PRAVO

Надтока Олена Олександрівна

Нікопольський Філіал Національного Університету «Одеська Юридична Академія»

«Поняття судимостi та ii правове значення»

Як відомо, політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного та культурно-виховного характеру. В системі цих заходів важливе місце займає і покарання. Оскільки саме воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка існує в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осiб, що вже вчинили злочин.

Серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, що їх скоїли, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава приділяє покаранню досить велике значення у виконанні свого обов'язку захищати суспільний лад, політичну та економічну системи, всі форми власності, права і свободи громадян, а так само правопорядок від злочинних посягань.

Серед дослідників інституту судимості можна назвати таких учених, як М. Бажанов, О.Бойцов, В.Голіна, С. Зельдов, Б. Кирись, М. Кропачов, Б. Нікіфоров, О.Тарбагаєв, Ю. Ткачевський та інші. Майже всі дослідники пов`язували судимість, принаймні, хоча б з покаранням.

На сьогодні, одним із прикладів нагальної потреби вдосконалення юридичної термінології є поняття «судимість», яке в теорії права сприймається неоднозначно, а тому використовується зовсім у різних значеннях та пiддається рiзномаїттю тлумачень. [12]

Пропонуємо коротко зупинитися на історичному аспекті розгляду визначення поняття «судимість» у радянській юридичній літературі. Наприклад, в Юридичному словнику за 1953р. термін «судимість» визначається як правовий стан, створений для особи фактом її засудження (чим це поняття відрізняється від судимості не розкривається), та зазначається, що такими, які не мають судимості визнаються особи, щодо яких судимість погашена або знята актами амністії чи помилування.[8, - с. 99 - 102]

В Юридичній енциклопедії, виданій також у Москві у 2001р., визначення і характеристика судимості є практично аналогічним до попереднього словника з незначним уточненням про те, що обмеження стосуються сфери трудових відносин, зокрема, роботи в адвокатурі правоохоронних органах, занять певними видами діяльності. У підсумку робиться висновок про те, що погашення чи зняття судимості анулює всі пов`язані з нею правові обмеження, тобто робить її такою, що раніше не існувала. [13, - с. 687]

Отже, у радянській юридичній літературі поняття «судимість» розглядалося у подвійному розумінні – і як правовий стан особи, і просто як кримінально правові наслідки для неї. Одночасно наголошувалося на тому, що всі обмеження щодо засудження особи мають строковий характер, тобто тривають до погашення чи зняття судимості, після чого вона вважається такою, що не має судимості.

Звичайно, що зазначені вище змістовні визначення і характеристика поняття «судимість», а також невизначеність щодо поняття «засудження» ввійшли як у радянське, так і в сучасне кримінальне законодавство України, його коментарі, підручники і монографії.

Зокрема, у КК Української РСР 1960 р. поняття «судимість» відсутнє і лише у ст. 55 йдеться мова про погашення судимості та наводиться перелік осіб, які визнаються такими, що не мають судимості. [4, - с. 37]

Помітних теоретичних і практичних змін у змістовному контексті поняття «судимість» не зазнало і в сучасному кримінальному законодавстві України. Хоча у новому КК України від 5 квітня 2001 р. і започатковано самостійних розділ ХІІІ за назвою «Судимість», проте як і в попередньому Кодекс, визначення поняття «судимість» не дається, а в чотирьох його статтях лише визначаються правові наслідки судимості, строки її погашення, їх обчислення та зняття судимості. [9, - с. 244]

У Науково-практичних коментарях і підручниках їх автори чомусь не беруть до уваги положення нового Кодексу і продовжують використовувати напрацювання радянських науковців. Наприклад, у третьому виданому поспіль виданні Науково-практичного коментаря до нового Кодексу тлумачення ст.88, всупереч її змісту починається чомусь із роз`яснення поняття судимості з твердженням того, що це один із трьох елементів кримінальної відповідальності. Проте у самому визначення судимості вже стверджується, що «це передбачені законом правові наслідки засудження, які тривають певний період і визначають особливий правовий статус особи, яка має судимість».[10, - с. 186] Судимість – це одночасно й елемент кримінальної відповідальності, і правові наслідки засудження, і правовий статус особи.

Тобто судимість є правовим наслідком засудження особи вироком суду до кримінального покарання. За своїм змістом вона виражається в такому стані особи, який пов'язаний з певними цивільно-правовими і кримінально-правовими обмеженнями. Саме тому в літературі судимість часто визначають як негативний правовий статус особи.

Так, ч. 3 ст. 6 Конституції України передбачає, що не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. У відповідних законах України встановлена заборона на заняття посади прокурора, судді, виконання функцій адвоката тощо особами, які мають судимість. Зокрема, у законі про прокуратуру зазначено: «Не можуть бути прийняті на посаду прокурора або слідчого прокуратури особи, які були засуджені за вчинення злочину, за винятком реабілітованих.[6] У законі про міліцію зазначається, що: «Не можуть бути прийняті на службу до міліції особи, які раніше засуджувалися за вчинення злочину».[5]

Якщо ми ведемо мову про значення судимості у кримінальному праві, то судимість має своєю метою попередження вчинення нових злочинів як особою, що має судимість, так й іншими особами.

Підставою судимості є наявність обвинувального вироку суду, який набрав законної сили і яким особа засуджується до певного покарання. Тому такими, що не мають судимості, визнаються (ч. 3 ст. 88 КК Украiни):

а) особи, засуджені вироком суду, без призначення покарання;

б) особи, засуджені вироком суду, із звільненням від покарання;

в) особи, які відбули покарання за діяння, злочинність і караність яких виключена законом.

Аналіз норм КК свідчить про те, що закон передбачає судимість як обставину, з якою пов'язуються найбільш суворі кримінально-правові наслідки для особи, яка, маючи судимість, знову вчинює злочин. Так:

а) рецидивом злочинів як найбільш небезпечним видом множинності визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34 КК Украiни);

б) злочин може бути визнаний повторним, якщо судимість за перший злочин не було погашено або знято (ч.4 ст.32 КК Украiни);

в) повторність злочину та рецидив є обставинами, які обтяжують покарання (п. 1 ч. 1 ст.67 КК Украiни);

г) судимість, як правило, виключає застосування до особи, яка вчинила новий злочин, пільгових інститутів кримінального права, наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності (статті 45-47 КК Украiни);

ґ) у багатьох статтях Особливої частини КК судимість передбачається як кваліфікуюча або особливо кваліфікуюча ознака. Наприклад, хуліганство буде особливо кваліфікованим, якщо воно вчинене особою, яка має судимість за хуліганство (ч.3 ст.296 КК Украiни ).

Цей перелік кримінально-правових обмежень достатньою мірою показує значення інституту судимості в кримінальному праві.

Відповідно до ч. 1 ст.88 КК Украiни особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.

Судимість поширюється на: строк відбування покарання та на випадки, передбаченi законом, на певний строк після відбуття покарання.

Отже, підсумовуючи, можемо зробити висновок - судимість є правовим наслідком засудження особи вироком суду до кримінального покарання. За своїм змістом вона виражається в такому стані особи, який пов'язаний з певними цивільно-правовими і кримінально-правовими обмеженнями. Саме тому в літературі судимість часто визначають як негативний правовий статус особи. Судимість, і в цьому її важливе соціальне призначення, має своєю метою попередження вчинення нових злочинів як особою, що має судимість, так й іншими особами. Аналіз норм КК свідчить про те, що закон передбачає судимість як обставину, з якою пов'язуються найбільш суворі кримінально-правові наслідки для особи, яка, маючи судимість, знову вчинює злочин. Тобто, судимість — складне юридичне явище, яке має багатофункціональне соціально-правове призначення. Інститут судимості тісно пов'язаний з іншими інститутами кримінального права, правовим статусом особи, інститутами соціального контролю та інше. У більш широкому кримінологічному плані слугує своєрідною призмою морального стану суспільства. Судимість — не просто констатація факту засудження особи, а і наявність у зв'язку з цим певних правовідносин між державою і злочинцем. Судимість особи завжди має конкретний характер. Адже вона тісно пов'язана з певним, вчиненим особою злочином і має реальний зміст. Правові наслідки, які виникають з визнанням особи судимою, хоча і передбачені у законі, але їх реальний обсяг для кожного засудженого різний і залежить від:

- ступеня тяжкості вчиненого злочину,

- виду і строку покарання,

- статусу особи та ін.

Як відомо, на сьогодні кримінально-виконавча система України знаходиться на зламі, коли з одного боку очевидним є протиріччя між консервативністю діючого законодавства і всієї системи виконання покарань, а з іншого – прагнення держави до гуманізму та демократії. Слід відзначити, що за всі роки незалежності Україна так і не зробила кардинальних змін назустріч соціальним перетворенням. Вона, як і раніше, залишається одним із „лідерів” по застосуванню кримінальних покарань і особливо тих, що пов’язані з утриманням осіб в місцях позбавлення волі.

Статистичні дані Державної Судової адміністрації України свідчать про те, що в останні 12 років застосування позбавлення волі складає 28 – 38% до осіб, що „проходять” у кримінальних справах, а за вчинення злочинів в Україні засуджено за цей період більш, ніж 2 млн. 500 тис. громадян. Сьогодні ми вимушені констатувати і зростання латентної злочинності, а також невиправдано високий рівень рецидиву злочинів. Ці та інші фактори полегшили формування відповідного середовища для подальшої криміналізації суспільства – від переходу до „тіньової” та нелегальної діяльності значних верств населення до криміналізації найбільш важливих сфер функціонування держави.

Як відомо, покарання і судимість, опосередковано впливає не тільки на засуджених та їх найближче оточення, його вплив охоплює великі групи населення і в цілому суспільство. Оскільки покарання несе не тільки позитив для суспільства (застосуванням кримінального покарання суспільство виконує захисну функцію), а й залишає низку негативних наслідків, саме громадськість разом з Департаментом повинна комплексно реформувати всю кримінально-виконавчу систему і привести її у відповідність до міжнародних стандартів, як того потребує час. Будуючи кримінально-виконавчу політику, слід відмовитися від усталених стереотипів, келійності, відомчих інтересів, необ’єктивності в оцінці поведінки засуджених та осуджених.

Також доволі актуальною проблемою сучасної кримінально – правової науки України слід визнати вивчення іноземного досвіду регламентації інституту судимості або його аналогів. З`ясування змісту відповідних норм іноземного законодавства та врахування позитивного досвіду діяльності правозастосовних органів інших країн має важливе значення в умовах побудови в нашій країні правової держави. Оскілки в результаті порівняння кримінально-правових норм виявляються загальні закономірності правового розвитку, його напрям, етапи, перспективи, а отриманні результати можуть бути використані у вітчизняній законотворчій та правозастосовній практицi.

Список використаноi лiтератури:

1) Конституцiя України

2) Кримiнальний Кодекс України

3) Кримінально-процесуальний кодекс України. Кримінально-виконавчий кодекс України. – К.: Істина. – 2004

4) Уголовный кодекс Украинской РСР. – К., 1975.

5) Закон України «Про міліцію». – ч. 3 ст. 175.

6) Закон України «Про прокуратуру». – ч.6 ст. 46

7) Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. - К.: Правові Джерела, 2002.

8) Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. // ответ. науч. ред. С.С. Яценко, ответ. ред. В.И Шакун. – К., 1998. – с. 244

9) Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України (3-є вид., перероб. та доп.) // за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавренюка. – К., 2005. – с. 186

10) Письменський Е. А. Институт судимости в уголовном праве Украины и России сравнительно-правовой анализ актуальные проблемы борьби с преступлениями и иными правонарушениями: материалы Пятый междунар. науч.-практ. конф. – Барнаул, 2007.

11) Ткачевский Ю.М. Судимость//Уголовное право. – 2000. - № 3

12) Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз проблеми гармонізації. – К., 2006. – с.1048

13) Юридическая энциклопедия// Под общей ред. Б.Н. Топорнина. – М., 2001. – с. 1071