Тамара Денисовець

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

Гуманістична спрямованість фізичного виховання в епоху Відродження

Актуальність дослідження. Здоров’я підростаючого покоління є нині важливою національною проблемою. За даними соціологічних досліджень близько 90% школярів мають відхилення у здоров’ї, понад 50% – незадовільну фізичну підготовку, майже 60% – мають низький рівень фізичного розвитку. У Цільовій комплексній програмі «Фізичне виховання – здоров’я нації» поставлено завдання забезпечити переорієнтацію фізкультурно-спортивної галузі на зміцнення здоров’я населення засобами фізичного виховання, фізичної культури і спорту, формування у громадян України потреби у фізичному самовдосконаленні [1].

У наукових дослідженнях зазначається, що здоров’я людини майже на 50% зумовлене її способом життя. Так, серед молоді найбільш поширене паління, вживання алкоголю, наркотиків і токсичних речовин. Через перенавантаженість навчанням більшість учнів старших класів страждає від недостатньої рухової активності, відсутності навичок організації навчання, проведення здорового дозвілля, правильного харчування.

Сутність дослідження проблеми. Виявлення ролі фізичного виховання у всесторонньому розвитку молоді в нашій країні завжди було предметом інтенсивного дослідження вчених і з’ясувалося перш за все осмисленням єства фізичного виховання, а пізніше і фізичної культури, спорту. Зазначимо, що проблема фізичного виховання досить детально досліджувалася В.Г. Ареф’євим, О.Ф. Артюшенком, О.М. Вацебою, Л.В. Волковим, С.М. Канішевським, О.М. Козленком, І.А. Паніним, Ю.Т. Похолінчуком, Р.Т. Раєвським А.Г. Рибковським, С.О. Сичовим. Про фізичні вправи, їхнє значення для розвитку та зміцнення людського організму писали і всі італійські мислителі й педагоги Відродження – Л.Б. Альберті, П.П. Верджеріо, М. Пальмієрі, а природознавці та лікарі зробили спробу підвести під їхні ідеї власне узагальнення. Підсумком став фундаментальний тракт Дж. Меркуріале «Мистецтво гімнастики» (1601 рік). У гуманістичних школах Вітторино да Фельтре та Гуарино да Верона велика увага приділялася фізичним вправам. Вони були введені в навчально-виховну програму, оскільки, на думку педагогів сприяли зміцненню здоров’я, зміцненню тіла, моральному загартуванню, а також слугували передумовою для більш результативних розумових знань.

Мета дослідження – здійснити теоретичний аналіз розвитку фізичного виховання молоді у контексті гуманістичних принципів епохи Відродження, з’ясувати його специфіку.

Виклад основного матеріалу. В історичному аспекті першою з’явилась практика фізичного виховання. Необхідність передачі досвіду від покоління до покоління, його узагальнення у вигляді систематично організованих знань зумовило появу теорії, яка відображає суть і способи її застосування. Теорія фізичного виховання є складовою частиною педагогічних наук. Вона вивчає фізичне виховання як феномен соціального життя, його мету і завдання на різних етапах розвитку суспільства, способи, методи та форми організації спортивної практики. Всебічний розвиток передбачає фізичне виховання як невід’ємну складову і передумову цілісності педагогічного процесу. Ми більше дбаємо про комп’ютеризацію, інноваційні технології, ніж про елементарне здоров’я дитини, її фізичний розвиток. Ідея виховання «душі і тіла» – один із найважливіших пріоритетів європейської гуманістичної педагогіки, розвиток якої припадає на епоху Відродження, перехідну від Середньовіччя до Нового часу.

Передумовами розвитку стали новий підхід гуманістів до людини та її виховання, спроби природного осмислення людської структури, подолання догмату про гріх тіла внаслідок гріха Адама і Єви. Реабілітація тілесного початку була цінним завоюванням італійського гуманізму ХV століття (Л. Валла, Дж. Манетті), а позиція північних гуманістів у цьому питанні відзначалася стриманістю (Еразм Роттердамський).

Антична традиція була поєднана у гуманістичній програмі з лицарською підготовкою воїна, яка за доби Відродження зазнала суттєвої трансформації внаслідок військово-технічних змін. Потреби суспільного розвитку, війни і необхідність збройного захисту держав сприяли збереженню та актуалізації цього аспекту фізичного виховання. Л.Б. Альберті пропонував, що поряд із освітою молоді належить «навчатися таким благородним вправам і навичкам, не тільки потрібним у житті, але й похвальним, як верхова їзда, фехтування, плавання». М.  Пальмієрі, відомий гуманіст і громадський діяч, рекомендував юнакам «для розвитку тіла» заняття із зброєю, турніри, джостри (збройні поєдинки), верхову їзду та «будь-які вправи на спритність» [3].

У своїх пошуках гуманісти не обминули увагою народну традицію – різні рухові ігри, фізичні змагання, різноманітні форми активного відпочинку. Ігри в м’яч, про які згадувалося майже в усіх педагогічних трактатах епохи Відродження як про чудовий спосіб розвитку фізичних здібностей. В Італії любили грати в «кальчіо», попередника сучасного футболу. У Франції гра з м’ячем («суль») слугувала в общині обрядом та зберігала зв’язок із релігійними парафіями. Середньовічні британці віддавали перевагу хертлінгу – грі, яка нагадувала чи-то гандбол, чи-то футбол.

Слід відзначити два моменти у підходах гуманістів до фізичного виховання. По-перше, Еразм та інші педагоги Відродження наголошували на помірності навантажень на дітей, урахуванні їхніх вікових та індивідуальних особливостей. «Адже ми не атлета формуємо», -– наголошував Еразм у тракті «Про виховання дітей» (1529 рік). «Для людини достатньо мати міцне здоров’я, навіть якщо вона не володіє тілесною силою, міцністю Мілона (напівлегендарного давньогрецького атлета, який міг підняти дорослого бика – П.К.)» [4].

По-друге, фізичне виховання розглядалося тоді не як самоціль, а в органічному взаємозв’язку з іншими напрямами всебічного, гармонійного виховання особистості – розумовим, моральним, соціально-етичним, естетичним, трудовим. Завдання гуманістичної педагогіки – підготувати життєво активну, соціально зорієнтовану людину, придатну для діяльності у різних сферах суспільного життя. Як писав Гуарино да Верона, фізичне виховання потрібне для того, щоб «збуджувати доблесть і прагнення до славних діянь у душі людини» [2].

Отже, «виховання тіла» у гуманістів не зводилося лише до античної гімнастики. Воно розумілося як комплекс заходів, у яких поєднувалися елементи різних традицій. Сюди входили різноманітні фізичні вправи, рухливі ігри на свіжому повітрі, плавання, змагання в силі (боротьба), модифіковані лицарські турніри та військові ігри, а також загартування і все, що сприяло зміцненню здоров’я та здорового способу життя. Останнє привертало особливу увагу і виділялося на тлі середньовічного аскетизму.

Педагоги-гуманісти вчили дітей цінувати своє здоров’я – «дар природи від Бога», розумно користуватися ним, зміцнюючи тілесні й душевні сили не тільки фізичними вправами, але раціональним харчуванням, дотриманням режиму праці і відпочинку, відмовою від шкідливих звичок, дотриманням правил особистої гігієни тощо. Про фізичне здоров’я і здоровий спосіб життя писали у другій половині ХV – ХVІ століттях Б. Платина, Л. Корнаро, М. Савонарола та інші мислителі, природознавці, лікарі.

Висновки. Отже, оцінюючи загальний внесок гуманістів у розвиток фізичного виховання, слід мати на увазі, що в основному це була поки що ідея, але ідея плідна і конструктивна. У досліджуваний період їй не вистачало наукової аргументації, на масову виховну практику вплив був доволі обмежений, оскільки у програму більшості навчальних закладів фізичне виховання не було впроваджено. Але саме завдяки зусиллям гуманістів був прискорений прогрес у поступовому русі європейського суспільства до суспільства фізичної культури Нового часу, коли фізичне виховання посяде належне місце в педагогічній теорії і практиці.

Сучасна система фізичного виховання молоді потребує переорієнтації з простого задоволення організму в руховій активності на вдосконалення особистості шляхом гармонійного розвитку фізичних, психічних та духовних якостей. Розв’язання цих завдань зумовлює необхідність пошуку нових напрямів роботи загальноосвітніх закладів, спрямованих на формування в юнаків і дівчат цінностей здорового способу життя. У сучасних умовах це є об’єктивною необхідністю, оскільки саме усвідомлення цих цінностей забезпечить їхній гармонійний розвиток, єдність фізичних, психічних, духовних і соціальних потреб особистості.

Отже, дитяче здоров’я в епоху Відродження було важливою метою фізичного виховання, де була популярною формула Псевдо-Плутарха, що визначала структуру і послідовність виховного процесу: «природа – дисципліна (наука, метод) – вправи», ці засади є досить актуальними і в наше сьогодення.

Література

1. Про Національну програму «Діти України»: Указ Президента України № 63/96 від 18.01.1996 р. [Електронний ресурс] – Режим доступу до дж.: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=2&nreg=63%2F96.

2. Николаева Н.И. Педагогические взгляды Гуарино Веронезе (на материале писем) / Н.И. Николаева // Школа и педагогическая мысль Средних веков, Возрождения и начала Нового времени (исследов. и материалы). Сб.науч. трудов. – М. : Изд-во АПН СССР, 1991.

3. Пальмиери М. Гражданская жизнь / М. Пальмиери // Опыт тысячелетия. Средние века и эпоха Возрождения: быт, нравы, идеалы: Хрестоматия. – М.: Юристь, 1996.

4. Эразм Роттердамский. О воспитании детей / Э. Роттердамский // Образ человека в зеркале гуманизма: мыслители и педагоги эпохи Возрождения о формировании личности (ХІV – ХVІІ вв.). – М. : Изд-во УРАО, 1999.