Іващук
Анастасія Юріївна
студентка 1 курсу (науковий керівник – к.і.н.
О.М. Кропивко)
Національний університет біоресурсів і
природокористування, Україна, Київ
Розвиток
історичного краєзнавства в Україні в кінці ХХ- на поч. ХХІ ст.
На початку ХХІ ст.
вітчизняне історичне краєзнавство переживає новий етап. Він пов’язаний із
зростанням національної свідомості українців, і, відповідно, підвищенням
інтересу до власної історії. Наявність в Україні різного роду громадських
об’єднань (в тому числі громадських організацій), які займаються популяризацією
аспектів історії України, в тому числі її регіонів, значно сприяє розвиткові
історичного краєзнавства як складової національного виховання громадян Української
держави.
Як писав Іван Якович Франко: “Краєзнавство — це перший ступінь,
перша прикмета раціональної освіти — знати своє найближче оточення, знати
минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого,
свідомого і об’єднаного організму”.[1]
Краєзнавство в Україні починає
виникати на початку позаминулого століття. Так, у перших десятиліттях XIX ст. в
Україні почали формуватися місцеві культурно-просвітницькі та етнографічні
центри (Полтава,
Одеса, Ніжин, Харків).
У другій половині ХІХ ст. краєзнавство
почало розвиватися в напрямку фольклорно-етнографічних та економіко-статистичних досліджень
народного побуту. Така діяльність з залученням багатьох краєзнавців-аматорів велася
практично в усіх регіонах України.
Звіти про дані дослідження частково публікувалися в різноманітних місцевих
виданнях статистичних комітетів та губернських архівних комісій, а також у
періодиці.
Цей період розвитку
краєзнавства розпочався важливою науковою подією - етнографічно-статистичною експедицією
Географічного товариства до Південно-Західного краю (Правобережної
України). Керував експедицією автор тексту українського національного
гімну «Ще не вмерла України», географ-краєзнавець П.Чубинський.
Під час цієї експедиції він відвідав 36 повітів Правобережної України.
Експедиція зібрала 12 томів краєзнавчого матеріалу, через що їх обробка та
друкування зайняло цілих 6 років і було завершено лише в 1878 році.
Праці вийшли під загальною назвою «Труды
этнографическо-статистическойэкспедиции в Западно-Русский Край».
За цю унікальну працю П.Чубинського нагороджено золотою медаллю РГТ (1873 p.),
премією Російської Академії
наук (1879 р.), а також золотою медаллю виставки
Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875 p.).[2]
Період 20-х років ХХ століття став часом великого розвитку краєзнавства.
Починають з'являтися товариства і гуртки з вивчення свого краю, які охоплюють
широкі маси населення. Це було викликано політикою коренізації радянських республік новоутвореного СРСР. Автори праці «Десять років радянської науки»,
створеної до 10-річчя Жовтневого Перевороту, писали, що
мета краєзнавства – створення таких форм взаємодії науки та праці, які б
сприяли швидкому вивченню багатств країни та були головним чинником, що
пов'язував би в єдине ціле робітників науки та фізичної праці.[3, с.18] 20-40-і
роки ХХ ст. українські дослідники краєзнавства вважають
«золотим періодом» у його розвитку. Розвиваючись в контексті
національно-культурних процесів в Україні 20-х років, краєзнавство із заняття
одинаків виросло до рівня виняткової державної справи.[4,
с.4] Саме в цей час
закладалися методологічні і методичні основи краєзнавства як науки. [5, с.3] У
розвиток зазначеної проблеми вагомий внесок зробили такі вчені як Д.Багалій, М.Біляшівський, М.Грушевський, С.Рудницький, П.Тутковський, О.Яната та багато інших. [6, с.15]
Після здобуття
Україною державної незалежності краєзнавча
робота активізувалася. Існують різні рівні організації краєзнавчого руху в
Україні. До загальнодержавного відносяться: Національна спілка краєзнавців України, Товариство охорони пам'яток
історії та культури, Українське товариство охорони природи, Українське географічне товариство тощо.
Регіональний і місцевий рівні представленні різноманітними громадськими
організаціями, фондами і товариствами. У березні 1990 р.
утворилася Всеукраїнська
спілка краєзнавців, яка очолила краєзнавчий рух.
Координуючу роль у становленні організаційних структур географічного
краєзнавства в державі взяли на себе Інститут географії НАН України, Інститут туризму, Академія
педагогічних наук України
(АПНУ), краєзнавча комісія Українського географічного товариства,
Географічна комісія Наукового товариства Шевченка у Львові, провідні державні
університети (згодом національні), державні педагогічні інститути, обласні регіональні
осередки УГТ, природничі музеї, Асоціація вчителів географії України.
Характерна риса пострадянського
періоду розвитку краєзнавства – повернення до його історичних витоків,
відродження краєзнавчої спадщини, реабілітація імен, знищених тоталітарним
режимом та висвітлення маловідомих сторінок злочинів комунізму проти
українського народу. Знаковими науковими працями цього періоду стали книги
серії «Реабілітовані історією», праці «Репресоване краєзнавство» (Київ,
1992), «Репресоване відродження» (Київ,
1993), монографії Р. В. Маньківської «Музейництво
в Україні» (Київ, 2000), Л. В. Баженова «Історичне
краєзнавство Правобережної України у XIX — на початку XX ст. Становлення.
Історіографія. Бібліографія» (Хмельницький, 1995), Я. Серкіза «Історичне краєзнавство» (Львів, 1995) та низка праць академіка П. Т. Тронька.
[2]
Серед актуальних проблем сучасного історичного
краєзнавства варто виділити такі. По-перше, проблема датування появи населених
пунктів. Адже багато наших великих і малих поселень ведуть свій родовід ще від
Київської Русі. На сьогоднішній день вкрай важливо відтворити всі періоди
їхньої історії, а особливо ті, що замовчувалися офіційною радянською наукою.
По-друге, проблема пошуку відомих особистостей, які походять із конкретного
населеного пункту. Такі пошуки, налагодження контактів об’єднують місцеву
громаду, виховують патріотизм та певним чином формують національну свідомість.
По-третє, проблема генеалогічних досліджень, відтворення родоводу нації, наших
генетичних коренів. Не секрет, що більшість громадян України нині не знають
власного родоводу глибше, ніж на чотири коліна. Не маючи родової пам’яті,
спогадів про життя до нинішнього нація приречена на зникнення. По-четверте,
проблема ролі конкретних сіл, містечок і міст у важливих подіях загальної
історії України, винятково тих, що є визначальними для поступу української
державності. По-п’яте, проблема історії місцевого самоврядування, історії
окремих установ і організацій: церкви, школи, об’єднань громадян тощо. Це саме
ті сторінки нашої історії, які були незаслужено забуті. Сьогодні багато навіть
історичних пам’яток не мають досліджень із власної історії. Тож, сучасні
краєзнавці у своїх дослідженнях повинні враховувати викладену вище
проблематику.
Серйозні краєзнавчі розвідки ґрунтуються на
раніше не опублікованих архівних джерелах, також в них наявні цитати з наукової
і художньоїлітератури,доволі багато оригінальних світлин. Не можна забувати і
про мемуарні джерела, усні спогади очевидців подій та дослідження
краєзнавців-класиків. Але до цих джерел слід ставитися обережно. Часто наші
краєзнавці хапаються за відомості, наведені в таких джерелах, як за абсолютні
істини. Хоча насправді спогади містять чимало невірної інформації. Дослідження
вважається професійним, коли кожен наведений факт підтверджений посиланням на
джерело, з якого взято інформацію. Переконана,
науковці майбутнього будуть особливо зацікавлені краєзнавчою літературою
початку ХХІ століття. Джерелами, методами, формами, стилем викладення
матеріалу, досліджуватимуть взаємозв’язки між виданнями на певних територіях і
загалом по країні, вивчатимуть, до яких зрушень у житті призвела поява кожного
такого дослідження.
Література
1.
http://slovoprosvity.org/2011/10/24/
[Електронний ресурс]
3.
Десять лет советской науки : сб. ст./ подобщ. ред. Ф.Н.
Петрова. - М.-Л.: Госиздат, 1927. - 480 с.
4.
ТронькоП. Т. Історичне краєзнавство на
Україні у 20-30-х роках // Репресоване краєзнавство: 20-30 рр. — К., 1991.
– 492 с.
5.
Юньев И. С. Беседы о краеведении. “Знание”, 1966. – 160 с.
6.
Історія
української школи і педагогіки: Навч. посіб. / За ред. О. О.
Любара. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2003. – 450 с.