Кандидат мистецтвознавства Туминская О.А.

Державний Російський музей, Росія

Ентелехія юродства Христа раді: Ісаакій Печерський-старець Паїсій

Спонукальним імпульсом для написання цієї статті послужило ретельне вивчення монографії С.А. Іванова «Візантійський юродство» [3], полеміка цього автора зі своїм опонентом А.Ю. Виноградовим [5] після написання ним книги по культурній історії російського юродства, О.Л. Юрганова [8] про феноменології юродства в середні століття, а також стаття О.I. Гончарова [1] про ентелехії феномена юродства, назва якої послужило темою для нашого дослідження.

До вивчення юродства як наукової проблеми приступили в кінці XIX – початку XX ст. Перші праці зацікавлених просвітителів на цю тему у вітчизняній науці представлені авторами християнського спрямування і носять моралізаторський характер. З позиції спадщини житійної літератури Київської Русі в загальному культурологічному процесі за часів XX столiття питаннями поведінки юродивих займалися O.М. Панченко, Н.В. Понирко [4]. O.I. Гончаров на підставі аналізу давньоруського тексту приходить до висновку про ентелехії літературних та образотворчих образів [1, с. 95]. Визначимося з термінами і дефініціями. «Ентелехія» розуміється нами як «...самоціль, активний початок, що перетворює можливість у дійсність» [6, с. 800]. «Христа ради юродиві» ставили собі завданням побороти в собі корінь всіх гріхів – гордість. Для цього вони вели незвичайний – бурхливий для інших і прихований для себе – спосіб життя, іноді представляючись як би позбавленими розуму, викликаючи тим над собою глузування людей, агресію і неприязнь. Таким чином, нині існує точка зору, відповідно до якої юродство – це сакральна симуляція божевілля. Головними «методами» юродства визнаються насамперед провокація, звершення абсурдних вчинків і самознищення. Витоки юродства виявляються в старозавітному профетизму, кинізме і деяких культових практиках древніх східних релігій – а саме – пустинножітельство і чернецтво Сирії, Палестини і Єгипту. Християнство, зародившись в надрах світу «загального синтезу і всепроникного синкретизму», змогло переробити основні положення свого вчення у зв'язку з визначенням правил юродской поведінки, прийняти його в свої обійми і дати потенцію для подальшого існування в інший культурно-історичному середовищі – в Росії. Треба відзначити, що російський грунт виявився найбільш сприятливою для проростання древа юродства «добривом».

Перший юродивый у Киiвськой Русi був Iсаакiй Печерський (пом. 1050/1054 р.). Останнiм треба назвати старця Паiися, який такoж подвiзався у Киво-Печерськой лаврi, але це був кiнець XIX столiття (пом. 1893 р.) [7, с. 42]. В наявностi ентелехийность – самозавершеннiсть процессу. На відміну від Ісаакія Печерського, який був затворником і печерником, старець Паїсій, можна сказати, жив серед своїх побратимів по Лаврі. Виходячи за монастирські межі, Паїсій також юродствував в церквах міста Києва, відганяючи кишенькових злодюжок від зазевашіхся прихожан, годував жебраків дітлахів солодким, якщо сам мав гроші. Подвиг юродівого Паісія більше скидається на подвиг юродства Христа ради в миру, хоча проводив він своє життя в монастирі. Але Київський лаврський монастир являв собою і закриту для звичайних людей частина – печери, і відкриту – спуски, дороги, церкви, лавки для звичайних людей. Саме з ним і в них ходив юродивий старець Паїсій і проводив свій «спектакль», в нетрадиційній манері освічував народ, вчив таїнства любові до Бога.

О.І. Гончаров відносить свої спостереження розвитку процесу появи юродивих на Русі з періодизацією розподілу потенційних можливостей етносу у праці Л.М. Гумільова [2, с. 294-295]. Люди любили читати житія візантійських святих, в тому числі і юродивих, але власний подвиг юродства ними був не усвідомлений і не на часі. В цей період відомий тільки один споконвічно російський юродивий – Ісаак Печерський (пом. 1090). Та й то, його подвиг більше схожий на монастирське слухняність, ніж на власне юродство, тим більше, що «блаженний» тривало в обмежений період часу його життя. У фазі обскурації російського етносу є теж одиничний випадок поведінки, схожого з юродской – Авраамій Смоленський (XIII ст.). «Після пасіонарного поштовху в XIII в. починається процес етногенезу, який призвів до формування великоруського етносу. У фазі підйому виділяється велика група «класичних» юродивих у візантійському стилі: Прокопій Устюжский, Кирило Білозерський, Феодор і Микола Качанова, Ісидор Ростовський – Твердіслов, Іоанн Устюжский та ін Кількість юродивих в акматіке росте, повний список і скласти-то важко, обмежимося приведенням імен юродивих, які прославилися на початку фази: Лаврентій Калузький, Яків Боровицький, Василь Блаженний, Арсеній Новгородський, Микола Псковський (Нікола Салос), Іоанн Волосатий, Іоанн Великий Ковпак, Симон Юр'євецькі, Кипріян Суздальський та іншi. В період переходу від акматікі до надлому ставлення влади до юродивим погіршується (початок переходу ми датуємо другої пол. XVII ст. – кінець переходу лежить десь близько 1760 р.) ».

Як нам здається, провівши аналогії з розвитком візантійського і російського юродства, ми довели, що зазначене вище положення речей сталося через причин етногенетичного характеру, релігійно-культурному фактору ми можемо віддати тільки другоі позиції. Коли Русь офіційно прийняла християнство з Візантії в X в., то і візантійці (ромеї), і росіяни перебували на одній і тій же фазі етногенезу – інерційної, що значно спрощувало взаєморозуміння, створювало додаткову комплементарність і полегшувало релігійно-культурну трансляцію. Тому-то і сприйняття юродства як виду святості було схожим: повагу і шанування преставився в інші роки юродивих і стримана терпимість до юродивим-сучасникам. А так як в Північно-Східній Русі запустився новий процес етногенезу, то і до юродство стали ставитися майже так само, як і в ранній Візантії. Перетворення в культурі можуть відбуватися у відносно спокійній обстановці, їм потрібно вирости, а для цього необхідні відповідні умови історичної і політичної стабільності (хоча б деякий час). Найбільш вдалим для формування культури і нововведень в областях літератури і мистецтва є час XV-XVI ст. Отже, зростання кількості повторень юродской подвигу за візантійським зразком в російському середовищі пов'язаний з одного боку, з визначеної історичної та політичною обстановкою на Русі, з іншого – з падінням Візантії (1453 р.) і переходом церковного лідерства до російської «короні» – білому патріаршому куколю – як символу первосвященства в православному світі. Фаза акматікі у візантійському світі схожа з періодом оновлення в російській, і тому візантійсько-грецькі зв'язки в XV в. сприяють самовизначенню Росії саме в культурно-релігійному плані. Ця обстановка є сприятливим фоном для зростання культурного явища юродства на Русі.

На перший етап виникнення юродства на Русі, точніше – його проникнення і закріплення з Візантії, який припадає на XI-XIV ст. – випадає три імені: Ісаакій Печерський – монах-чорноризець Києво-Печерської лаври (XI ст.), Авраамій Смоленський – монах, настоятель церкви Положення Різ Богородиці (XIII ст.), Прокопій Устюжский – мiрянин, колишній купець, свідомо обрав цей дивовижний подвиг (XIV ст.). На початковому етапі не дуже швидко прищеплюється цей вид християнської чесноти: раз на століття. Дотримуючись теорії Л. М. Гумільова, перший етап християнізації Русі з точки зору формування релігійної свідомості збігається з фазою етногенезу, тобто зародження цивілізаційного світосприйняття. Після пасіонарного поштовху в XIII в. (мабуть, після виходу з татарського ярма) почався безпосередній процес етногенезу і ось тут згодилися візантійські житія святих, що підштовхнули до формування власного російського буйства [2, с. 298]. Примітно, що почалося юродство з варіанту монастирського юродства, увійшло в стадію розквіту в різновиди міського похабство і зійшло «нанівець» знову серед представників чернечої братії. Останніми давньоруськими юродивими можна вважати Тотемського і Верхотурський святих, які не тільки хронологічно (час їхнього життя відноситься до XVII ст.), А й світоглядно – вони, на нашу думку, ставляють останню крапку в лiтописi розвитку явища юродства на Русі – етап споглядального і умиротвореного юродства.

У висновку слід зазначити, що юродство на російському грунті зародилося в південних областях Стародавньої Русі – в Києві. Однак, згодом, у XV-XVII вв., Перейшовши в північні області, не залишило в південних регіонах подвижників в названому вигляді святості. Старець Пасій з Києво-Печерської лаври завершує список юродивих Христа ради не тільки хронологічно – він останній юродивий кінця XIX ст., а й географічно: з Києва на Русь прийшов цей подвиг, у Києво-Печерській лаврі і отримує своє умоглядне завершення. Вперше проблема кодування образотворчого мистецтва виявилася при переході політеїзму в монотеїзм. На думку А. І. Гончарова, юродство проявляється в перекладі язичницької образотворчої символіки в християнську, тобто мова йде про питання іконографії, а не іконопису. Юродство сприйняття ікони про юродивих полягає в зображенні гнаного і зневажають в хворому одязі або зовсім голим, щоб звернути увагу глядача на найбільш епатажний образ.

Литература:

1. Гончаров О.I. Энтелехия юродства в "Слові" Данила Заточника // Вісник ВДУ. Серія: Філологія. Журналістика. 2004. № 1. С. 92-102.

2. Гумільов Л.М. Від Русі до Росії: Нариси етнічної історії. - Спб: Юна, 1992. С. 294-295.

3. Іванов С.А. Візантійське юродство. - М.: Міжнародні відносини, 1994.

4. Лихачов Д.С., Панченко О.М., Понирко Н.В. «Сміх в Древній Русі». - Л.: Наука, 1976.

5. Рецензія А.Ю. Виноградова на книгу С.А. Іванова «Російське похабство». - М., 2005. http: //www.patriarchia.ru/ua/db/text

6. Філософський словник /Під ред. І. Т. Фролова. - М.: Вид-у гуманітарної літератури, 1987.

7. Христа радi юродивий старець Паїсій. - Київ, свято-Успенська Почаївська Лавра, 1992.

8. Юрганов А.Л. Вбити біса: шлях від середньовіччя до нового часу. - М.: РДГУ, 2006.