Право/2. Адміністративне право і процес

Аспірант Кондратенко Н.М.

Сумський державний університет, Україна

Розвиток правовідносин у сфері захисту персональних даних в Україні

Християнство в першому періоді свого становлення, приблизно до V століття нашої ери, здійснювало перші кроки до зміни співвідношень природного права, моралі та юридичного (позитивного) права, а також розвинуло світогляд, де люди розглядалися рівними перед Богом, а людина була важливіша за державу і поняття «права громадян» змінилося на «права людини». Відповідно була висунута ідея свободи людини. На цей час припадає й утворення від слова persona – «особа» слова personalitas – «особистість», яке Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.) використовував для характеристики умов існування людини [1, с.114-115].

В Україні, захист персональних даних та система утворення основних юридичних джерел, які підкріплюють та регламентують основу їх застосування, в минулому, був пов'язаний зі збереженням особистого права на приватне життя, право на конфіденційну інформацію, листування та телеграфну розсилку.

Зокрема основним джерелом права в частині України, яка знаходилась в складі Російської імперії з 1840–1842 рр., був 15 том Зводу законів Російської імперії. За твердженням Присяжнюка І. І., незважаючи на те, що приватність ще не була самостійним об’єктом юридичного охорони та системою правовідносин, саме з цього Уложення починається захист окремих складових приватності людини (зокрема, таємниці кореспонденції, недоторканності приватного житла, персональної інформації), які діють й сьогодні у чинному законодавстві. Норми про захист приватності зустрічаються також у «Статуті про покарання, які призначаються мировими суддями» 1864 року – збірнику загальних законів, які доповнюють Уложення. Так, показовою є ст. 137 зазначеного Статуту, де містились норми про розголошення, з метою образити честь, відомостей, повідомлених таємно, чи тих, які стали відомі шляхом відкриття чужого листа чи іншим незаконним способом. Карались такі дії арештом до 15 днів або грошовим стягненням до 50 рублів [4, с.80-81].

На відміну від норм кримінального законодавства попередніх періодів, зазначена стаття є прикладом охорони приватної таємниці, незалежно від походження чи майнового стану людини. Цікавим видається також те, що у статті об’єднано охорону приватної таємниці як такої, так і таємниці кореспонденції та приватної інформації.

Інший історик права Терлюк І.Я. наголошує, що норми, спрямовані на охорону таємниці кореспонденції як професійної таємниці Уложення в редакції 1885 року, були об’єднані в окрему главу «О нарушении Уставов Почтового и Телеграфного». Відповідно до цієї глави таємниця кореспонденції могла бути порушена шляхом відкриття пакету, ознайомлення зі змістом відправлення. Серед усіх статей можна виділити тільки дві, які безпосередньо стосуються розголошення таємниці кореспонденції: ст. 1102 визначає відповідальність поштового службовця, який з будь-яких причин домовився передавати листи особі, якій вони не адресовані, а також ст. 1104, яка передбачає відповідальність службової особи пошти за розпечатування листів, хоча б заради цікавості [6, с.115].

Правове Уложення 1903 року містило дві глави, куди входили норми, спрямовані на охорону особистих благ людини. Це глави: 28 «Об оскорблении» та 29 «Об оглашении тайн». Глава 28 Уложення передбачала можливість винного довести істинність розголошених відомостей, які ображають потерпілого, а також те, що розголошення відомостей було виправдано державними чи громадськими інтересами (ст. 537). Зокрема Глава 29 Уложення передбачала розголошення різних таємниць. У зазначеній главі розміщувались норми про охорону професійної таємниці (ст. 541), таємниці кореспонденції (ст. 542) та комерційної таємниці (ст. 543–545) [6, с. 125].

Таким чином, Уложення 1903 року характеризувалось більшою систематизованістю норм, спрямованих на охорону особистих благ особи. Поділ злочинів проти честі та гідності на два види свідчить про те, що в цей період уже розрізняли поширення неправдивих відомостей, які принижували честь та гідність особи, та розголошення відомостей, які становили приватну таємницю. Позитивним моментом варто відзначити й те, що в Уложенні встановлювались межі права на приватність, коли винний доводив, що розголошення відомостей було виправдано державними чи суспільними інтересами. Водночас, норми Уложення все-таки характеризувалися надмірною казуальністю, що не можна назвати кращим взірцем для наслідування.

На думку Дем’яненка Ю.І., цікавим фактом є те, що на західноукраїнських землях, які у другій половині XVIII ст. потрапили під владу Австрійської монархії, з 1796 р. у Західній, а з 1797 р. – у Східній Галичині, згодом – на Буковині поширив свою дію Кримінальний кодекс Австрії, який у 1852 р. був викладений у новій редакції [2, с.11]. Дослідник зазначає, що у кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відобразився дуалістичний характер держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв лише в Австрії, в тому числі на Буковині і в Галичині, до введення польського Кодексу карного 1932 року [2, с.13]. Зокрема розділ 37 зазначеного КК містив норми про порушення приватної таємниці. Так, статтею 253 було передбачено відповідальність за незаконні відкриття чужого листа, телеграфного чи телефонного повідомлення, приєднання до каналу зв’язку, що служить для передачі повідомлень, а також розголошення набутої в такий спосіб інформації.

Далі, з приходом в Україну радянської влади ідеї захисту особистих немайнових благ не були популярними, тому кримінально-правові норми, спрямовані на захист приватності, були виключені з кримінального законодавства. У цей час панувала концепція переваги державних та суспільних інтересів над приватними. Як наслідок, вперше право на охорону приватності, таємниці кореспонденції було закріплено лише Конституцією УРСР 1937 року. Що ж до кримінального законодавства, то захист недоторканності житла, таємниці кореспонденції був відсутній аж до прийняття КК УРСР 1960 року.

Саме 1977 року, у зв'язку з ратифікацією Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, була прийнята нова Конституція СРСР. Конституція СРСР 1977 року стала першою і єдиною за весь радянсько-український період конституцією, яка вміщувала в окремому розділі, стандартний для розвинених європейських країн комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав.

Зокрема статтями 54-56 Конституції СРСР (1977 року) громадянам були гарантовані недоторканість особи, житла, а також охорона законом особистого життя, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень [2, с. 15]. У ст. 57 Конституції СРСР 1977 р. було наголошено, що повага до особистості, охорона прав і свобод громадян – обов'язок усіх державних органів, громадських організацій і посадових осіб [2, с. 15].

В Україні ж в період радянської державності, на думку Дем’яненка Ю.І., коли в умовах антидемократичного політичного режиму здійснювався тотальний контроль за громадянами, закріплення в Конституції УРСР 1978 року права на таємницю особистого життя не привело до створення реальних гарантій його забезпечення. Науковець наголошує, що лише після проголошення незалежності України з'явились політичні умови для створення правових механізмів забезпечення права на таємницю приватного життя громадян. Однак для становлення будь–якої демократичної інституції потрібний певний проміжок часу під час якого формується правова база, виникають механізми реалізації, відбуваються процеси вдосконалення практики застосування [2, с.18-19].

Для України на сучасному історичному етапі, актуальність і об'єктивна необхідність захисту прав громадян в інформаційній сфері визначається великою активністю у формуванні баз даних (зокрема соціального, фінансового, маркетингового, медійного, екологічного, адміністративного, правоохоронного та іншого характеру), розвитком і розповсюдженням автоматизованих засобів і способів збору, обробки, зберігання та передачі інформації і, одночасно, – використанням інформаційних технологій державними структурами, для розвитку та зміцнення демократичної, соціальної та правової держави.

Велике значення має Закон України «Про захист персональних даних», який регулює відносини, пов’язані із захистом персональних даних під час їх обробки. У ч. 1, 2, ст. 5 даного закону зазначається, що об’єктами захисту є персональні дані, які обробляються в базах персональних даних. Персональні дані, крім знеособлених персональних даних, за режимом доступу є інформацією з обмеженим доступом [5, с. 108]. Також, ст. 301 Цивільного кодексу України закріплює, що фізична особа має право на особисте життя. Вона сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя. Обставини особистого життя можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за її згодою [7].

Також право особи на приватне життя охороняється кримінальним законом України. Так, ст. 182 Кримінального кодексу України встановлює кримінальну відповідальність за порушення недоторканності приватного життя, а саме за: незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації [3].

Варто також наголосити, що недолік інформованості про історію світової практики, і відсутність якісного законодавства, що відповідає сучасному рівню міжнародних стандартів щодо захисту персональних даних, не дозволяє в повній мірі забезпечити відповідний рівень захисту прав людини.

Проблемність ситуації також в тому, що потреба в захисті особистого і сімейного життя громадян об'єктивно існує, але ця потреба суспільством вагомо не обговорюється та не аналізується. За твердженням Кужукеєва Г.Р., на сьогодні існує потреба співвіднесення норм права українського законодавства у відповідність до вимог міжнародних стандартів [8]. Це, зокрема має виражатися в пріоритетності співпраці України з Євросоюзом і його окремими державами-учасницями. Така пріоритетність співробітництва з країнами Європейського Союзу пояснюється тим, що дана співпраця буде визначати економічний прогрес і політичну стабільність країни у довготривалій перспективі. Досягнення цієї мети, відповідно, має здійснюватися на основі національної інтеграції України до Європейського Союзу, одним із підрозділів якої є створення умов забезпечення адаптації законодавства України до законодавства ЄС, зокрема і в сфері захисту персональних даних.

Література:

1. Брижко В.М. Правовий механізм захисту персональних даних: Монографія / За ред. проф. М.Я. Швеця, проф. PA. Калюжного. К: Парламентське видавництво, 2003. – 120 с.

2. Дем’яненко Ю. І. Кримінальна відповідальність за порушення недоторканності приватного життя: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право» / Ю. І. Дем’яненко; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – Х., 2008. – 20 с.

3. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. № 2341-ІІІ (у редакції від 23 листопада 2011 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25. – Ст. 131.

4. Присяжнюк І. І. Кримінальна відповідальність за порушення недоторканності житла або іншого володіння особи в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Іван Іванович Присяжнюк. – К., 2010. – 230 с.

5. Порівняльно-правове дослідження відповідності законодавства України законодавству ЄС у сфері персональних даних / В.М.Брижко, А.І.Радянська, М.Я.Швець. – К.: Тріумф, 2006. – 256 с.

6. Терлюк І. Я. Національне українське державотворення 1917–1921 рр. Історико-правовий нарис: навчальний посібник / Іван Ярославович Терлюк. – Львів: В-во Тараса Сороки, 2007. – 260 с.

7. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV (у редакції від 16 жовтня 2011 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356.

8. Кужукеева Г. Право на частную жизнь и право на свободу выражения: проблемы соотношения. [Електронний ресурс]. URL: http://medialaw.asia/node/4318