Лавріненко О. В.

кандидат юридичних наук, доцент,

Донецький юридичний інститут МВС України

Актуальні термінологічні проблеми в теорії галузевого принципу обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці

Невипадково в сучасній юриспруденції значна увага приділяється питанням визначення понять, якими оперує та чи інша галузева наука. Це необхідно «як для збагачення власне науки різними поглядами на одне й те ж саме явище, так і для законодавчої діяльності для закріплення в нормативно-правових актах понять, які правильно та однозначно трактують певний термін. Визначити певне поняття означає стисло та змістовно охарактеризувати предмет розгляду... Ніяке поняття не в змозі виразити явище не в його застиглому стані, а діахронічне, тобто в процесі зміни в часі... Останнє пояснює відсутність у праві понять, що пройшли крізь віки й задовольняли б абсолютно всіх учених» [1, с. 126].

У сучасній науці трудового права можна виявити різні термінологічні підходи, які використовуються під час дефінування назви правовідносин, що виникають та реалізуються під час проходження держслужби працівниками ОВС України [2, с. 3, 6, 23, 24, 28, 34, 40, 41, 47, 49, 60, 81, 82, 105, 137, 166, 220, 232, 237, 238, 240, 242, 248; 3, с. 89-92; 4, с. 315-318; 5, с. 134-138; 6]. На нашу думку, використання терміну «службово-трудові правовідносини» працівників ОВС у межах галузевої термінології є цілком обґрунтованим, адже саме такий підхід дозволяє виразно, більш рельєфно виокремити, «відтінити» специфіку праці цієї категорії найманих працівників, особливості їхньої трудової функції, особливості структури такого правовідношення та сфери реалізації громадянами конституційного права на працю, вагоме значення в процесі правового регулювання спеціальних норм [7-8] та специфіку трудо-правової юридичної відповідальності [9, с. 438-444], а також низку інших правових ознак.

Окрім відсутності єдності підходів щодо назви правовідносин, які реалізуються під час проходження служби працівниками ОВС України, важко виявити єдність думок учених і стосовно визначення власне суб’єкта таких відносин на боці найманого працівника[1].

Методологічно під час розгляду питань, пов’язаних із проблемою дисгармонізації галузевої термінології в сфері спеціального трудового законодавства про порядок та умови проходження служби в органах внутрішніх справ, слід виходити з того, що старі теорії, як і взагалі історія теорій, слугують важливим «смислоутворюючим та структуроутворюючим контекстом нової теорії» [15, с. 183], а тому це переосмислення, як на те обґрунтовано звертає увагу О.А. Беляневич, має полягати «не в поквапливій відмові від усталених термінів та понять, а в наповненні їх новим змістом задля розв’язання нагальних проблем правового регулювання» [16, с. 4]. Саме тому, на наш погляд, тут слід солідаризуватися з позицією тих дослідників, які в основу характеристики та дефінування визначення суб’єкта таких відносин на боці працівника використовують базову категорію, як-от «найманий працівник». Так, за висновком О.М. Бандурки, «найбільш доцільним уважається вживання термінів «працівник органів внутрішніх справ», «працівник міліції». Саме вони найбільш виразно визначають суспільну корисність діяльності особового складу органів внутрішніх справ. У свідомості українського народу найбільш шанобливе ставлення виробилось саме до працівника, трудящого, трудівника, трударя» [17, с. 239-240]. Саме таку термінологію використовують у своїх працях й інші дослідники [2, с. 7, 67, 80; 5; 18, с. 190-191; 19, с. 78; 20]. Слушними є й думки В.І. Прокопенка, як-от: «Працівники, тобто робітники, службовці та інші категорії працюючих, є найбільш багаточисельною категорією громадян України. Від інших категорій громадян України в юридичному розумінні їх відрізняє те, що вони перебувають у трудових відносинах із державними, кооперативними, громадськими підприємствами, установами, організаціями і є суб’єктами трудового права. Як закріплено в ст. 1 КЗпП, законодавство про працю регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва й піднесенню на цій основі матеріального й культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни. Виділення працівників із загальної категорії громадян визначає їхню належність до певної соціальної групи, правовий статус якої підпадає під регулювання окремої галузі права – трудового права. Але правовий статус працівника, – висновує вчений, – не може існувати відокремлено від правового статусу громадянина. Обидва ці статуси співвідносяться як окреме й загальне. У трудових відносинах просто констатації правового статусу громадянина недостатньо. Цей загальний статус потребує реальної конкретизації, що здійснюється наданням громадянину додаткових прав і обов’язків, які випливають із відносин по застосуванню праці в суспільному виробництві» [21, с. 98-99]. Обґрунтовано зауважують і В.С. Венедіктов та М.І. Іншин, коли пишуть, що «поняття «працівник ОВС» є значно ширшим ніж поняття «особовий склад ОВС»» [22, с. 16]. «Найбільш повним і зрозумілим є термін «працівник ОВС», – обґрунтовано висновує вже О.М. Обушенко. Він, – на думку вченого, – краще надто великого і юридично невдалого терміну «особи рядового й начальницького складу ОВС». Більш широко охоплює коло особі, що проходять службу в ОВС ніж термін «працівник міліції», так як включає в себе й осіб які можуть залучатись до виконання завдань по охороні громадського порядку, громадської безпеки й боротьбі зі злочинністю в порядку, установленому чинним законодавством і на яких поширюються права й обов’язки, гарантії правового й соціального захисту та відповідальність працівників міліції, що перераховані в ст. 9 Закону України «Про міліцію» – осіб рядового й начальницького складу пожежної охорони, а також курсантів, слухачів, ад’юнктів, інших атестованих працівників, у тому числі й викладацького складу навчальних закладів МВС України» [23, с. 35-36]. Щоправда, поділяючи тезу цього автора про доцільність використання терміну «працівник органів внутрішніх справ», важко погодитися з його твердженням, що цей термін включає й «...осіб які можуть залучатись до виконання завдань по охороні громадського порядку, громадської безпеки і боротьбі із злочинністю в порядку, встановленому чинним законодавством і на яких поширюються права і обов’язки, гарантії правового і соціального захисту та відповідальність працівників міліції, що перераховані в ст. 9 Закону України «Про міліцію» – осіб рядового і начальницького складу пожежної охорони, а також курсантів, слухачів, ад’юнктів...», позаяк останні, як відомо, не мають статусу найманого працівника та, відповідно, – працівника ОВС України як суб’єкта службово-трудових відносин.

Література

1. Попов С.В. Зайнятість та ринок праці в умовах ринкової економіки: монографія / С.В. Попов. – Сімферополь: КЮІ ОДУВС, 2008. – 328 с.

2. Венедіктов B.C. Юридична відповідальність працівників ОВС України: монографія / В.С. Венедіктов. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. – 269 с.

3. Князькова Л.М. Пенсионное обеспечение работников ОВД как составная часть социальной защиты / Л.М. Князькова // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. – Вип. 8. – С. 89-92.

4. Савченко А.О. Контракт як юридична форма соціально-правового захисту працівників органів внутрішніх справ у службово-трудових відносинах / А.О. Савченко // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. – Вип. 8. – С. 315-318.

5. Чавикіна Т.І. Правове регулювання часу відпочинку працівників органів внутрішніх справ / Т.І. Чавикіна // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. – №9. – С. 134-138.

6. Щербина В.І. Дисциплінарна відповідальність державних службовців органів внутрішніх справ. автореф. дис. ... кандидата юрид. наук 12.00.05 / Ун-т внутр. справ. – Харків, 1998. – 24 с.

7. Лавриненко О.В. Специальные нормы в структуре современного механизма единства и дифференциации правового регулирования трудовых отношений / О.В. Лавриненко // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ. – 2007. – Вип. 2. – С. 150-159.

8. Лавриненко О.В. Исследование теоретико-методологических аспектов применения дифференциации в правовом регулировании трудовых отношений лиц рядового и начальствующего состава органов внутренних дел / О.В. Лавриненко // Правоохранительные органы: теория и практика: журнал Уральского юрид. ин-та МВД РФ / Гл. ред. С.Н. Сабанин. – Екатеринбург: УрЮИ МВД России, 2007. – №2. – С. 35-48.

9. Лавріненко О.В. Особливості дисциплінарної відповідальності працівників органів внутрішніх справ України: питання теорії та напрями вдосконалення спеціального законодавства / О.В. Лавріненко // Вісник Донецького університету. Серія В: Економіка і право. – 2006. – Вип. 2. – Т. 2. – С. 438-446.

10. Іншин М.І. Правове регулювання службово-трудових відносин в Україні: монографія / М.І. Іншин. Харків: ХНУВС, 2004. – 326 с.

11. Лавріненко О.В. Працівники органів внутрішніх справ України як учасники службово-трудових відносин: термінологічний аспект та шляхи вдосконалення спеціального законодавства про службу / О.В. Лавріненко // Форум права. – 2008. – №3. – С. 286-304 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2008-3/081ovzps.pdf.

12. Лавріненко О.В. Актуальні питання теорії трудового права в контексті сучасного розвитку правової системи України: монографія / О.В. Лавріненко. – Донецьк: «Вебер» (Донецька філія), 2007. – 428 с.

13. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: підруч / О.Ф. Скакун. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.

14. Битяк Ю.П. Конституційно-правове регулювання державної служби в Україні // Правова система України: історія, стан та перспективи: у 5 т. – Xарків: Право, 2008. T. 2: Конституційні засади правової системи України і проблеми її вдосконалення / за заг. ред. Ю.П. Битяка. – С. 306-323.

15. Нерсесянц В.С. Логическое и историческое в познании государства и права / В.С. Нерсесянц // Методологические проблемы советской юридической науки. – М.: Наука, 1980. – 372 с.

16. Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти): монографія / О.А. Беляневич. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 416 с.

17. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення: монографія. – Харків: Основа, 1996. – 324 с.

18. Бандурка О.М., Соболєв В.О. Теорія та методи роботи з персоналом в органах внутрішніх справ: пос. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. – 267 с.

19. Кузніченко С.О. Управління органанми внутрішніх справ в особливих умовах, викликаних аномальними явищами техногенного і природного характеру: монографія / С.О. Кузніченко. – Харків: Основа, 2001. – 194 с.

20. Кузніченко О.В. Матеріальна відповідальність працівників органів внутрішніх справ України. монографія / О.В. Кузніченко. – Харків: Основа, 2002. – 186 с.

21. Прокопенко В.І. Трудове право України: підруч. – Харків: Консум, 2000. – 480 с.

22. Венедіктов В.С., Іншин М.І. Організаційно-правові засади проходження служби в органах внутрішніх справ України: наук.-практ. пос. – Харків: НУВС, 2002. – 178 с.

23. Обушенко О.М. Особливості вирішення службово-трудових спорів та правового захисту працівників органів внутрішніх справ: дис. ... кандидата юрид. наук: 12.00.05 / Нац. ун-т внутр. справ. – Харків, 2001. – 224 с.

---

[1] На цю обставину вже зверталася увага в галузевій науці трудового права [10, с. 19-30; 11; 12, с. 259-348]. У сучасній загальній теорії права можна зустріти підхід, за яким задля характеристики правового статусу «осіб рядового й начальницького складу органів внутрішніх справ України», що проходять службу – різновид державної служби, у єдиному змістовному контексті використовують такі терміни, як-от: «спеціально вповноважені суб’єкти», «співробітник органів внутрішніх справ», «співробітник внутрішніх справ», «професійний управлінський робітник», «робітники міліції», «службовці органів внутрішніх справ», «працівники міліції» тощо. От, читаймо: «Служба в органах внутрішніх справ – різновид державної служби, що протікає в спеціалізованому органі виконавчої влади й здійснюється спеціально вповноваженими суб’єктами з метою реалізації функцій держави в практичній юридичній діяльності. Вона має всі: риси й принципи державної служби як різновиду професійної служби. Співробітник органів внутрішніх справ відповідає за свою діяльність перед особою й суспільством, що означає забезпечення простору для самоорганізації й становлення інститутів громадянського суспільства. Він виступає у відносинах із населенням як професійний управлінський робітник, безпосередній представник державної влади, носій державно-владних повноважень. Організована й функціонуюча на демократичних правових засадах державна служба є найважливішою державно-правовою гарантією забезпечення прав і свобод людини й громадянина. Кожна зі структур системи ОВС та їхні співробітники мають певне службове призначення. Специфіка цілей і завдання служби, правового статусу співробітника підрозділів органів внутрішніх справ, характер службово-трудової функції, правове регулювання праці державних службовців органів внутрішніх справ, їхні повноваження й відповідальність визначені в законодавстві. Співробітник органів внутрішніх справ у кожному державному органі повинен працювати на однаково високому професійному рівні, застосовувати однакові засоби й методи вирішення правоохоронних завдань, мати рівні соціально-економічні й трудові права (при різних посадових повноваженнях і зарплаті), поступати на службу, проходити й припиняти її на підставі єдиних організаційно-правових норм і правил... У Конституції України не названий співробітник внутрішніх справ як носій державної служби. Це не означає, що система ОВС позбавлена конституційності. Її конституційність оцінюється насамперед двома критеріями: відповідністю ОВС тим положенням, що закріплені в Конституції України; законністю процедури заснування ОВС. Більше десяти статей Конституції України, присвячені безпосередньо питанням організації й функціонування державної служби, мають на увазі всіх її носіїв, у тому числі й співробітників органів внутрішніх справ... Робітник міліції при виконанні покладених на нього обов’язків керується лише законом, діє в його межах і підкоряється своїм безпосереднім і прямим начальникам. Ніхто не вправі зобов’язати працівника міліції виконувати обов’язки, не передбачені чинним законодавством...» [13, с. 110, 111]. Водночас В.С. Венедіктов звертає увагу на те, що «в чинному спеціальному законодавстві, яке регламентує діяльність органів внутрішніх справ, склалася порочна практика, коли жоден нормативно-правовий акт не містить поняття державного службовця органів внутрішніх справ. У зв’язку із цим пропонуємо доповнити ст. 16 Закону України «Про міліцію» такою дефініцією: «Державний службовець органів внутрішніх справ України – це громадянин України, який уклав з органом або підрозділом внутрішніх справ трудовий договір (контракт), займає у встановленому порядку штатну посаду в органах системи МВС, має спеціальне звання, здійснює від імені держави надані йому функції та повноваження, одержує грошове утримання та має гарантований державою соціально-правовий статус» [2, с. 247-248]. За конгеніальним твердженням Ю.П. Битяка, «формування ефективно діючої державної служби є одним із важливих завдань української держави. Досягти цього можна шляхом розробки, прийняття і забезпечення реалізації значного масиву законодавчих та інших нормативних актів, які б регулювали державно-службові відносини, давали чітке поняття державної служби та державного службовця, посадової особи, категорій службовців, класифікацію посад, критерії їх зайняття, питання проходження служби, правового та соціального захисту й ін.» [14, с. 323].