Дни науки 27.03.- 05 04.2014.

Эпохи, стили, жанры.

Петрик В.В.

Кандидат мистецтвознавства, доцент.

Луганська державна академія культури і мистецтв

Кобзарювання, мамаювання в українській духовній традиції

Українська народна картина «Козак - мамай» ось уже кілька століть привертає до себе увагу багатьох митців, мистецтвознавців, фольклористів, етнографів, письменників та всіх небайдужих до української культури. Проте й досі немає спільної наукової думки щодо цього феноменального мистецького вияву в українському народному малярстві. Причин до цього чимало. Можливо не остання й та, що «акцент у вивченні цього самобутнього прояву мистецького генія українців ставився переважно на його зовнішній описовості, а не на внутрішній символіко-метафоричній суті» [3, с. 34]. Тоді як «картина має два рівні сакралізації: експліцитний (проявлений, видимий, зовнішній) та імпліцитний (не проявлений, утаємничений, внутрішній)» [там само]. Але саме в другій - не проявлений, як це характерно для усього фольклору і з яким в Україні пов’язується сутність кобзаря-співця чи козака-характерника або мамая, якраз і обумовлює наявність усіх композиційних елементів народної картини. Вони, як і кожний народно-мистецький твір, мають подвійне навантаження: побутове і знакове. Без урахування цієї обставини, годі намагатися прояснити сутність образу козака-мамая. Очевидно, що ця сутність таїться і в його назві чи імені. У народі їх відомо кілька: Хома, Велегура, Мамай, останнє найпоширеніше. І що до нього загальноприйнятою на сьогодні є думка про нібито його тюркське походження. На перший погляд така думка не повинна б викликати сумніву. Справді Мамай - тюркська особова назва, ім’я одного з татарських ханів, який був переможений у бою Дмитром Донським. Було це ім’я поширеним і серед татарського населення в Україні [5, с. 574]. Однак, походження цього імені досі залишається невідомим [1, с. 162]. А ряд фонетично споріднених з ним слів до нашого «козака-мамая» ніякого стосунку не мають. Ось основні з них:

• мам ай - сяйво навколо місяця; ореол, слава місяця;

• мама ай - назва бика під час молотьби зернових;

• мемеай - груди, цицька; мочка вуха;

• мама - дитяча назва їжі; рідка їжа, куліш.

Отже, як бачимо, тюркський мовний ґрунт не дає якихось підстав для змістовних аргументів щодо запозичення тюркського слова чи імені для українського фольклорного персонажу та назви картини. Загалом же витоки усіх власних імен людей сягають доісторичних часів і своїм походженням пов'язуються з іменами та епітетами давніх богів [8, с. 204], що становили основу первісних мов чи прамови людей. А отже, мають спільне індо-іранське підґрунтя. Ця обставина дозволяє шукати генеалогічні витоки слова "мамай" і на українському мовному ґрунті. Адже "первісне слово як фонетичний знак містило в собі цілу множину умовивідних понять і було об'єктом мислення людини". А "засадничі слова (слова-матриці) слід бачити такими, що утворилися наслідком звукового (засобом голосового апарат}) виявлення інтуїтивно-чуттєвого сприйняття світу і які стали знаковою характеристикою головних образів буття - їхніми іменами" [7, с. 7]. Тим більше, що в імені героя української народної картини слово "мамай" виступає не як власне ім'я, а як прикметне прізвисько. Аналогічно маємо: козак-нетяга, козак-голота, козак-бандурист, козак-запорожець. І відповідно - козак-мамай. Тюркський варіант цього прізвиська, імовірно, утворився внаслідок контамінації близьких за звучанням українського та тюрського слів. Змістовно ж неологізм залишився спорідненим з цілим рядом близьких за звучанням українських слів. Що й зробило слово як не чуже і зрозуміле. Саме споріднені слова й допомагають розкрити справжню суть цього імені й цього персонажа в українській народній уяві:

• мамай - кам'яна баба в степу; примара, страховисько, мана. З останнім словом споріднюються такі слова, як манія, марево, маячення, маяк, маєво, маяння [6, с. 403];

• маяння (маяніє) - маячення, миготіння, ледь помітне видіння, воля, блукання, мандри [2, с. 62].

У розмовній українській мові вираз "піти навмамая" означає піти навмання, незвіданим шляхом, манівцем.

Отже, в основі українських слів, з якими могло контамінувати близьке за звучанням тюркське "мамай", постає ознака видіння, маяння, мерехтіння, блукання, мандр, певна видозміна образу - примара тощо. Саме ж слово "маяння" (маяніє, мановеніє), що є найближчим за звучанням до "мамай", виводять із давньоіндійського "майя" - видіння, марення, ілюзія, перевтілення, швидка видозміна [9, с. 426].

Звідси, слово "мамай" можна розглядати як загальну назву чи епітет людини, що займається провіщенням, створенням ілюзій, марева людини здатної до духовного перевтілення, самозаглиблення, переходу на рівень підсвідомості, здатною до містичного єднання з природою і з Богом. Тобто - мамайя чи мамаяїй. У давньоіндійській філософії "ма" - важлива складова містичного вигуку "АУМ" і означає: розчи¬нення, звільнення, пралайя. Сам же акт божественного мамаяння є нічим іншим як викликанням спонукаючої Божественної сили - еманації.

Божественне мамаяння сьогодні ми називаємо медитацією. Латинське meditativus - замріяний, задумливий, що рівнозначне українському маячливий. А medium - особа, що здатна вступати в зносини з потойбічним світом; посередник між двома світами. В Україні, як ми вже зазначали, посередником між людьми й Богом уважався кобзар, який посідав середню ієрархічну нішу посередництва. Очевидно, що козак-мамай займав вищу сферу посередництва. 1 завдання у нього було дещо відмінним від кобзаря. Він міг не просто посередничати, а ще й впливати на перебіг подій -химородити. Це був духовний воїн, лицар надвисокої честі. Цим пояснюється й сакральність картини серед української людності. Картину малювали на стінах і на скринях, на кахлях і на вуликах як священний оберіг добробуту та ладу в господарських і духовних справах.

Виходячи з такого розуміння образу козака-мамая, не важко помітити, що сидить він у так званій позі "лотоса". Тобто - готовий до медитації, до самозаглиблення. Очевидно, що для пришвидшення входу до стану мамаяння (трансцендентності), він надпиває козацького трав'яного напою. В індійській міфології - соми. Звідси, атрибути: пляшка й чарчина чи кухоль. У цьому акті присутня і його триструнна кобза, що, очевидно, має стояти прямовисно. Торкаючи струни кобзи (образно - пускаючи по морю), він одночасно поринає в молитовне шепотіння-наспів, тобто - мамляння-мамаляння-мамаяння. Коли ж досягає жаданого стану, його кіска-чуб здіймається диба й палахкотить на вітрі, мов полум'я. Незаперечно, що такого стану найлегше досягати на якомусь безлюдді серед степу. А ще краще на могилі чи вершині гори. Власне й сам стан є містичним піднесенням на вершину духовної гори. На картині вона зазвичай на задньому плані. Нагадаймо, що і козак-бандурист у багатьох думах і піснях бачиться на могилі серед степу. Так само й індійські махатми для своїх медитацій обирають вершини гір. Показовими є картини Миколи Реріха. Зрештою і Христос свій акт перевтілення (переображіння) демонстрував учням також на вершині Фавор-гори (українська Савур-могила).

Кінь на картині, прив'язаний до списа з прапорцем біля підніжжя гори, очевидно, - атрибутивний символ повернення козака-мамайя із потойбіччя, з замогильного світу. У казках саме коневі відведено роль рятівника героя. Та і в піснях біля голови вбитого козака завжди стоїть кінь. Так само атрибутивним символом на картині є зображення дуба - світового дерева. А поширеним варіантом народної картини "Козак-мамай" є звисання з гілок дуба понищених ворогів, що підтверджує думку про місію козака-мамая як духовного лицаря. А сам мотив, слід гадати, пов'язується із давнім народним віруванням у магічну спроможність людини впливати на перебіг реально існуючих подій та побивати ворогів засобами медитативних впливів, ритуалів, пристрітів зором, молитов тощо. Про що в народі збереглося чимало легенд та переказів. Так, в одній з легенд про Савур-могилу оповідується як старий Савура, окинувши оком бойовий стан і повернувшись до своєї землянки, спричинив у стані ворога страшне непорозуміння, божевілля та колотнечу. А далі загнав усе військо в річку Кінську, де воно й потонуло [4, с. 206]. Цілком очевидно, що й інші композиційні елементи картини, окрім побутового, мають символічне навантаження.

Ще один вияв традиційного духовного аскетизму в Україні належить юродству або причинності. Цей духовний подвиг полягає у свідомому порушенні людиною власної психіки, після чого вона набувала здатності пророкувати. В християнській традиції їх називають Христа ради юродивими. А в народі часто визнають за святих. Досягають такого стану зусиллям волі, перебуваючи в стані мамайяння. Небезпека полягає в тому, що перевівши себе до стану юродства, людина після цього часто не тільки не здатна повернутися до нормального стану, але й повністю втрачає свідомий контроль над собою. Тому якихось писемних свідчень про свідоме юродство майже немає. Тих, котрі після проведеного над собою психічного експерименту, зберегли усвідомлений контроль і одночасно здатність до віщування (пророцтва), в народі відносили до характерників, хоча часто й називали юродами та віщунами. Решту прирівнювали до народжених юродивими та таких, що стали такими внаслідок якогось незвичайного випадку в житті або просто внаслідок проявлення успадкованих родових особливостей. Загалом же в давній українській традиції юродство, як і незрячість, не вважалися негативними пороками людини, а бачились лише як проявлення Божої сили на людині. Усі три категорії духовної одержимості також умовно поставали в позитивному (творчому) або негативному (руйнівному) вияві та впливі на людину. Так, співців поділяли на кобзарів і скоморохів, характерників - на мамаїв і химородників, а спричинених - на віщунів та юрод або одержимих Богом і одержимих бісом.

Література:

1. Гафуров А. Имя и история. Об именах арабов, персов, таджиков и тюрков. Словарь. / А. Гафуров. – М., Наука,1987.

2. Лексикон словенороський Памви Беринди. – К., 1961.

3. Марченко-Пошивайло Т. Народна картина "Козак-Мамай" / Т. Марченко-Пошивайло. – Київ. Арганія, 1999.

4. Савур-могила. Легенда та перекази Нижньої Наддніпрянщини. – К., 1990.

5. Словник староукраїнської мови ХIV-ХV ст. – К., 1977. – Т. 1.

6. СУМ. [за ред. Б. Грінченка]. – К.: Наук, думка, 1996. – Т. 2.

7. Ткач М. Генеалогія слова. / М. Ткач. – К.: Алефа, 2004.

8. Фаминцин А. Божества дрєвнихь славянь. / А. Фаминцин. – СПб., 1884.

9. Етимологічний словник української мови. – К., 1989. – Т. 3.