Біліченко С.П.
ДУ "Інститут економіки та прогнозування"
Стратегічні напрями модернізації системи
освіти в Україні.
Сьогодні не викликає
сумнівів те, що чим вище рівень освіти в країні, тим краще розвивається її економіка, суспільство, нижче рівень безробіття
й вище тривалість життя. Крім того, хороша освіта населення позитивно впливає також і інші сфери
життя суспільства, наприклад, на якість
державного управління та соціальну сферу.
Однак освіта не є абсолютним чинником, здатним вирішити всі економічні
проблеми.
Роль освіти на сучасному етапі розвитку
України визначається завданнями її переходу до демократичної й правової
держави, до ринкової економіки, необхідністю подолання небезпеки відставання
країни від світових тенденцій економічного та суспільного розвитку. У сучасному
світі значення освіти як найважливішого фактору формування нової якості
економіки та суспільства збільшується разом з ростом впливу людського капіталу.
Українська система освіти, яка існує на сьогоднішній день, може конкурувати із системами
освіти передових країн. При цьому необхідні глибока та всебічна модернізація освіти
з виділенням необхідних для цього ресурсів і створенням механізмів їхнього
ефективного використання, широка підтримка з боку громадськості провідної
освітньої політики, відновлення відповідальності й активної ролі держави в цій
сфері.
Головне завдання української освітньої
політики - забезпечення сучасної якості освіти на основі збереження її
фундаментальності й відповідності актуальним і перспективним потребам особистості,
суспільства й держави. Модернізація освіти - це політичне й загальнонаціональне
завдання, воно не повинне й не може здійснюватися як відомчий проект. Інтереси
суспільства й держави в галузі освіти не завжди збігаються з галузевими
інтересами самої системи освіти, а тому визначення напрямів модернізації й
розвитку освіти не може замикатися в рамках освітнього співтовариства й освітнього
відомства. Активними суб'єктами освітньої політики повинні стати всі громадяни України,
інститути державної влади, органи місцевого самоврядування,
професійно-педагогічне співтовариство, наукові, культурні, комерційні й
суспільні інститути. Мета модернізації освіти полягає у створенні стійкого механізму
розвитку системи освіти. Для досягнення зазначеної мети повинні вирішуватися в
першочерговому порядку наступні пріоритетні, взаємозалежні завдання:
забезпечення державних гарантій доступності й рівних можливостей одержання
повноцінної освіти; досягнення нової сучасної якості дошкільної, загальної й
професійної освіти; формування в системі освіти нормативно-правових і
організаційно-економічних механізмів залучення й використання позабюджетних
ресурсів; підвищення соціального статусу й професіоналізму працівників освіти,
посилення їх державної й суспільної підтримки; розвиток освіти як відкритої
державно-суспільної системи на основі розподілу відповідальності між суб'єктами
освітньої політики і підвищення ролі всіх учасників освітнього процесу - учнів,
педагогів, батьків, освітньої установи. Основою сучасної освітньої політики
держави є соціальна адресність і збалансованість соціальних інтересів.
Стратегічні цілі модернізації освіти можуть бути досягнуті тільки в процесі
постійної взаємодії освітньої системи із представниками національної економіки,
науки, культури, охорони здоров'я, всіх зацікавлених відомств і громадських
організацій, з батьками та роботодавцями. Здійснення модернізації освіти стосується
практично кожної української родини. Суть змін в освіті, їхня мета, напрямок та
методи повинні регулярно роз'яснятися населенню, а результати суспільної думки
повинні пильно вивчатися державними органами і керівниками освітніх установ і
враховуватися при проведенні модернізації освіти. Проблема модернізації
освітньої галузі є дуже важливою як для
України, так і для інших країн світу, в розрізі вимог сучасного розвитку у всіх
сферах життя.
Питанням економічного розвитку та модернізації
освіти у свій час приділяли багато уваги вчених, таких як А.Медісон, Р.Істерлін, Д.Мінсер, А.Крюгер, У.Швеке, М.Ліндал,
М.М. Бєскін, В.Г. Болтянський, А.М. Ботвінніков,
Г.О. Владимирський, І.Г. Вяльцева, В.Л.Петренко, Ю.В. Сухарніков, П.Ю. Ліпський, Б.С.Гершунський та ін. вчені.
Реформування освіти - це масштабна програма
держави, яка здійснюється при активному сприянні суспільства. Вона повинна
привести до досягнення нової якості освіти, що визначається насамперед її
відповідністю актуальним і перспективним запитам сучасного життя. На початковому
етапі в повному обсязі має бути відновлена відповідальність держави в сфері
освіти. Держава забезпечує запуск процесу модернізації освітньої галузі,
створюючи при цьому необхідні умови для широкої участі суспільства в цьому
процесі. Модернізація освіти розгортається й відбувається в контексті
загального сучасного процесу реформування різних сторін життя українського
народу, у тісній взаємодії з іншими реформами, одночасно будучи для них
джерелом забезпечення необхідного кадрового ресурсу. На цьому етапі
модернізація освітньої системи тісно пов'язана із процесом її стабілізації, з
виходом на мінімальні необхідні бюджетні нормативи, вирішенням соціально
значимих проблем [1].
У деяких країнах світу
недостатньо глибоко розуміють, що так
звані критичні проблеми освіти - її якість і значимість, рівність доступу,
свобода вибору, працевлаштування, ефективність і фінансування - аж ніяк не
є сугубо освітніми. Система освіти не існує окремо від держави та суспільства.
Завдання, які вона покликана вирішувати, успіхи, яких вона досягає, невдачі,
які вона терпить, обумовлені головним чином навколишніми її умовами, що
історично вкоренилися в національній культурі, і всіма обставинами конкретної
соціально-економічної ситуації.
Досліджуючи
соціально-економічну ситуацію в країні вчені дійшли висновку, що держава повинна насамперед інвестувати засоби в «людський капітал», тобто інвестувати в охорону
здоров'я, освіту й професійне навчання задля благотворного впливу не тільки на
продуктивність праці, але і щоби істотно зменшити гостроту соціальних проблем (таких,
як алкоголізм, наркоманія, злочинність, бідність і так далі), які тяжким
тягарем лягають на національну економіку [2]. Американський економіст Хлоє
Хейнс, автор дослідження «Освіта й Економічний Розвиток», яка проаналізувала досвід компаній, що діють у сфері
інформаційних технологій, визнала, що подібна залежність набула ще більшого значення в епоху електронної революції. Чим
краща освіта, тим вище продуктивність праці найманих робітників і менеджерів,
тим більш складні завдання вони здатні
вирішувати й тем вище рівень організації бізнесу[3].
Втім,
збільшення числа освічених людей також породжує проблеми. Приміром, населення США
досить добре освічене але багато американців з великим небажанням погоджуються на некваліфіковану роботу. Ця
тенденція, що простежується також у всіх індустріально розвинених
країнах, привела до висновку: де-факто підприємці виявляються зацікавлені в неосвічених співробітниках, яким можна платити менше.
Ще один парадокс в 2001
році виявили економісти Алан Крюгер і Мікаел
Ліндал [4]: вони дійшли висновку, що сприятливий вплив освіти відчувають лише країни, де населення, у цілому, не дуже освічене. У
цьому випадку, освіта дійсно стає «двигуном» економічного зростання. Однак в «освічених»
країнах збільшення освіти аж ніяк не означає автоматичного росту економіки. Одна із причин цього полягає в тім, що на одержання освіти
витрачається занадто багато часу й сил. У силу цього люди, яких можна вважати «творцями ідей», витрачають
енергію на зубріння, а не на винахідництво. Ріст
числа освічених людей породжує ще одну
проблему - дуже багато випускників Вузів
виявляють, що отримані ними професії не затребувані на ринку. Таким чином,
можна вважати, що левова частина часу, грошей
і сил була ними витрачена марно.
Ще в 1974р. економіст Гарвардського
Університету Джек Мінсер, автор
книги «Освіта, Зарплати й Досвід» уперше довів на
великому статистичному матеріалі, що одержувати
освіту матеріально вигідно, насамперед, для самих учнів [5]. За його підрахунками, кожний зайвий рік навчання збільшує
дохід людини, зайнятої поза сферою сільськогосподарського виробництва, на 7%.
У високорозвинених
країнах, як наприклад США, високий рівень освіти, здебільшого гарантує вищий
рівень доходів.
Не дивно,
що з року в рік число людей з вищою освітою у США збільшується. В 2010 році
приблизно 30% дорослих американців мали, як мінімум,
університетський диплом. При цьому, рівень освіченості помітно розрізняється в різних регіонах країни. Відслідковується тенденція - чим вище рівень освіти жителів, тим вище
рівень життя городян, і краще розвивається
місцева економіка.
Крім того,
як показує досвід, рівень освіти напряму відбивається на зайнятості: шанси втрати
роботу для людини з університетським дипломом
у три рази нижчі, ніж у випускника школи.
Отже в сучасному суспільстві освіта
повинна зводитися в ранг державної політики, тому що цього потребують вимоги
сучасного суспільства, а також бурхливий розвиток науки й технічного прогресу,
який не можливий без гідної освітньої галузі [6].
Для забезпечення сталого
економічного розвитку країни реформування освіти є вкрай необхідною та важливою
складовою.
Отже, зважаючи на вищесказане, основними
напрямами й першочерговими заходами освітньої політики можна вважати:
1. Відновлення змісту освіти й удосконалювання
механізмів контролю за його якістю: прийняття державних стандартів загальної
освіти; організація експериментальної апробації нового змісту загальної освіти,
його розвантаження, орієнтація на потребі особистості та сучасного життя
країни; створення умов для введення профільного навчання на старшому щаблі
загальноосвітньої школи; формування й приведення в дію незалежної від органів управління
освітою державної системи атестації й контролю якості освіти; експериментальне
відпрацювання форм єдиного державного іспиту.
2. Удосконалювання структури й збільшення
бюджетного фінансування освіти: забезпечення бюджетного фінансування освіти в
пріоритетному порядку. Щорічне збільшення частки бюджетних коштів, у тому числі
в рамках цільових програм, що направляють на розвиток освіти в частині
придбання устаткування й інформаційних ресурсів, підвищення кваліфікації
викладачів, капітальних вкладень, фінансування експериментальних інноваційних майданчиків;
нормативне фінансування освітніх установ після експериментального
відпрацьовування його моделей і інших організаційно-економічних механізмів, що
забезпечують ефективне використання засобів, що направляють в освіту;
ліквідація заборгованостей освітніх установ, які нагромадилися в результаті
невиконання бюджетних зобов'язань.
3. Посилення соціальної спрямованості системи освіти:
вживання комплексних заходів по боротьбі з безпритульністю, асоціальною поведінкою
дітей і молоді, соціальним сирітством; забезпечення адресної соціальної
підтримки учнів з малозабезпечених родин, із числа інвалідів, сиріт і дітей, що
залишилися без піклування батьків; створення системи державного освітнього кредитування,
субсидування для розширення можливостей одержання дітьми з малоприбуткових
родин середньої й вищої професійної освіти; розширення доступності дошкільної освіти,
з адресною підтримкою малозабезпечених родин.
4. Всебічна підтримка сільських і селищних
шкіл, їхня пріоритетна інформатизація й забезпечення навчальним устаткуванням,
удосконалення їхнього освітнього процесу й матеріально-технічної бази.
5. Структурна й інституційна перебудова
професійної освіти, посилення її орієнтації на державний і місцеві ринки праці:
забезпечення пріоритетної державної підтримки провідних вузів, наукових і
творчих шкіл, забезпечення інтеграції академічної, вузівської й галузевої
науки; удосконалення структури й мережі установ початкової й середньої
професійного освіти, розвиток системи професійних коледжів, актуалізація змісту
й підвищення якості професійної підготовки, її орієнтація на потребі місцевих
ринків праці; розвиток системи освіти дорослих і безперервної професійної освіти,
концентрація перепідготовки незайнятого
населення і тих хто вивільняється в
установах початкової й середньої професійної освіти; введення системи заходів,
що забезпечують реалізацію державних пріоритетів у професійній освіті (державне
завдання, цільові поворотні субсидії); створення системи прогнозування
перспективної потреби у кваліфікованих кадрах у розрізі професій і
спеціальностей, удосконалення на цій основі формування державних замовлень
установам професійного освіти.
6. Забезпечення економічної самостійності й
розмаїтості форм освітніх установ (організацій), інвестиційної привабливості
системи освіти шляхом внесення виправлень у законодавство України й інші
нормативні акти, стимулювання в такий спосіб юридичних осіб і громадян, які
інвестують кошти в освіту або надають йому безоплатної підтримки.
7. Підвищення соціального статусу, державної
підтримки й професійного рівня працівників освіти: введення надбавок, що
стимулюють високі результати педагогічної роботи, за тривалість безперервного
стажу роботи в освітніх установах, а також надбавок молодим фахівцям; удосконалення
системи пенсійного забезпечення різних категорій педагогічних працівників, їх
медичного й соціального страхування; вирішення питання про надання відстрочки
від призову на строкову військову службу молодим фахівцям і педагогам на час
їхньої роботи в установах загальної освіти, у тому числі дитячих будинках і
школах-інтернатах, і початкової професійної освіти, що мають державну
акредитацію; розробка й реалізація в рамках державної програми розвитку освіти
пріоритетного напрямку підвищення кваліфікації й перепідготовки педагогічних і
управлінських кадрів за напрямками модернізації освіти за рахунок коштів
бюджетів.
8. Принципове відновлення системи
науково-методичного забезпечення освіти, перебудова організації педагогічної
науки, подолання її відірваності від запитів сучасного суспільства й передової освітньої
практики, підвищення її ролі в підтримці, проектуванні, експертизі освітніх
інновацій, у забезпеченні безперервності процесів відновлення освіти.
9. Приведення нормативно-правової бази сфери
освіти у відповідність із завданнями її реформування.
Література
1. Державна цільова
науково-технічна та соціальна програма «Наука в університетах» на 2008-2012
роки. Постанова Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1155.
3. Chloe J. Haynes Education and economic development [microform]
/ ERIC Clearinghouse on Educational Management, 1987. – digest series, no. 23.
4. Alan B. Krueger & Mikael Lindahl, "Education for Growth: Why and For Whom?,"
NBER Working Papers 7591, National Bureau of
Economic Research, Inc. – 2000.
5. Jacob Mincer. Schooling, Age, and Earnings. New York: Columbia
University Press, 1973.
6. Селезнева
Н.А. Концепция научной программы и деятельности Исследовательского центра качества
подготовки специалистов. – М., 1993. – 23с.
7. Сидоренко О.
Л. Приватна вища освіта: шляхи України у світовому вимірі / О. Л. Сидоренко. – X.:
Основа, 2000. – 256 с.