Історія /1. Історія України

К.і.н., Білан С.О.

Національний університет біоресурсів і природокористування України, Україна

Аграрні реформи в Україні у 30-х рр. ХХ ст.

Аграрна політика – це сукупність заходів, які здійснює держава в галузі аграрних відносин, пов’язаних з володінням і користуванням землею як основним засобом виробництва в сільському господарстві. Мету і спрямованість аграрної політики визначає характер панівного суспільного ладу і державної влади в країні. Аграрну політику визначає діяльність держави, яка спрямована на створення господарсько-фінансових і політичних умов в аграрному секторі, що реалізується шляхом впливу на економічні процеси, які відбуваються через форми і методи ,найбільш впливові в області аграрної економіки.

Аграрна політика представляє собою упорядковану діяльність держави і санкціонованих нею суспільно-правових інститутів по формуванню культурних, соціальних, правових і економічних умов життя сільського населення [1, с. 56].

Суспільно-політичні та соціально-економічні перетворення у сільському господарстві СРСР, а відповідно й України, тривалий час не трактувались науковцями як реформи. Однак, як зазначають сучасні дослідники, все те, що відбувалося з сільським господарством у той час, являло собою майже семидесятилітнє, глибоке, раніше не бачене у світі реформування найважливішої виробничої галузі країни. Саме вони спричинили радикальні соціальні та економічні перетворення, навіть не зважаючи на те, що тодішні аграрні реформування у їх концептуальній основі були не лише неприйнятними а й системно шкідливими, що підтвердилось їх кінцевим суспільно-політичним результатом [2, с. 105]. Однак, вони мали місце, увійшли в історію України, її сільського господарства, села і селянства, і ставитись до них можна по-різному, але глибокі сліди, залишені ними, варті уважного вивчення не лише як власне історичні процеси і явища, а й з метою їх всебічного пізнання, аналізу, і усвідомлення висновків в інтересах майбутнього.

До найсуттєвіших особливостей аграрних реформ періоду 30-х рр. ХХ ст., які відрізняють їх від попередніх та наступних, можна віднести те, що: по-перше, вони здійснювались винятково в інтересах правлячої політичної партії, для якої була властивою жорстокість вибору форм і методів їх реалізації; по-друге, політичні складові радянської дійсності не лише істотно домінували над економічними, а й супроводжували її практично на всіх етапах реалізації; по-третє, у кінцевому рахунку тодішні аграрні реформування виявились зловісним політичним експериментом над сільським господарством України, який просто зруйнував їх історично-природний розвиток й глибоко порушив його національно-генетичну основу; по-четверте, здавна відоме своєю прогресивністю і продуктивністю вітчизняне хліборобство втратило попередні багатовікові надбання і почало відставати від прогресивних світових процесів і тенденцій; по-п’яте, за сутністю і механізмами здійснення радянські аграрні перетворення були настільки підпорядкованими загальноекономічним потребам СРСР, що фактично в за своєю суттю стали антиселянськими.

Найважливішими принципами аграрної політики комуністичної партії в УРСР у 30-х рр. ХХ ст. стали: нещадна боротьба з "класовими ворогами", "спекулянтами" та "куркулями", які вважались "шкідниками" та основними її підривниками і дезорганізаторами; сувора економія у використанні сільськогосподарської продукції; монополія держави на основні продукти харчування, і перш за все на хліб; заборона приватної торгівлі хлібом і запровадження державних цін на сільськогосподарську продукцію; облік і розподіл продовольчих товарів за класовим принципом; централізація сільського господарства та його підпорядкування Народному комісаріату землеробства УРСР.

Коротко суть аграрної політики всього радянського періоду можна охарактеризувати словом "диктатура", основними методами якої стали насильницькі реквізиції зерна, а також інших продуктів харчування, примусові хлібозаготівлі та централізовані обов’язкові поставки хліба державі.

Отже, тривалий час в історичній літературі радянська аграрна політика ідеалізувалась та зображувалась як єдино вірна і доцільна, основні принципи безпідставно ототожнювались з механізмом їх реалізації, а негативні наслідки приховувались та замовчувались. Зокрема, не висвітлювалось і не акцентувалось на тому, що здійснення партійними та державними органами аграрної політики в дійсності нерідко вступало в протиріччя з попередніми намірами, що, передусім, стосувалось принципу матеріальної зацікавленості індивідуальних і колективних господарств у збільшенні виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції, який продовж усіє радянської доби практично ніколи в повній мірі не дотримувався. Зокрема, негативним моментом аграрної політики досліджуваного періоду було те, що після відміни продрозкладки під час проведення податкових кампаній щодо селян здебільшого застосовувались примусово-репресивні методи та широко практикувався нееквівалентний обмін між промисловістю і сільським господарством, однак, однією з найважливіших умов забезпечення продовольчої безпеки нашої країни, стабілізації її розвитку та росту населення є посилення ролі саме аграрного, а не промислового сектора в економічний системі України.

Література:

1. Аграрна праця та соціальний розвиток села / О.А. Бугуцький, Г.І. Купала, М.К. Орлатий та ін.; За ред. П.Т. Саблука. К.: Інститут аграрної економіки УААН, 1996. – 302 с.

2. Сільське господарство України – від минулого до сьогодення / У 4 т. – Т. ІІІ: Аграрна політика і макроекономічні відносини в аграрному секторі України / М.В. Зубець, В.А. Вергунов, В.І. Власов та ін. – К.: ННЦІАЕ, 2006. – 358 с.