К. політ. н. Бойко Н. Р.

Українська академія бізнесу та підприємництва, Україна

Культурна політика України в добу посткомунізму

Нинішню побудову національної держави за характером державної культурної політики можна визначити як відродження законодавчо деклароване й політично бойкотоване. Атмосфера пробудженого соціальними і національними перетвореннями громадського та культурного ентузіазму, соціального оптимізму народу після проголошення української незалежності з часом зазнала змін. За привабливими деклараціями вже давно проглядаються подвійні стандарти соціально-економічної, культурної, мовної політики.

Складною є сфера культури й духовності України, громадяни якої розриваються між втраченою радянською і не набутою національною тотожністю. Глибоко вкорінені стереотипи недалекого комуністичного минулого, що мали антинаціональне спрямування, й надалі сприяють швидкій руйнації всієї системи національної культури.

Мовно-культурна роз’єднаність регіонів держави стала істотним гальмом у створенні уряду національної довіри, спроможного здійснити необхідні реформи, які підтримає більшість громадян України, створити життєздатну економічну та політичну системи, загалом керувати державою демократично й ефективно. Для подолання цієї роз’єднаності країна потребує виваженої етнонаціональної політики, тому що турбота про титульну націю, її розвиток, повноцінне функціонування її культури, виконання нею ролі державотворчого народу не менш важлива і складна проблема, ніж захист прав і сприяння розвитку культур національних меншин. Національна культура “відповідальна” за пошук ефективних форм життєдіяльності, які б забезпечили виживання нації в швидкозмінному суворому світі.

Нинішні тенденції кризи української культури викликані, у першу чергу, відсутністю потреби і зацікавлення в культурному й духовному довкіллі з боку владних кіл по відношенню до суспільства у період накопичення капіталу. Українська політична еліта за своїм соціально-культурним походженням і сформованою системою цінностей походить з комуністичного минулого з його традиціями відчуженості державно-партійної еліти від решти громади, від інтересів нації. А тому цей критерій виступає чи не головним у процесі формування пріоритетів у державному будівництві. Як і глибока культурна, світоглядна, емоційна знекоріненість, деукраїнізованість більшої частини керівництва держави.

Культура з її самодостатністю і первинністю цінностей свободи думки, національної самобутності, духовності, гуманізму, толерантності, спонтанності, яка протистоїть тоталітаризму, не змогла стати пріоритетною державною політикою у нинішній незалежній Україні. Навіть нові виклики глобалізованого світового співтовариства не сприяли готовності широких верств українства до життя у відкритому суспільстві, а, навпаки, перевтілилися в Україні у диктат масової культури, культурної нівеляції та вульгаризації.

Серед об’єктивних ознак доби посткомунізму, які позначаються на розвиткові культурного життя в Україні – несформоване громадянське суспільство, низька політична культура населення, подальша методична маргіналізація і люмпенізація українців. Культурна й мовна сфери стали заручниками кризових умов суспільного розвитку. Досить показовим у цьому плані є наш надмірно комерціалізований медіа-простір, в якому насамперед відбувається маніпулювання природними інстинктами, політичні й культурні новини подаються в суміші пліток, пересудів, епатажу. Тоді як ідея громадянського телебачення ніяк не знайде не лише свого глядача, але й бажання серед фахівців та політиків у її реалізації. З повсякденного життя витісняються традиції й норми співжиття людей у громаді заради домінування інтересів, жертвою яких стали цінності свободи й демократії, внаслідок чого спотворюється культурний процес, поступово втрачаючи гуманітарну складову. На збіднення людської душі, поведінкову примітивізацію та духовну убогість направлена діяльність медійної індустрії, метою якої є зиск і накопичення матеріальних благ. Про українське книговидання, яке не рятують навіть щорічні книжкові ярмарки, годі й говорити. Як і про політику держави щодо збереження пам’яток історії та культури, музеїв, бібліотек, архівів, заповідних зон, яка не має достатнього фінансування та правового забезпечення, що призводить до скорочення мережі закладів, їх перепрофілювання; а така важлива галузь культури, як українське кіномистецтво, фактично ліквідована.

Є певна історична закономірність у тому, як органічно масова радянська культура з її прагненням до уніфікації, в тому числі у сфері мови й культури, за період української державності трансформувалася в масову постіндустріальну культуру з притаманними їй рисами знецінення особи та маніпулювання громадською думкою: продовжується подальша русифікація українського медіа- та кінопростору, примітивізація музичного, мистецького, культурного довкілля, панування мовного суржику, зокрема, все більший крен у сторону запозичень і калькування з англійської мови. Водночас у ліберальній риториці апелюють до плюралістичних, мультикультурних цінностей.

Навіть озброївшись гаслом постмодерної культури, її владні представники не зможуть заперечити того, що в останні десятиліття поступово сформувався негативізм до цінностей минулого – розуму, гуманізму, та відбувається домінування етичного релятивізму у людських стосунках. Небезпека цих явищ полягає у розмиванні мовно-культурної єдності українців, у консервації психології малоросійства, насадженні культурної меншовартості, що може призвести до деформації української ідентичності, поглиблення кризи етнічності, загрожувати культурно-ментальними розколами і навіть трансформацією України у другу державу.

Доводиться констатувати, що ми живемо в час обособлення двох сторін сучасної цивілізації: сучасного суспільства та сучасної культури. І ця дистанція постійно поглиблюється, тоді як завдання культури полягає у продукуванні, розвиткові та підвищенні самосвідомості українців – громадян незалежної держави.

Але в Україні з її невирішеними завданнями доби формування загальнонаціональної ідентичності, ознаками неправової держави, занепаду соціально-побутової моралі, історичним переходом від індустріального до демократичного інформаційного суспільства зростає відчуження між людиною і державою, між суспільством і владою, між працею і капіталом.

Ми маємо свою державу, але реальною загрозою для її суверенітету є морально-духовне виродження, суспільна деградація та дегуманізація, прагнення досягти збагачення за будь-яку ціну. Хизування багатством сумнівного походження, насильство та жорстокість руйнують базові засади нації. Ми лише оглядаємось на Європу, і дуже слабо заявляємо свої права на український культурно-інформаційний простір, який “перекритий” російськими мас-медіа, російською й американською поп-культурою, кінопродукцією; свої здобутки та напрацювання ні влада, ні еліта виявилися не здатними захистити. А завданням сьогоднішньої української інтелігенції залишається сформована Іваном Франком ще на початку ХХ століття ідея створення суцільного культурного організму, здатного до самостійного життя зі створенням єдиної системи збереження, захисту, розвитку духовних здобутків та традиційних цінностей українців з одночасною модернізацією культурного життя в контексті побудови громадянського суспільства.

Шлях культурної політики сьогодення – це утвердження універсалістського характеру української культури, її відкритості й плекання власної самобутньої національно-культурної ідентичності у різноманітному плюралістичному світі.