Розділ: Педагогічні науки / Соціальна педагогіка

О. Товканець, К. Геревич,

Мукачівський державний університет

Культура мовленнєвого спілкування у попередженні

девіантної поведінки учнів молодшого шкільного віку

У попередженні девіантної поведінки учнів початкових класів важливу роль відіграє культура мовлення. У мовленнєвому спілкуванні у педагогічній взаємодії виокремлюють орієнтувальну і виконавчу частини. До першої входить аналіз ситуації взаємодії, тобто стратегії спілкування, необхідної для досягнення мети, оцінювання можливих наслідків певних дій і передбачення нейтралізації негативних результатів. Виконавча частина найчастіше реалізується з урахуванням правил регуляції спільних дій: мовленнєвого етикету, самоподання, зворотного зв'язку. Під останнім розуміють реакцію суб'єкта на те, що він почув, бо інформацію про це він надсилає у зворотному напрямі. Ця реакція свідчить, чи зрозумів об'єкт отримані сигнали, чи довіряє повідомленню і як емоційно ставиться до партнера та конкретного змісту повідомлення.

Культура мовленнєвого спілкування містить дві складові: культуру слухання та культуру говоріння. Культура слухання – це не просто мовчання, а активна діяльність, своєрідна робота, якій передує бажання почути, інтерес до співрозмовника. Те, як людина реагує на повідомлення іншого, залежить від рівня її моральності та загальної культури.

Високою культурою слухання характеризуються лише деякі з тих людей, що спілкуються. Водночас невміння слухати нерідко є основною причиною неефективного спілкування, непорозумінь і навіть конфліктів. Нестабільна, хвилеподібна увага не дозволяє зрозуміти партнера по спілкуванню. Емоційний стан також відволікає увагу від того, про що говорять співбесідники. Зафіксовано навіть феномен «перцептивного перекручування». Виявилося, що люди здатні змінювати або ж узагалі не сприймати інформацію, яка їм видається небезпечною, тривожить, викликає почуття невпевненості, не відповідає уявленню про себе чи про картину світу, яка для них є надійною. Якщо людина не хоче, то може не чути критику на свою адресу, або не запам’ятати чиєсь прохання, виконати яке важко.

Важливе значення мають як вербальні, так і невербальні аспекти слухання, передусім слухання «всім тілом». Коли цікаво, людина несвідомо повертається обличчям до співбесідника, нахиляється до нього, встановлює з ним візуальний контакт, тобто на рівні несвідомого концентрується увага на співрозмовникові.

Щоб слухання при спілкуванні з учнями, схильними до девіантної поведінки, було ефективним, відповідало високому рівню культури спілкування, зокрема моральної, оцінні судження та інтерпретації бажано звести до мінімуму або краще зовсім ними не користуватися. Звичайно, це не означає, що не треба висловлювати власну думку. Проте завжди бажано пам'ятати про мету слухання, особливо в тому разі, коли співбесідник і контакт з ним значимі. Якщо основою спілкування є інформативна функція (наприклад, на лекції) чи функція контролю за мовленням (наприклад, при вивченні іноземної мови), то й вимоги до процесу слухання мають бути належними. У цьому разі можуть мати місце й оцінювання, й інтерпретація.

Розрізняють два види слухання: нерефлексивне і рефлексивне. У першому випадку йдеться про уважне слухання практично без мовного втручання. Нерідко саме це допомагає дитині виразити свої почуття. Інколи таке слухання називають мінімальною підтримкою. Нерефлексивне слухання варто застосовувати тоді, коли співрозмовникові важко передати свої почуття (наприклад, він дуже схвильований) або коли бар'єром у спілкуванні стає різний статус партнерів.

Розрізняють чотири види реакцій людини під час слухання: з'ясування, перефразування, відбиття почуттів і резюмування.

З'ясування полягає у зверненні до співрозмовника за уточненням та в постановці перед ним «відкритих» запитань (тобто таких, на які не можна відповісти одним словом: «Так» чи «Ні»).

Перефразування - це формулювання думки співрозмовника своїми словами з метою визначення точності розуміння.

Коли йдеться про відбиття почуттів, це означає, що акцент зроблено в процесі слухання не на змістовній стороні мовлення співрозмовника, а на його емоційних реакціях. Під час зворотного зв’язку здійснюється спроба показати співрозмовникові, що його переживання є зрозумілими. Відповіді-уточнення дають змогу певним чином узагальнити думку та почуття відправника інформації. Вони використовуються насамперед з метою оцінки того, чи правильно співрозмовники зрозуміли один одного.

Резюмування використовується, якщо під час розмови увага переключається на інше, нерідко другорядне питання. Цей вид треба використовувати в бесіді для того, щоб підбити підсумки. Його корисно також застосовувати з метою попередження та розв'язання конфліктів.

Культура говоріння. Побудова висловлювання – це розв'язання конкретних комунікативних завдань відповідно до мети мовлення та особливостей ситуації. Для цього за допомогою мовлення треба стимулювати співрозмовника до створення внутрішнього образу, подібного до того, який йому передається.

Важливими характеристиками мовленнєвого спілкування при спілкуванні з учнями, схильними до девіантної поведінки, є монолог і діалог. Ефективним може бути спілкування, в якому використано як діалог, так і монолог. Діалог (тим більше полілог) істотно відрізняється від монологу.

Монолог і діалог мають психолого-ситуативні та мовні особливості. На відміну від діалогу, монолог наче передбачає реакції співрозмовника. Висловлювання тут більш розгорнуті, ретельніше добираються слова й вибудовуються речення, меншу роль відіграють міміка та жести. У діалозі велике значення мають так звані діалогічні відносини. Виходячи з цієї особливості діалогу вибудовуються нові концепції етики пізнання, мислення, навчання, управління тощо. При цьому враховується, що внутрішній діалог відіграє важливу роль в індивідуальному мислительному процесі, а зовнішній - у спільному розв’язанні завдань. Зовнішньому діалогу, який так потрібний для спільної мислительної діяльності партнерів, необхідно спеціально вчити насамперед дітей [5, с. 112-116]. Тому нині одним із принципів перебудови навчання у школі є принцип діалогізації педагогічної взаємодії.

Зазначимо, що монолог - це нерівноправність щодо обміну інформацією. Тут домінує одна особа, наприклад вчитель, керівник, менеджер. Він є джерелом інформації, ставить запитання, контролює та оцінює відповіді, слугує еталоном наслідування. Така взаємодія передбачає лише поверхневе, часткове розуміння та прийняття особистостей тих, з ким спілкуються. Діалогічна взаємодія - це особистісно рівноправні позиції, співпраця, де домінують мотиви само актуалізації та саморозвитку співрозмовників [1,с. 142-143].

Відомо, що майже 40% мовленнєвого тексту виголошується з тим, щоб передати ставлення, взаємини. Це – позиції, думки, ситуативна самооцінка, дистанція спілкування, встановлення психологічного контакту, рольовий та соціальний статус. На основі вивчення мовленнєвого впливу в умовах публічної дискусії отримано ще виразніший результат: 64% всіх прийомів впливу належить до таких, коли передається певне ставлення однієї людини до інших або до змісту їхнього мовлення. Це виявляється у підкресленості значення обговорюваної проблеми, дискредитації опонента та його думки, завищенні значущості власного ставлення до проблеми і т. ін. Навіть у межах раціональної дискусії велику роль відіграє особистість відправника, його установки, емоційні особливості та комунікативні здібності. Суб'єктивний характер сприймання тих, хто слухає, їхня упередженість також впливають на перебіг дискусії, на полілог. Встановлено, що незбіг чи конфронтація позицій нерідко підштовхують партнерів перейти на інші рівні змістовної активності, а це, у свою чергу, впливає на розвиток динаміки їхніх взаємин. Загалом суперечність у динаміці двох зазначених ліній комунікації розглядають як силу, що сприяє розвиткові полілогу [2, с. 119 - 122].

Поряд зі словесними засобами – мовленнєвими – на культуру спілкування впливають жести співрозмовників, інтонація, пауза, рухи тіла тощо. Невербальна (несловесна) комунікація - це система знаків, що використовуються у процесі спілкування і відрізняються від мовних засобами та формою виявлення. Науковими дослідженнями, зокрема, доведено, що за рахунок невербальних засобів відбувається від 40 до 80 % комунікації. Причому 55% повідомлень сприймається через вирази обличчя, позу, жести, а 38% - через інтонацію та модуляцію голосу [2, с 90 – 106].

Вербальні та невербальні засоби спілкування можуть підсилювати або ослаблювати взаємодію. Тому інтерпретувати ці сигнали потрібно не ізольовано, а в єдності з урахуванням контексту. Також бажано розвивати здатність читати невербальні сигнали, які часто мимовільно передає іншим наше тіло. Так, якщо співрозмовник говорить одне, а невербальні засоби свідчать про інше, тобто різні сигнали не є конгруентними, можна припустити, що суб'єкт щось приховує або просто говорить неправду. Характерно, що здебільшого люди віддають перевагу саме тій інформації, яку одержують через невербальні засоби.

Різні люди реагують неоднаково на невербальні сигнали. Одні чутливі до них, інші або нічого не знають про цю сферу комунікації, або не мають досвіду їх фіксації та розшифрування. Вважається, що жінки більш здатні до сприймання та інтуїтивного розуміння невербальних засобів, аніж чоловіки. Розвитку цієї здатності сприяє передусім спілкування матері з дитиною. Перші роки після народження дитини мати і малюк користуються переважно невербальними сигналами. З усіх засобів спілкування вони з'являються першими і стають важливим чинником розвитку дитини [4, с. 41 – 43]. Проте більшість невербальних засобів набуті людиною за її життя і зумовлені соціокультурним середовищем.

Проведене нами дослідження засвідчує важливість врахування особливостей вербальної і невербальної комунікації у попередженні девіантної поведінки. Нами визначався рівень комунікабельності учнів 4 класу за тестом «Який ти у спілкуванні з друзями». В результаті діагностування учні показали високі та середні рівні комунікабельності. Більшість учнів виявилися доброзичливими, які одержують задоволення від спілкування з близькими, знайомими і незнайомими людьми. Вони цікаві у спілкуванні, вміють вислухати і зрозуміти, дати пораду.

Негативним, що може бути у таких дітей (із таким рівнем спілкування) є те, що вони можуть переоцінювати свої можливості, стати нав’язливими, втратити відчуття міри. Тому їм слід бути уважними до співбесідників, слідкувати за їхньою реакцією. Не «тиснути» на тих, хто має низький рівень комунікабельності (сором’язливість, невпевненість у своїх силах, боязнь великої аудиторії), прислухатися і зважати на думку інших. Нами з’ясовано що характерними для важковиховуваних учнів є такі особливості: доброзичливість, але у спілкуванні зазнають деяких труднощів, не завжди вони можуть порозумітися із знайомими людьми, бувають нестриманими, неврівноваженими.

Педагогові необхідно спрямовувати їх на спілкування із співрозмовниками, не завадило б подолати деяку невпевненість в собі, що обов’язково потрібно враховувати вчителеві у спілкуванні з дітьми молодшого шкільного віку.

Список використаної літератури

1.	Каспришин З. Вивчення української мови на філологічних факультетах університетів / 3. Каспришин // Мова державна мова офіційна: 36. матеріалів наук. конф. «Мова державна — мова офіційна». — К.: Всеукр. т-во «Просвіта» їм. Т. Шевченка, 1995. — С. 142-143.
2.	Селіванова О. Актуальні напрями сучасної лінгвістики (аналітичний огляд) / Селіванова О. - К., 1999.- 148 с.
3.	Фіцула М.М. Педагогічні проблеми перевиховання учнів / Фіцула М.М.. - Тернопіль, 1993. – 172 с.
4.	Чубань Т. Використання нових теоретичних здобутків українського мовознавства у процесі навчання студентів філологічних факультетів / Т. Чубань / Рід. школа. — 2002. - № 7. –С. 41-43.
5.	Шевнюк О. Структура і функції культурологічної освіти майбутнього вчителя / О. Шевнюк // Педагогіка і психологія. – 2003. – № 1.