Право: Хозяйственное право

К.ю.н., доцент Романюк О. І., Федан Д. М.

Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського

Комерціалізація інтелектуальної власності як інструмент антикризового управління

Дослідження питань розвитку підприємств у період кризового стану економіки визначило проблему недооцінки підприємцями власних ресурсів та переваг, які надає право володіння цими ресурсами. За визначеннями науковців, основною метою антикризового управління є розвиток найбільш стійких до кризи альтернативних видів діяльності як основи функціонування підприємства у період спаду виробничої діяльності за основними напрямками. І як наслідок, необхідним елементом діяльності підприємства, що прагне виграти у конкурентній боротьбі під час кризи, виступає діяльність щодо комерціалізації об’єктів інтелектуальної власності (ОІВ). Саме вирішення проблем комерціалізації ОІВ може допомогти господарюючим суб'єктам досягнути позитивних економічних результатів.

Тихонов М. А. наводить наступні визначення поняття комерціалізації:

1) комерціалізація – це процес перетворення об'єкта власності (інновації) в прибуток засобами торгівлі;

2) комерціалізація ОІВ - це отримання доходу від їх продажу чи використання у власному виробництві;

3) процес, за допомогою якого результати наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР) своєчасно трансформуються в продукти і послуги на ринку;

4) процес виведення інноваційних продуктів на ринок [1].

Процес комерціалізації ІВ включає в себе кілька послідовних етапів: розробка декількох інноваційних продуктів та відбір найвигіднішого, формування необхідних фінансових коштів для реалізації проекту, закріплення прав на розробку, продаж чи впровадження інноваційного продукту [1].

С. Ю. Поляков разом із співавторами визначають такі форми комерціалізації інтелектуальної власності:

1) інжиніринг – сукупність проектних і практичних робіт, що відносяться до інженерно-технічної області і необхідних для здійснення проекту;

2) промислова кооперація – це форма комерціалізації технологій, коли забезпечується інтенсивний технологічний обмін та створюється тривала спільність інтересів, направлених на отримання додаткової взаємної вигоди;

3) передача технологій в рамках спільних підприємств;

4) технічна допомога – це технічні послуги і допомога, які оформляються двома способами: технічна допомога є головним предметом угоди або технічна допомога включається розділом в угоду про передачу технології або постачаннях устаткування;

5) франчайзинг – це мобільна і гнучка форма передачі технологій. Переваги фрайчанзинга для різних учасників процесу полягають в наступному:

– для франшизора (що надає франшизу): швидке впровадження на новому ринку без значних інвестицій;

– для франшизата (отримувача франшизи): початок нового виду ділової активності з меншою небезпекою невдачі і провалу, завдяки підтримці з боку франшизора, що включає передачу певних навичок, прийомів і послуг, а також надання допомоги і навчання персоналу;

– для споживача: розширення вибору товарів і послуг на місцевому ринку, відповідна (часто гарантована) фірмова якість, конкурентні ціни [2].

Під час розгляду питання комерціалізації ІВ актуальним є питання оцінки її об’єктів. Існує кілька підходів до оцінки інтелектуальної власності: порівняльний, витратний, дохідний. Переваги при виборі того або іншого підходу до оцінки залежить від наявності необхідної інформації, вимог покупців або власників об’єктів інтелектуальної власності, економічної ситуації на момент оцінки. При порівняльному (ринковому) підході використається метод порівняння продажів, коли  розглянутий актив порівнюється з аналогічними об’єктами інтелектуальної власності з урахування коригувальних показників. Витратний підхід припускає визначення вартості об'єктів інтелектуальної власності на основі калькуляції витрат, необхідних для створення або придбання, охорони, виробництва й реалізації об'єкта інтелектуальної власності на момент оцінки.

Дохідний підхід найбільш достовірно відображає цінність об’єкта оцінки. Визначення вартості майнових прав інтелектуальної власності на підставі цього підходу здійснюється на підставі двох основних методів:

- прямої капіталізації доходу;

- непрямої капіталізації (дисконтування грошового потоку).

Відповідно до Національного стандарту № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності» існують наступні методи прямої капіталізації:

1. Метод переваги у прибутку.

2. Метод розподілу прибутків.

3. Метод додаткового прибутку.

До методів непрямої капіталізації доходів відносяться:

1. Метод переваги у прибутку.

2. Метод розподілу прибутків.

3. Метод роялті. Цей метод є основним для випадку оцінки вартості ліцензійного договору, особливо під час укладання договорів з довгими термінами дії. Полягає у визначенні суми дисконтованих доходів від ліцензійних платежів. За базу роялті може прийматись виручка від реалізації ліцензійної продукції, обсяг ліцензійної продукції в натуральному виразі, величина доходу (прибутку) від реалізації ліцензійної продукції (товарів, робіт, послуг) та інші показники господарської діяльності [3, С.138].

Таким чином, основними завданнями керівників українських підприємств під час розробки системи антикризового управління виступають: вибір підходів та методів оцінки об’єктів інтелектуальної власності, визначення найбільш вигідної форми комерціалізації ІВ та отримання прибутку за рахунок використання об’єктів права інтелектуальної. Вирішення поставлених завдань допоможе підприємствам отримати значні переваги у конкурентній боротьби в умовах нестабільності ринкового середовища.

Література:

1. Тихонов Н. А. Эфффективность способов коммерциализации инноваций [Електронний ресурс]. – Режим доступу: <http://uecs.ru/uecs40-402012/item/1271-2012-04-19-06-35-15>.

2. Поляков С. Ю. Деякі аспекти та принципи управління інтелектуальною власністю в Україні / С. Ю. Поляков, А. І. Куртов, О. Б. Нікітюк, Г. А. Зміївський / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: <http library.kpi.kharkov.ua/Vestnik/2010_60.pdf>.

3. Романюк О. І. Інтелектуальна власність: навч. посіб. для студ. екон. спец. / О. І. Романюк – Донецьк: ДонНУЕТ, 2012. – 270 с.