ОСОБЛИВОСТІ ЗВЯЗКУ ЛОГІКО-МАТЕМАТИЧНОГО

ТА ЕМОЦІЙНОГО ВИДІВ ІНТЕЛЕКТУ

Поняття інтелект досить міцно зайняло своє місце у науці та суспільстві. До появи перших теорій інтелекту такі вчені, як Ф. Гальтон та Д. Кеттелл, вважали, що інтелект є вродженим та обумовлений психофізичними функціями. Водночас перші тести інтелекту, розроблені А. Біне та Т. Сімоном, були спрямовані на оцінку пізнавальних процесів та рівня засвоєння суспільного досвіду (розуміння значення слів, оволодіння певними навичками тощо). Пізніше з’явились декілька основних груп теорій інтелекту: факторні (сформувались з теорії Ч. Спірмена), ієрархічні (в їх основі – певний фактор інтелекту, а інші є похідними від нього), множинні (що описують декілька компонентів або видів інтелекту) [3].

Поряд з усім різноманіттям видів інтелекту, досить довгий час панувала думка, що саме логіко-математичний інтелект, виділений Г. Гарднером, є гарантією професійного та особистісного успіху людини. В описанні специфіки логіко-математичного інтелекту Гарднер спирався на роботи Ж. П’яже, який виділив декілька етапів розвитку математичних здібностей у дітей. Розвиток цих здібностей починається з формування почуття сталості об’єктів у дитини у віці до 1,5 років, пізніше розвиваються особливі вербальні конструкти та розумові образи; у 7-8 років вона починає використовувати серіацію, а в 11 років – комбінаторику. В останній період більшість складних математичних операцій інтериоризується. Перехід від сенсомоторної сфери до області абстракцій є шляхом засвоєння математичних конструктів та логіки [2; 5].

Початок 20-го століття відзначився появою такого незвичного та суперечливого поняття, як емоційний інтелект, яке отримало своє оформлення у роботах Дж. Майера та П. Саловея. Складність функціонування і динаміка сучасного суспільства показали, що на сьогодні феномен емоційного інтелекту вважається важливішим за логічний інтелект.

На основі різних підходів до розуміння емоційного інтелекту та його структури сучасні автори визначають його як здатність людини діяти у згоді зі своїми почуттями та бажаннями; можливість оцінювати та керувати міжособистісними стосунками на основі інтелектуального аналізу та синтезу; здатність ефективно контролювати та використовувати свої емоції; сюди також відноситься сукупність емоційних і особистих здібностей, які впливають на загальну здатність ефективно виконувати вимоги та долати тиск навколишнього середовища [1]. Феномен емоційного інтелекту описують багато пояснень та моделей, що по-різному трактують його зміст, а саме: модель здібностей емоційного інтелекту (Дж. Майєр та П. Саловей), змішана модель (Д. Ґолеман та Р. Бар-Он) та модель, що пояснює емоційний інтелект як особистісну рису індивіда (К. В. Петрідес та Е. Фернхем).

Е. Л. Носенко та Н. В. Коврига на основі власного емпіричного дослідження виділили та описали ієрархічну структуру емоційного інтелекту. На їх думку існують три рівня сформованості даного виду інтелекту: найнижчий рівень (здійснення емоційного реагування за механізмом умовного рефлексу; низький рівень самоусвідомлення; переважання зовнішніх компонентів над внутрішніми), середній рівень (спілкування на основі уявлень, мислення; перевага внутрішніх компонентів над зовнішніми; високий рівень самоконтролю; позитивне ставлення до себе), найвищий рівень (високий рівень розвитку внутрішнього світу людини; настанови щодо альтернативних форм поведінки у різних ситуаціях; гармонійне співвідношення внутрішніх та зовнішніх факторів; внутрішній локус контролю) [6].

Якщо високий рівень розвитку логіко-математичного інтелекту раніше вважався визначальним у багатьох професійних сферах, то відкриття емоційного інтелекту змінило такі уявлення. Звідси постає питання: чи існує між цими, на перший погляд, різними видами інтелекту, кожен з яких має своє значення, зв'язок і чи мають вони певний вплив один на одного?

Детальніше розглядаючи приклади, надані Г. Гарднером у його книзі «Структура розуму» [2], можна побачити певний зв'язок логіки та художніх здібностей. Наприклад, факт, що серед музик були і математики, може вказувати на певний зв'язок між розумінням певних логічних структур (правил побудови акордів, гармонії у музичному творі) та бажанням передати свій емоційний стан і почуття. Певні жанри живопису також можуть являти собою зв'язок із складними геометричними формами та своєрідною логікою у побудові картин (наприклад, кубізм, футуризм, абстракціонізм та супрематизм). Вітчизняний психолог Л. В. Путляєва виділяє три функції емоцій у розумових процесах: емоції як складова частина пізнавальної активності, що являє собою джерело когнітивних здібностей (тут можна згадати і бажання дитини пізнавати навколишні предмети та виконувати над ними різні операції); як регулятор пізнавального процесу на певних його етапах; як компонент оцінки досягнутого результату, на кшталт зворотного зв’язку [4]. Дж. Майєр та П. Саловей висунули припущення, що емоційний інтелект має зв’язок із розумовою сферою: позитивні чи негативні емоції можуть впливати на продуктивність праці, бажання досягти результату [7]. Таким чином, можна с переконаністю стверджувати, що зв'язок між логіко-математичним та емоційним видами інтелекту потребує детальнішого вивчення та існує необхідність у дослідженні його особливостей.

1. Андреева И. Н. Эмоциональный интеллект: исследование феномена / Вопросы психологии. – 2006. – № 3. – С. 78–86.

2. Гарднер Г. Структура разума: теория множественного интеллекта / Г. Гарднер. – М. : И. Д. Вильямс, 2007. – 371 с.

3. Диференціальна та соціальна психологія : Навч. посіб. для студ. ІІ-ІІІ к. фак-ту психології ДНУ / Т. В. Кубриченко, Г. Ю. Чередник. – Дніпропетровський нац. ун-т ім. О. Гончара. – Д. : РВВ ДНУ, 2010. – 80 c. 

4. Ильин Е. П. Эмоции и чувства. - СПб: Питер, 2001. - 752 с.

5. История зарубежной психологии (30-60 гг. 20 века) / Под ред. П. Я. Гальперина, А. Н. Ждана. – М. : Изд. Моск. ун-та. – 1986. – 344 с.

6. Носенко Е. Л. Емоційний інтелект: концептуалізація феномену, основні функції / Е. Л. Носенко, Н. В. Коврига. – К. : Вища шк., 2003. – 126 с.

7. Практический интеллект / Р. Дж. Стернберг, Дж. Б. Форсайт, Дж. Хедланд и др. – Спб. : Питер, 2002. – 272 с.