Аксьонова Ксенія Юріївна
Київський національний
університет імені Тараса Шевченка
Впив
Кодифікації Феодосія на процеси рецепції та розвитку римського
права у Європі
Внаслідок історичних закономірностей, Римська держава майже протягом
всього свого існування перебувала у центрі військових, політичних, соціальних
та економічних процесів свого часу. Величезний товарообіг, перетинання
інтересів різних груп населення, необхідність постійного вирішення спорів та
вироблення єдиних норм для регулювання численних суспільних відносин – все це
стало передумовами появи унікального феномену – римського права. Під впливом
об’єктивних закономірностей, римське право ввібрало в себе звичаї міжнародного
обороту і стало універсальним правом, здатним задовольнити потреби осіб різних
народів. Разом з тим необхідно підкреслити, що такого високого рівня розвитку римськими юристами було досягнуто завдяки
поєднанню культури вузько національного звичаєвого права (jus civile), права
народів (jus gentium) та преторського права (jus honorarium).
Починаючи з IV століття зростає роль указів (або конституцій) римських
імператорів. Протягом перших двох століть принципату вони не мали великого впливу на
правовідносини, проте пізніше стали одним із найважливіших джерел права.
Конституції імператорів до Діоклетіана були зібрані юристом на ім'я Грегорі в 14
книгах під назвою Грегоріанова кодексу. У правління Костянтина пізніші конституції були
зібрані, знову-таки на приватних засадах, законоведом Гермогеніаном в так
званому кодексі Гермогеніана.
До правління імператора Східної Римської Імперії Феодосія II обидві кодифікації значно застаріли. Тому
імператор в 428 р. призначив комісію з 8 юристів і доручив їм зібрати воєдино
всі конституції, видані Костянтином і його спадкоємцями. Передбачалося, надодаток
до двох попередніх компіляцій, видати збірку діючих конституцій, і, крім того,
скласти збірник конституцій скасованих або переглянутих - з метою збереження їх
тексту для вивчення юристами майбутніх поколінь.
Привертає
увагу та обставина, що кодифікація розпочинається від початку існування Східної
Римської імперії. І хоча це часто пояснюють тим, що свою кодифікацію Феодосій
ІІ розглядав як доповнення до Кодексу Грегоріана та Кодексу Гермогеніана, можна
припустити, що насправді він цілком свідомо обрав точкою відліку початок
формування Візантії та її права, розглядаючи останнє у якості «спадкоємця»
римського права класичного періоду, котре слугувало не лише юридичним
матеріалом, але й своєрідним ідеальним взірцем основи правової системи.
У 435 р. імператор подвоїв число членів комісії, і через два роки вони
закінчили роботу над кодифікацією. Кодекс Феодосія був офіційно прийнятий для використання
на території Східної Римської Імперії 15 лютого 438 р. Конституції, що
видавалися після його видання, отримали назву "нових законів" (novellae
leges). У 439 р. Феодосій переслав примірник уложення імператорові Західної
Римської Імперії Валентиниану III, який ввів його в обов'язкове
вживання на своїх землях з 1
січня 439
року.
Імператор
Феодосій у Вступі до Кодексу так характеризував законодавство та обґрунтував необхідність
кодифікації: "Коли ми поглянемо на величезну кількість книг, різні способи
процесу і складність юридичних справ, далі – на величезну масу імператорських
постанов, які начебто оповиті покровом туману, темряви, що не допускає людський
розум до їхнього пізнання, ми відчуваємо, що ми зустрічаємося з дійсною
потребою нашої доби і що, розсіюючи темряву, ми дали світло законам шляхом
короткого (стислого) їх зберігання".
Кодекс
Феодосія, де було зібрано всі імператорські укази (едикти), починаючи від Костянтина
Великого, можна вважати найважливішою спробою кодифікації права до появи Corpus
Iuris Юстиніана.
Кодекс
складається з шістнадцяти книг (libri) та більш ніж з 2,5 тисяч імператорських
постанов за період правління від Костянтина І до Феодосія ІІ. Найбільш рання з
конституцій, що увійшли до нього, датується 1 червня 311 р., а найбільш пізня –
16 березня 437 р.
Як уже
зазначалося, в результаті кодифікації вийшло 16 книг, не всі з яких збереглися
у повному обсязі. Втрачена значна частина перших шести книг.
Книга перша
присвячена джерелам права і компетенції окремих посадових осіб: префекта
преторія, міського претора, магістра мілітум, квестора, голови служб, коміта
фінансів, проконсулів і легатів, коміта Сходу, префекта Августала, ректорів. Книги
з другої по шосту містять норми приватного права, з шостої по п'ятнадцяту –
норми публічного права, книгу шістнадцяту присвячено релігійним об'єднанням.
Слід зазначити, що книги з 7 по 16 добре збереглися, а книги з 1 по 5 і частина
6 відомі лише в уривках, вміщених у вестготській збірці Breviarium Alarici .
Значення Кодексу Феодосія для подальшого розвитку візантійського права
було надзвичайно великим, оскільки він насправді виступав фундаментальною базою
та нормативним підґрунтям для всіх наступних збірок візантійського права
протягом всієї його історії.
Вплив кодифікації Феодосія на
формування візантійського світогляду є безумовним, оскільки він містив візантійські
закони, починаючи з 313 р. Codex
Theodosianus не раз перевидавався, як у середні віки, так і в новий час, і знаменував собою той момент, коли почав
зміщуватися акцент у розвиткові римського права: з орієнтованого на
громадянське суспільство на право для суспільства з жорсткими станово-юридичними рамками.
Безумовно, Кодекс Феодосія підтримав єдність юридичного розвитку в обох
частинах Римської імперії, ставши основою їх подальшого юридичного розвитку
(конституції візантійських та римських імператорів, що видавалися після Кодексу
Феодосія, приєднувалися до нього під назвою «Novellae constitutiones» ) та
зберігши силу на Сході до видання Юстиніаном компіляції. На Заході він довго
був одним із найголовніших джерел відомостей про римське право та провідником
останнього на територіях, зайнятих германцями. Кодекс був покладений в основу
едикту Теодориха,увійшов у скороченні (так званий «Codex Theodosianus
epitomatus») як складова частина у Бревіарій Аларіха та ін.. Також він
залишається цінним джерелом відомостей
про історію римського права і для сучасних правознавців.
Використані джерела
1.
Безклубий І., Кошель Ю. –
«Causa правочину в римському праві». «Юридичні науки», 2007 р., № 74-76, с. 60.
2. Покровский И. А. История Римского права. - СПб.:
Издательско-торговый дом «Летний Сад», 1998. – 560 с.
3. Энциклопедический словарь Брокгауза
и Ефрона. Т.15А - СПб.: Брокгауза и Ефрона, 1902 –с.479—960.