Филологические науки /8. Родной язык и литература

Магістрант Дементєва К.О.

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, Україна

Міфопоетичне світовідчуття Миколи Вінграновського

в ранній збірці "Атомні прелюди"

Микола Вінграновський вирізнявся серед інших поетів незмінною налаштованістю на відкриття прекрасного, вишуканим естетизмом, тримаючи читацький загал у постійному очікуванні його новаторських поетичних сплесків. Його поетичну спадщину науковці визначають як беззаперечний феномен в літературознавстві. Адже, поезії митця, як констатують дослідники, насичені багатою лексикою, оригінальними мовними засобами, неповторними зворотами. Миколу Вінграновського називають "творцем божественної поезії" (Р. Сергієнко), "митцем, який володіє даром виняткового органічного відчуття слова, уміє розрізняти найтонші модуляції" [10, с. 21].

Метою статті є з’ясування міфопоетичних особливостей ранньої лірики поета, презентованої збіркою "Атомні прелюди".

Дослідження творчості Миколи Вінграновського (1936–2004), видатного класика українського шістдесятництва, у вітчизняному літературознавстві традиційно розгорталося в річищі вивчення "народності і національності" автора [1, с. 17], фольклористичної основи його поетики [2, с. 109]. Такими є, наприклад, інтерпретації Н. Данилюка [3], С. Єрмоленка [4], Т. Салиги [2]. Щоправда, останній з дослідників зазначав, що в М. Вінграновського фольклорність виявляється не лише у "стилізовано народному образі" [5, с. 310], а й у внутрішній, семантичній організації мови, в характері поетового світосприйняття [6, с. 80]. Як зауважує В. Моренець, ідеться про творчість "на ґрунті національної культурної традиції та народного світогляду в усій повноті їх вербального і невербального вираження" [7, с. 820].

Така світоглядна зануреність М. Вінграновського в народнопісенну стихію дає нам змогу зробити подальший крок і перейти від фольклорного рівня інтерпретації його поезій до рівня глибшого, міфологічного, на якому ґрунтується попередній: адже зв’язок фольклору і міфології не викликає сумнівів, і в дослідженнях міфології вчені спираються саме на фольклорні джерела [9, с. 15]. Про міф, міфологічне й архетипне у творчості поета дослідники вже писали. Зокрема Л. Тарнашинська звертала увагу на міфологему води в ліриці М. Вінграновського [9, с. 35]; Л. Кужільна аналізувала окремі архетипи в його поезії [9, с. 224].У межах цього дослідження розглядатимемо міф як "творіння, в якому у вигляді конкретно-чуттєвих персоніфікацій і одухотворених істот постає узагальнено відображена первісною свідомістю дійсність" [14, с. 332]. Водночас міф є сховищем "архетипних мотивів, які висвітлюють людське колективне підсвідоме" [9, с. 8]. Архетипи як "наперед дана можливість існування уявлення, необхідна матриця в усій подальшій роботі мозку та чуття" [16, с. 41], набуваючи певної образної реалізації в первісних міфологічних оповідях, зберігаються як базові, інваріантні що до часу, структури і в процесі поступу цивілізації лишаються актуальними у різноманітних сферах людської діяльності аж до наших днів. На думку С. Кримського, архетипи є вихідною сіткою цілого, що "в найвиразнішій формі… виступають у національних культурах" [9, с. 97].

Вагомим актом поетичного самовираження Миколи Вінграновського стала його перша поетична збірка "Атомні прелюди" (1926), про яку говорив у свої наукових розвідках Іван Дзюба: "…ці зернини художнього слова стали вже тоді, в бурхливі 60 – ті, справжніми перлами національної культури. Микола Вінграновський вже зі сторінок дебютної книжки виступив як цілком зрілий поет, оригінальний та непередбачуваний у лексико – стилістичній словесній грі, однак, принципово сталий у визначенні життєвої мети, духовних традицій та ідеалів" [6, с. 8].

Лірика "Атомних прелюдів" була зіткана з красивих прагнень і благородних закликань, що саме по собі ставило її в опозицію до реальності життя й мистецтва, яке апологетизувало це життя. Разом з тим, вона виходила з попередньої традиції і не могла бути абсолютно вільною від неї. У цілому, поетика "Атомних прелюдів" живилася істинністю поривань та ідей, а не форм. Для творчого прориву у світ свободи, правди й краси, на що був настроєний М.Вінграновський і все його покоління, цього було недостатньо. Саме звідси — почуття невдоволеності, неповноти, непритульності, що є зворотним боком життєлюбних поетових поривань.

 Людина у М.Вінграновського – відправна точка у ланцюгу роздумів, що призводить до кінцевого пункту – існування життя взагалі. І одночасно людина – це також певний світ зі своїм космосом душі: "Демон", "Прелюд Землі", "Тринадцятий прелюд", "Проклятий прелюд", "Прадід", "Тост".  Екзистенційні настрої з роздумами над походженням людини, всього сущого у збірці "Атомні прелюди" основними.

Образ жінки яскраво втілений у багатьох поезіях М. Вінграновського. Митець зображує жінку сильною, надаючи їй, навіть, деяких сакральних знань чи вмінь. "Сікстинська Мадонна" – перший вірш у збірці "Атомні прелюди", одноосібний, що не входить до двох циклів збірки. Власне ім’я Сікстинська Мадонна вміщує загальновідомі знання і є алюзією до біблійного та літературного контекстів, назва витвору мистецтва, написаного Рафаелем. Однак текст вимагає багато додаткових фонових знань – про Другу світову війну; про врятування солдатами Першого українського фронту Дрезденської галереї, що була загарбана німцями й захована у вапняних шахтах та замінована для знищення; про належність картини Рафаеля "Сікстинська Мадонна" Дрезденській галереї. Для розуміння смислу цієї поезії важливими є й культурні знання про мистецтво, а саме: про існування картини Рафаеля "Сікстинська Мадонна", про те, що на ній зображена Марія з маленьким Ісусом на руках, яка, знаючи про майбутні страждання сина на землі, спускається з неба та віддає його людям. Заголовок виконує функцію структурно-смислової зв’язності, утворюючи синонімічний ряд звертань і прикладкової сполуки (Мадонно, Жінко, Страждання з дитям, жінка - мати). Інші образи жінки втілені в поезіях "Плач Ярославни" та "Утоплена", які автор переосмислює крізь призму народного світовідчуття.

Важливим для розуміння світовідчуття М. Вінграновського є розгляд найуживаніших міфологем, які конструюють глибинний зв'язок автора з народом. Часто у поезіях М. Вінграновського можна зустріти міфологеми води (річка, море, озеро), степу, саду. У нашій розвідці ми спробуємо детальніше розглянути ці архетипні образи – символи.

Архетипний образ ріки знаковий і наскрізний для всієї поетової творчості. Дослідники вже звертали увагу на особливу роль води, а зокрема – річки (і конкретно – Дніпра) в поетичному світі М. Вінграновського. Так, Т. Салига зазначав, що "у М. Вінграновського є такі образи, які можна назвати постійними "головними героями" його лірики. Наприклад, від збірки "Атомні прелюди" до найновішої… збірки образ Дніпра має самостійні художні плани, певні естетичні варіювання і водночас має єдину чітку концепцію" [5, с. 25]. На його думку, "Дніпро у Вінграновського – це вимір себе у просторі, це точні координати твоєї належності до землі, до краю, народу… Це – загадка твоєї щасливої миті, тайни любові до світу, до життя… Це символ людського сумління і пам’яті історії" [5, с. 24].Паралельно до образу річки в поезіях М. Вінграновського розгортається образ дороги, так само наскрізний для творчості автора, він реалізується також в образах шляху і стежки: "Розбудився вітер на дорозі" [9, с. 98], "Доки доля дорогу стеле" [9, с. 92], "Доріг багато, але шлях один!" [9, с. 91], "Дорога людства радістю убога" [9, с. 110].Як річка є в М. Вінграновського "центром серця", так існує в нього й "дорога серця" [9, с. 99]; дорога також набуває сакрального статусу ("свята дорога" [9, с. 107]).Ототожнення образів річки і дороги, характерне для ранньої поезії М.Вінграновського, існувало й у прадавніх міфах: адже в багатьох міфологіях світова ріка постає "у якості… світового шляху" [2, с. 374]. Зближення цих образів є свідченням творчого переосмислення давніх джерел. Для М. Вінграновського окрім міфологеми води постає інша, не мен важлива, міфологема степу. Вона є одним із концептуальних образів, що втілюється у різних авторських модифікаціях. У сполучуваності з іншими образами, наділеними міфологічними конотаціями, вона стає своєрідним стрижнем його авторської світобудови. У структурі авторського тексту митця актуалізовано традиційні контексти семантики міфологеми степу й водночас його оригінальні індивідуально-авторські модифікації, що оприявнюють ефект поліфункціональності й естетичного багатоголосся, ретранслюють "семіотичну пам’ять культури" [6, с. 10]. У віршах "степової" тематики поет найчастіше озвучує мотиви означеного смислового поля, відомі з національних фольклорно-літературних джерел, що увиразнюють своєрідність перетворення його художньою свідомістю традиційної образності: "Скажи мені, Дніпре, в якому стражданні, / Із серця якого народжений ти? / Скажи мені, Дніпре, в які сподіванні, / З якої упав на степи висоти" [3, с. 35].

Міфологема степу в ліриці поета є виразником художніх смислів тексту і часто проходить у його творах самодостатнім і самоцінним образним мотивом. Вона розгортається у наскрізну тему, яку зазвичай називають концептом. В ієрархії художньої аксіології митця образний концепт степу особливо значущий. Він виконує функції інтелектуально-смислового, філософського, емоційно-психологічного центру твору, формує і образно-підсвідомі, й символічно-свідомі проекції авторського "Я".

У концептосфері М. Вінграновського степ має різні смислові іпостасі: традиційно-пейзажна (степ – ландшафт); психологічно-емоційна (духовний степ); архетипна (степ – універсальна, інтегральна субстанція); етнонаціональна (степ – інформаційний код українства); романтично-містична (степ – таємниця, містерія, міфосвіт). Індивідуально-авторськими є трансформаційна послідовність образу степу в ліриці митця, його маргінальні конотації та периферійні атрибути (мікрообрази поля, очерету, плавнів, лиману).

У міфологемі степу, питомій для лірики М. Вінграновського, прочитується відгомін конкретного біографічного автора, народженого в степовому краї, що вплинув на становлення його світовідчуття, визначив параметри естетичного осягнення світу. І. Дзюба підкреслює, що саме ці біографічні реалії причинилися до структурування авторського тексту: "Миколаївщина, південь України, де зустрілися дві безмежності – неба й степу. Вічні сліпучі зорі вгорі й вічні скіфські кургани внизу, що дають цим безмежностям об’єм і глибину, ведуть у всесвіт і в історію" [6, с. 12]. Етнопсихологічний і біографічний чинники детермінували особистісне, ліричне чуття поета у ставленні до степу як до адеквата "малої батьківщини" (степового краю).

Міфологема саду також присутня в мистецькій традиції М.Вінграновський. Поет активно вводить цей образ у свої тексти, оприявнюючи "рясне мереживо" асоціацій ("Старезний сад стоїть, бувало, / Мов задурманений дощем…"). При цьому він плідно застосовує фольклорні стилізації. Міфологема саду як один із варіантів відповідного міфологічного коду загальноєвропейської та української літературної традиції прочитується у багатьох віршах М.Вінграновського ("Саду", "Сестри білять яблуні в саду", "Елегія" ("Зіходить ніч на витишений сад") та ін.). Часто вживаний (навіть у назвах творів) образ саду підкреслює його значущість в ієрархії художньої аксіології поета. Отже, поетична творчість М. Вінграновського, одного з найцікавіших письменників XX століття, демонструє високий рівень художнього втілення української народної традиції. Зв'язок з народнопоетичним світом реалізовано у відомих міфологемах води, степу, саду, дороги, жінки-берегині родинного вогнища.

Наша розвідка є лише частковою спробою аналізу ранньої лірики Миколи Вінграновського. Збірка "Атомні прелюди" є яскравим доказом унікального міфологічного, чи, навіть, "космічного" світовідчуття автора. Саме тому, чимало науковців не залишають поза увагою поетичну спадщину митця, яка стає потужною базою для наукової роботи.

Література:

1. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. / О. Галич, В. Назарець, Є. Васильєв. – К. : Либідь, 2001. – 488 с.

2. Вінграновський М. Атомні прелюди / М. Вінграновський. – К.: Дніпро, 1986. – 463 с.

3. Вінграновський М. Вибрані твори: У 3 Т. – Т. 1: Поезії / Вступна стаття Т. Салиги. – Тернопіль: Богдан, 2004. – 400с.

4. Вінграновський М. Сто поезій / / М. Вінграновський. – К.: Молодь, 1967. – 128с.

5. Вінграновський М. "Я повів своє слово просто…" Інтерв’ю М. Вінграновського / М. Вінграновський // Дніпро. – 1986. – №11. С. 107 – 110.

6. Дзюба І. Духовна міра таланту / І. Дзюба. – К.: Дніпро, 1986. – С. 5 – 22.

7. Дзюба І. Історчний міф Миколи Вінграновського / І. Дзюба. – Тернопіль: Богдан, 2004. – С. 5 – 12.

8. Ільницький М. На вістрі серця і пера / М. Ільницький. – К.: Дніпро, 1980. – 263с.

9. Кримський С. Б. Архетипи української культури / С. Б. Кримський // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. – К. : Фенікс, 1996. – С. 91 -112

10. Кужільна Л. Національна модель світу в ліриці літературного шістдесятництва / Л. Кужільна. – Кіровоград, 2003. – 326с.

11. Моренець В.П. Микола Вінграновський // Історія української літератури XX століття: У 2 книгах / За ред. В. Дончика. – К.: Либідь, 1998. – Кн. 2 – 130 – 136с.

12. Талалай Л. Талант щирості / Л. Талалай // Дивослово. – 1998. –№10. – С. 21 – 25.