К.політ.н.Вонсович С.Г.

Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

КОНЦЕПЦІЯ ПОЛІТИЧНОГО ТРАНЗИТУ С. ХАНТІНГТОНА

Політичний феномен транзиту у сучасному світі дозволяє на основі теоретико-методологічних підходів структурувати загальні моделі. В даному випадку під моделлю політичного транзиту варто розуміти визначену динамічну форму, яка виокремлює межі переходу будь-якої країни чи групи країн від недемократичних до демократичних форм правління, визначає напрямок подальшого розвитку транзитивних суспільств.

Власне специфіку транзиту та форми його проходження визначаються розмаїттям можливих способів політичного транзиту, багаточисленних варіантів вирішення завдань і проблем, умов, за яких країна входить у транзит. З цих позицій, доцільно, на нашу думку, проаналізувати концепцію С.Хантінгтона, яка змістовно розкриває ці аспекти політичного транзиту. [1] С.Хантінгтон перехід до демократії визначає як процес поетапної зміни конфігурації і характеру взаємодії на політичній арені країни основних політичних акторів. Розглянувши емпіричний матеріал, він виділяє три моделі демократизації країн так званої “третьої хвилі” – це: “трансформація”, “заміна”, “перестановка”. Після цього наступає консолідація нового режиму.

Під час трансформації режимів вирішальна роль надається владній еліті (період “трансформації”). Вона ,власне, виступає ініціатором розпаду попереднього режиму та його заміни на демократичний. Як зауважує дослідник, саме “трансформаційна” модель переходу до демократії характерна для Іспанії, Бразилії, а серед комуністичних краї Угорщині. Зважаючи на те дана модель політичного переходу до демократії - важко сконструйована, процес трансформації в ній складається з п’яти основних фаз. Чотири із п’яти фаз країни проходять ще за авторитарного режиму. Це: 1) поява реформаторів; 2) прихід реформаторів до влади; 3) протиріччя лібералізації; 4) консенсус із консерваторами; 5) кооптація опозиції.

Перші ознаки, які є свідченням настання першої фази трансформації - поява реформаторів. Це поява ще за попереднього режиму реальних чи потенційних лідерів, які ініціюють перехід до демократії. С.Хантінгтон виділяє п’ять рушійних сил, які проштовхують даних лідерів на виступах щодо проведення політичних реформ. Настання другої фази трансформації – “перехід реформаторів до влади”, що означає позбавлення демократичних реформаторів свого статусу маргінального перебування в рамках авторитарних режимів і отримання повноцінної політичної влади.

Як визначає С. Хантінгтон, зміст третьої фази трансформації полягає: по-перше, у проведенні ліберальних реформ, по-друге, у прагненні зберегти стабільність лібералізованої авторитарної системи. Практично проводячи ліберальні реформи на цій фазі трансформації, реформатори не поспішають проводити широкомасштабні демократичні реформи з метою збереження існуючого авторитарного режиму.

Подальший процес розвитку трансформації проходить під час “четвертої фази ” консенсусу із консерваторами. Настання цієї фази зумовлено тим, що за отримання влади реформатори можуть розпочати демократизацію. Однак, за авторитарної чи тоталітарної системи в урядових колах (військова і партійна еліта) знайдеться вагома група консерваторів, яка прагне зупинити чи призупинити процес змін. З цього приводу С.Хантінгтон робить висновок про те, що реформатори у ході четвертої фази трансформації не можуть продовжувати свої демократичні перетворення без певних відступів, які пов’язані із необхідністю іти на поступки консерваторам.

Власне, п’ята фаза трансформації – фаза “кооптування опозиції”, за С.Хантінгтоном, характеризується виходом на авансцену, політичної сили, яка є опозиційною до реформаторського режиму. Таким чином, уже на рівні п’ятої фази трансформації, яка знаменує її кінець, владна реформаторська еліта втрачає можливість повного контролю над ситуацією і змушена вступати у реальний діалог з опозицією.

На відмінну від першої, друга модель С.Хантінгтона демократизації країни – модель “заміни” включає в себе три стадії: 1) боротьбу за знищення режиму; 2) знищення режиму; 3) боротьбу після знищення режиму. У процесі “заміни” позиції реформаторів можуть бути слабкими, чи відсутніми взагалі. У владній еліті домінують консерватори, які виступають проти зміни політичного режиму. Власне, як вважає С.Хантінгтон, до 1990 року у країнах “третьої хвилі” демократії політична трансформація відбувалася з варіантом “заміни” лише у шести випадках. Однак досить рідко “заміна” відбувалась під час переходу від однопартійної системи (1 із 11 ) і військових режимів (2 із 16).Найбільш поширеною дана заміна була підчас переходу від диктатури особистостей (3 із 7).

Третя модель демократизації країни визначена С.Хантінгтоном, як модель “перестановки ”. Цей процес відбувається у проміжку між “трансформацією” і “заміною”. Процес демократизації політичного режим під час “перестановки” є результатом дій владної еліти і опозиції. Владну еліту під час “перестановки” необхідно підштовхувати до переговорів з опозицією оскільки вона готова обговорити зміну режиму але не готова їх ініціювати. Серед опозиціонерів досить сильною групою виступають прихильники помірних поглядів. Підсумовуючи вище означене щодо аналізу концепції С.Хантінгтона, можна стверджувати, що до 1990 року із усіх трьох моделей демократизації “трансформація” була самою поширеною у процесі транзитивності країн “третьої хвилі демократизації” , а “заміна ” – зустрічалася найменше. Однак, беручи до уваги усю складність концепції С.Хантінгтон, використовуючи динамічний підхід робить спробу побудови типологічних моделей переходу до демократії. У цьому випадку в його концепції виокремлено п’ять типологічних моделей демократизації. Це: “циклічна модель”, модель“ другої спроби”, модель “перерваної демократії”, модель “прямого переходу”, та модель “деколонізації”.

Література:

1. Третья волна. Демократизация в конце ХХ века. Хантингтон С. М.: РОССПЭН , 2003. - 368 с.