Право / 7. Экологическое, земельное и аграрное право

Петренко Вікторія Юріївна

Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника, Україна

Приватизація земельних ділянок: окремі проблеми

Нині спостерігається перманентна тенденція до зростання кількості громадян, що реалізовують своє гарантоване ч.2 ст.14 Конституції України право на приватизацію земельних ділянок. Так, за даними Держземагентства України, станом на 01.10.2006 р. 11,8 млн. громадян на площі 3,7 млн. га реалізували своє право на приватизацію земельних ділянок, наданих їм у користування, що становить 87,1 % загальної кількості. Цим громадянам видано 4,2 млн. державних актів на право власності на землю, що становить 35,6 % від кількості громадян, які приватизували свої земельні ділянки. Цікаво, що вже на 01.10.2010 р. кількість землекористувачів, що мають право на приватизацію земельних ділянок, за даними того ж Держземагенства істотно збільшилася і складала 14,5 млн. осіб. З них приватизували свої земельні ділянки 12,5 млн. осіб (85,9 %), площа приватизованих ділянок складає майже 5,25 млн. га, 58,3 % отримали державні акти. В контексті цього зрозуміло, що належне правове регулювання правовідносин, які виникають під час процедури приватизації є надзвичайно актуальним [1].

Для того, щоб приватизувати або передати в оренду земельну ділянку необхідно здійснити комплекс робіт. Зокрема, для визначення та відновлення меж земельних ділянок проводиться кадастрова зйомка землі, яка включає, зокрема, і погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами (ст.198 ЗК України). Проте порядок погодження меж землі при проведенні кадастрових зйомок на законодавчому рівні не визначений. На практиці дуже часто виникають проблемні ситуації, за яких сусід відмовляється від підписання акту землекористування та узгодження меж земельної ділянки без будь-яких причин, що унеможливлює належним чином оформити земельну документацію.

При здійсненні межування власник земельної ділянки реалізує своє право. Проте така участь є також обов’язком кожного із суміжних власників та землекористувачів, адже приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж в натурі (на місцевості) забороняється, бо це може призвести до «накладення» меж приватизованої ділянки на земельну ділянку сусіда [2, с.30].

Відповідно до ч.3 ст.158 ЗК України органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства [3]. Такими органами місцевого самоврядування, до повноважень яких належить вирішення земельних спорів, визначені виконавчі органи сільських, селищних, міських рад. Якщо при розгляді земельного спору буде доведено, що відмова сусіда щодо узгодження меж є безпідставною або дійсно неможливе підписання акту внаслідок відсутності суміжних власників чи землекористувачів, то комісією з питань землекористування приймається рішення про необхідність підписання акту сусідом або відповідно про погодження меж земельної ділянки без підписів суміжних власників чи землекористувачів. Протокол комісії додається до акту встановлення та узгодження меж земельної ділянки і далі документи оформляються в загальному порядку. Однак, наголосимо, що немає механізму примусового виконання рішення органу місцевого самоврядування, тобто висновок комісії з питань землекористування має рекомендаційний, а не імперативний характер [4, с.29].

Варто додати, що ст. 198 ЗК України просто вказує, що складовою кадастрових зйомок є «погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами». Із цього зовсім не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документу - акту погодження меж - слід вважати, що погодження меж не відбулося, і процедура приватизації має зупинитися [5, с.301]. На наш погляд, погодження полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не з самого факту відмови від підписання акту, а з мотивів відмови (якщо вони озвучені), наприклад, провести додаткову перевірку, чи має місце «накладання» ділянок. Слід визнати правильною практику тих судів, які в разі виникнення спору не вважають саму по собі відсутність погодження меж підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним [6, с.280].

Отже, проаналізувавши тільки невелику частину проблем, що стосуються процесуальних особливостей приватизації земельних ділянок, зазначимо, що першочерговим завданням законодавця є створення дієвих гарантій реалізації права громадян України на приватизацію земельних ділянок, які перебувають в їх користуванні, шляхом внесення змін до чинного земельного законодавства.

Література:

1. Офіційний сайт Державного комітету статистики України // Режим доступу [http://www.ukrstat.gov.ua/].

2. Ковальчук Т. Приватизація земель в Україні: шляхи розв´язання законодавчих колізій / Т. Ковальчук, О. Заєць // Право України. – 1999. – № 8. – С. 28-31.

3. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р.// Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №3-4. – Ст.27.

4. Офіційний сайт Державного агентства лісових ресурсів України // Режим доступу [http://www.dazru.gov.ua/terra/control/uk/index]

5. Андрейцев В. І. Правові аспекти приватизації земель в Україні / В. І. Андрейцев // Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії. – К. : Знання, 2005. – С. 273-322.

6. Носік В.В. Право власності на землю Українського народу: монографія / В. В. Носік. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.