Збереження історико-культурних пам’яток має важливе
значення для українського народу, сприяє формуванню патріотизму, почуття
гордості, самоусвідомлення у громадян України, дає змогу об’єктивно оцінити
загальну історію країни і народу.
Особливістю пам’яткоохоронної роботи в роки незалежності є те, що, на
відміну від попереднього періоду, увага держави та громадськості зосереджується
на об’єктах, які пов’язані з історією українського державотворення, життям і
діяльністю видатних постатей історії та культури України, в тому числі і
історико-культурних заповідниках [1, арк. 486].
З набуттям незалежності в нашій державі актуалізувалися питання збереження
історичної спадщини українського народу. Приймається низка законодавчих актів –
законів, постанов, спрямованих на захист, збереження та розвиток системи
історико-культурних пам’яток на території України. Також окрім розширення мережі державних
історико-культурних заповідників, все більш комплексного характеру набувають
заходи, які передбачають реставрацію та музеєфікацію пам’яток, відтворення
історичного середовища [3, арк. 357].
Питання
збереження культурної спадщини є вагомою складовою частиною політики сучасної
України. Ряд законів визначає державний пріоритет щодо створення умов для
збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища в інтересах
нинішнього і прийдешніх поколінь, використання об’єктів культурної спадщини в
суспільному житті. Так, для функціонування історико-культурних заповідників
важливе значення мало прийняття Закону
України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 р., в статтях якого
дається загальне визначення поняття «історико-культурний заповідник», основні
завдання заповідників [4, арк. 333].
Історико-культурні
заповідники складають вагому частину історико-культурної спадщини українського
народу завдяки тому, що являють собою не окремі пам’ятки, а комплекс
пам'яток з усією сукупністю
компонентів, які становлять культурну,
історичну та наукову цінність. Це, в свою чергу, дозволяє багатосторонньо і у просторі
відтворити особливості певного історичного періоду. Кожний історико-культурний заповідник
України має свій науково-дослідницький, виховний та патріотичний потенціал.
Стратегічним напрямком удосконалення пам’яткоохоронної справи на початку
нового тисячоліття стало приведення українського пам’яткоохоронного
законодавства у відповідність з міжнародними угодами та конвенціями,
рекомендаціями Ради Європи та ЮНЕСКО. Зокрема, беручи до уваги концепцію ЮНЕСКО
та інших міжнародних організацій переходу в пам’яткоохоронній справі від
збереження окремої пам’ятки до збереження середовища, як органічного цілого,
прийнято закон «Про охорону культурної спадщини» який розглядає зони охорони
історичних ареалів населених місць як один із найголовніших інструментів
збереження історико-культурної спадщини [2, арк. 9]. Україна бере участь у міжнародному співробітництві в
галузі охорони і використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду
на основі багатосторонніх та двосторонніх міжнародних угод. З цією метою
розробляються і реалізуються міжнародні наукові та науково-технічні програми,
забезпечується обмін одержаною науковою інформацією, створюються на суміжних
територіях заповідники, національні природні парки та інші території і об’єкти
природно-заповідного фонду, організовуються спільна підготовка науковців і
фахівців, еколого-виховна та видавнича діяльність.
Підсумовуючи вище зазначене слід сказати, що авторитет України як держави у
світі значною мірою залежатиме від того, наскільки дбайливим буде ставлення в
країні до своєї історико-культурної спадщини та як швидко й ефективно
примножуватиме свої духовні надбання.
Загалом в справі збереження і розвитку системи історико-культурних
заповідників зроблено чимало, однак сучасна пам’яткоохоронна робота задля
збільшення своєї ефективності, повинна використовувати нові ідеї і технології,
нове інформаційне забезпечення, оновити свій інструментарій.
Також одним з найбільш складних питань залишається фінансування
пам’яткоохоронної справи. Історико-культурні заповідники потребують постійної
державної і громадської підтримки.
1. Бондар Ю.О. Історико-культурні заповідники як
форма збереження національної спадщини /
Ю. О. Бондар, Шовкопляс Т.І. // Всеукраїнська наукова конференція
«Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність». Ч.2. – К.: Рідний
край, 1995. – С. 485–487.
2. Горбик В. О. Проблеми охорони культурної
спадщини України на сучасному етапі / В. О. Горбик // Черкащина в контексті
історії України: Матеріали Третьої науково-краєзнавчої конференції Черкащини,
присвяченої проблемам охорони, збереження і використання історико-культурної
спадщини (Черкаси, 18 квітня 2007). –Черкаси: Вид. Чабаненка Ю. А.,
2008. – С. 8–12.
3. Журавель Г. Г. Шляхи реформування організації
українського товариства охорони пам’яток історії та культури на сучасному етапі
/ Г. Г. Журавель // VII
Всеукраїнська наукова конференція «Історичне краєзнавство в Україні: традиції і
сучасність». – Ч.2. – К.: Рідний край, 1995. – С. 357–358.
4. Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 //
Відомості Верховної Ради. – 2000. – №39. – С. 333.