Історія/2.Загальна історія

К.і.н., доц. Красніцка Г.М.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

Українська культура кінця XVII — у XVIII ст.

Культура українського народу має багатовікову історію. Українська культура мала великі здобутки в утвердженні етнічної і культурної самобутності. Культура України XVII — XVIII століття - розвивалась за досить складних, часом суперечливих умов. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва.

Українська революція 1648-1676 pоків, перебування українських земель у складі різних іноземних держав, процеси періоду пізнього ренесансу, доби реформації, часів просвітництва наклали помітний відбиток на розвиток української культури. Наприкінці XVII-XVIII ст. відбуваються значні зміни у сфері побутової культури. Зокрема, поступова еволюція господарчого розвитку зумовила вдосконалення сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці.

Наприкінці XVII-XVIII ст. одяг населення свідчив про майнову диференціацію (якщо селяни та рядові козаки шили одяг з полотна, то феодальна еліта - із золототканих тканин іноземного виробництва), розвиток нових форм промислового господарювання (мануфактурні тканини витісняють із ужитку домоткане полотно), іноземні впливи (українська знать Правобережжя своїм одягом наслідувала польську шляхту, прагнучи в такий спосіб протиставити себе простому людові) тощо [3, с. 96].

Зазнає змін і первинна ланка суспільної організації - сім'я, що була осередком господарського та духовного життя. Вона зберігала свій патріархальний характер - її главою був батько або дід. Водночас завдяки українській ментальності помітну роль у сім'ї відігравала жінка. Розвиток товарно-грошових відносин у XVIII ст. зумовив посилення процесу заробітчанства в інших місцевостях, залучення жінок та дітей до процесу виробництва, зростання економічної незалежності дітей від батьків, що стимулювало розпад традиційної великої сім'ї.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспільстві. У середині XVIII ст. на території семи полків Гетьманщини діяло 866 шкіл, тобто одна школа припадала на кожну тисячу осіб місцевого населення. На Слобожанщині освітянська статистика була дещо гіршою - одна школа на 2,5 тис. осіб, але вже через сто років у цьому регіоні (Харківщина) одна школа припадатиме на 4,3 тис. осіб. Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні відігравали середні навчальні заклади - колегіуми, які були засновані в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Вони готували служителів релігійного культу, державних службовців та вчителів початкових класів. Перлиною серед колегіумів, осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра І одержала статус і права академії. У стінах академії було вироблено чітку систему організації навчання, розраховану на 12 років. Саме в Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії та 95 із 125 її професорів.

Дещо іншою була ситуація в галузі освіти на Правобережжі та західноукраїнських землях. Хоча по селах працювали дяківські школи, все ж форсований наступ католицизму призвів до закриття багатьох братських шкіл та занепаду тих, що продовжували існувати, зокрема Львівської та Луцької. Офіційна влада підтримувала лише єзуїтські та уніатські школи, які стали засобами асиміляції українського населення. Середня освіта майже цілком була підконтрольна єзуїтському ордену, під патронатом якого діяли Львівський, Кам'янецький, Перемишльський та інші колегіуми [1, с. 201].

Культурний процес в українських землях наприкінці XVII-XVIII ст. значною мірою ускладнювався мовною політикою російського та польського урядів. Спочатку в Польщі 1696 р. було видано закон, який виключав українську мову з адміністративного вжитку, зберігши її лише у церковній сфері. Незабаром у мовну політику вніс корективи і царський уряд. У 1720 р. заборонили книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській академії, а з другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на російську мову

[2, с. 837].

Інтенсивно розвивається в цей час медицина. Про порівняно високий рівень медичної науки в українських землях свідчить той факт, що багато лікарів-українців (І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, М. Тереховський та ін.) здобули вчений ступінь доктора медицини. Перша в Україні польова аптека з'явилася 1707 р. у м. Лубнах, а вже 1787 р. в Єлисаветграді відкривається перша медична школа.

Позитивні зрушення відбулися не лише у сфері природничих наук, а й у науках суспільних, що сприяло поступальному розвитку політичної культури. На межі XVII і XVIII ст. посилюється процес перетворення історичних знань в історичну науку. Суть цього процесу полягає у відмові від традиційного провіденціалізму (розуміння причин суспільних подій як вияву волі Бога) та пошуках причинно-наслідкових зв'язків історичних подій та явищ.

Виразних національних рис набуває театр. У межах традиційної шкільної драми виникають невеличкі п'єси - інтермедії, які виконувалися між актами спектаклю і мали велику популярність. Суть інтермедії полягала в показі складних проблем суспільного життя (релігійних утисків, сваволі та зажерливості панів тощо) через збільшувальне скло сатири та гумору. Характерними ознаками цих п'єс були народна мова, насичена прислів'ями та приказками; динамічність сценічної дії; жвавий діалог акторів тощо.

Поширюються також романси - специфічний жанр камерної вокальної музики, в основі яких були, як правило, народні мотиви, а їх сюжети навіяні ліричними або ж гумористичними роздумами про людську долю. До нас дійшли тогочасні популярні пісні-романси «Всякому городу нрав і права»

Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «їхав козак за Дунай»

С. Климовського [4, с. 173].

Характерною ознакою розвитку культури українських земель у XVII-XVIII ст. було використання в архітектурі та мистецтві стилю бароко, який динамічно розвивався і в українській поезії (І. Величковський, С. Яворський, Д. Туптало, Г. Сковорода та ін.). Бароко (від італ. barocco - вибагливий, примхливий) - це стиль у мистецтві наприкінці XVI - в середині XVIII ст., якому притаманні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.

Отже, наприкінці XVII-XVIII ст. у розвитку культури України відбулися помітні зрушення. Характерними особливостями культурного процесу в українських землях цієї доби були урізноманітнення форм культурного життя та методів і засобів художнього самовиразу; підвищення рівня освіти; поступове витіснення у сфері культури релігійних підвалин світськими; помітний вплив європейських культурних процесів та тенденцій; деформування та гальмування культурного розвитку після втрати національної державності.

Література:

1.Історія української культури : навч. посібник / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко та ін. ; за ред. О. Ю. Павлової. – К. : Центр учбової літератури, 2012. – 368 с.

2.Історія української культури: У п’яти томах. Т. 3. Українська культура другої половини XVII - XVIII століть / Б.Є. Патон (голов.ред.), В.А. Смолій (ред.) - К.: Наук. думка, 2003. - 1246 с.

3.Культурологія : навч. посібник / І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик та ін. ; за ред. І. І.Тюренка. – 3-ге вид., перероб. та допов. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – 370 с.

4.Шейко В. М. Історія української культури : навч. посібник / В. М. Шейко, Л. Г. Тишевська ; наук. ред. В. М. Шейко. – К. : Кондор, 2011. – 264 с.