С.М. Полюга (г. Львов, Украина)

РЕЦЕПЦИЯ ТЕОРИИ ЧАСТЕЙ РЕЧИ ДИОНИСИЯ ФРАКИЙСКОГО В НАУЧНОМ ДИСКУРСЕ СЛАВЯНСКИХ ЯЗЫКОВ

Вчення про частини мови у сучасній науковій парадигмі є складовою теоретичного мовознавства, що впливає на розвиток прикладних наук, проникає у численні сфери лінгвістичних досліджень і межує з іншими науками – філософією, психологією, етнографією. Вивчення частин мови передбачає аналіз мовних феноменів і використання лінгвістичних методів дослідження та лінгвістичної термінології.

Частини мови належать до єдиної лексико-граматичної системи, одиниці якої об’єднуються та розмежовуються згідно з властивими їм комплексами граматичних, а точніше, морфологічних категорій. Термін частини мови, як і його латинський відповідник partes orationіs, є дослівним перекладом давньогрецького терміна μέρη τοῦ λόγου. Сьогодні неможливо чітко визначити, коли ж остаточно сформувалася теорія частин мови. У добу Аристотеля та Платона лише закладалися її логічні основи, хоч про частини мови вченими уже йшла мова [5, p.186]. Лише у часи олександрійської школи філологи розпочали вивчати частини мови з інших позицій, аніж Платон та Аристотель чи стоїки: вони виділили та описали ті частини мови, якими є оперуємо і ми сьогодні [2, c. 24]. Усі наступні покоління вчених розвивали і поглиблювали античну теорію, додаючи певні поправки чи зміни. Інтерпретація вчення про частини мови розпочалася від Платона і включала додавання певних акцентів, продиктованих потребами суспільства та науки відповідного періоду, а також мови, на основі якої проводилися дослідження.

Питання придатності античної схеми частин мови для сучасного мовознавства є актуальним у всіх фундаментальних дослідженнях теорії граматики та, зокрема, теорії частин мови. Загальновизнано, що грецькі філософи ввели в науку поняття частин мови, запропонували метод підходу до опису рідної мови, розробили схему, восьмичленної системи частин мови. Сукупність та послідовне застосування різних критеріїв класифікації частин мови дає змогу виділити найбільші класи слів: іменник, дієслово, прикметник і прислівник. На противагу східній лінгвістичній традиції з її синтезом, функціоналізмом, з’ясуванням призначення мовних одиниць, створенням цілого з окремих елементів, грецькій, а згодом і європейській граматичній концепції притаманні аналіз, членування цілого на частини, що відповідало принципу вивчення будови мови, який відокремлював мовознавство від риторики (дисципліни, котра мала на меті побудову правильних текстів).

Після скромних спроб граматичного аналізу у софістів, Платона й Аристотеля особливо значущими видавалися досягнення стоїків у дослідженні граматичних явищ. Найбільшої популярності набула в період античності олександрійська система частин мови. Граматика в цей час стала самостійною науковою дисципліною з власним об’єктом дослідження та термінологією. Систему олександрійського граматичного вчення сформували праці Аристарха Самофракійського, його учня Діонісія Фракійського (“Τέχνη γραμματική” (“Граматика”) 170 – 90 рр. до н. е.), Аполлонія Дискола та інших.

Першими значущими науковими працями, що дали поштовх до розбудови слов’янського, зокрема українського мовознавства, вважаються «Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» (Грам. 1591 р.), «Грамматіка словенска» Лаврентія Зизанія (Грам. 1596 р.), «Грамматіки Славенския правилноє Сунтаґма» Мелетія Смотрицького (Грам. 1619 р.) та «Грамматыка словенская» І. Ужевича (Грам. 1643 р).

«Грамматіка» 1591 р. довго слугувала для учнів східнослов’янських шкіл єдиним підручником грецької мови, що мав на меті підтвердити рівноцінність грецької і церковнослов’янської мов та привернути увагу сучасників до написання спеціальних граматик церковнослов’янської мови. Автори цього посібника не лише закріпили вироблену античними граматистами термінологію, а й удосконалили її та створили велику кількість нових термінів слов’янської граматичної термінології, що стали своєрідним взірцем для формування структури граматик пізніших авторів. Тут ґрунтовно опрацьовано терміни на означення розрядів займенника (местоимя), прислівника (наречіє), прийменника (предлогъ) і сполучника (съюзъ).

Праця Л. Зизанія «Грамматіка словεнска» була вагомим підґрунтям для формування граматики живої народної мови в Україні наприкінці XVI ст. Численні відхилення в наведених прикладах термінолексем свідчать про прагнення автора максимально наблизити «словенороську мову» до літературних східнослов’янських мов. У «Граматиці» Л. Зизанія, як і у грецьких граматиках, налічується вісім частин мови (видωвъ слова): различіє, имя, мeстоимя, глаголъ, причастіє, предлогъ, наречіє, съюзъ. Автор виокремлює «скланяємыя» (змінні) і «нескланяємыя» (незмінні) частини мови.Cистематизація Л. Зизанієм мовного матеріалу стала прикладом для створення власної оригінальної класифікації частин мови М. Смотрицьким, котрий, маючи ґрунтовнішу освіту і лінгвістичну підготовку, вихований у дусі класичної граматичної традиції, глибше усвідомлював особливості слов’янської граматичної системи та краще відчував відмінності живої і літературної української мови від церковнослов’янської.

«Грамматіки Славенския правилноє Сунтаґма» Мелетія Смотрицького 1619 р. містить детальний опис складу, слова, речення. Як зазначає дослідник історіографії українського мовознавства та зокрема праці М. Смотрицького В. Німчук, «М. Смотрицький удосконалив слов’янську лінгвістичну (й узагалі філологічну) термінологію, що існувала до нього, і створив безліч нових термінів, за допомогою яких можна було адекватно засвоїти або описати мовну систему. Як термінотворець М. Смотрицький не має собі рівних в історії давньої славістики. Той факт, що величезна кількість створених і введених ним термінів у незмінному або вдосконаленому вигляді функціонує й тепер у багатьох слов’янських терміносистемах…є переконливим доказом її науковості».

Видатна праця І. Ужевича «Грамматыка словенская», написана латинською мовою в останнє десятиріччя першої половини XVII ст. (1643 р.), є одним із важливих підтверджень розвитку граматичної думки в Україні того часу. І. Ужевич, дотримуючись традиційної теорії частин мови, започаткованої ще в античну добу, розрізняв у староукраїнській літературній мові вісім частин мови: ім’я (nomen), займенник (pronomen), дієслово (verbum), дієприкметник (participium), прислівник (adverbium), прийменник (praepositio), сполучник (coniunctio), вигук (interiectio). Автор прагнув знайти визначальні риси цих категорій, властиві українській мові, для чого порівнював у мовах латинській, польській, рідше грецькій, а іноді й єврейській.

Проблема систематизації й унормування лінгвістичної термінології була досить актуальною наприкінці ХХ ст., оскільки з’явилася значна кількість нових понять і термінів, а деякі традиційно вживані терміни набули нових значень. До словників введено певну кількість нових терміноодиниць, переважно запозиченого характеру (грамема, валентність, волюнтатив, індикатив, імператив, каузативні дієслова, сингулятив, кон’юнктив тощо).Отже, сучасний етап слов’янського мовознавства характеризується численними досягненнями вітчизняних учених, що демонструють появу нових наукових напрямів і підходів до вивчення проблем морфології, уточнення та нової дефініції граматичних термінів.

Лiтература

1. Амирова Т. Очерки по истории лингвистики / Т.Амирова, Б.Ольховиков, Ю. Рождественский – М., 1975. – 213 с.

2. Лукин О. К обоснованиям общих и типологических проблем теории частей речи / О.Лукин – М.: Academia, 2003. – 228 c.

3. Dionysii Thracis Ars grammatica / Ed. G. Uhlig. – Lipsiae, 1883. – 224 p.

4. Grammatici Latini / Ed. H. Keil. – V. 1-7. – Lipsiae, 1857-1880.

5. Platonis Opera. Scriptorum classicorum bibliotheca Oxoniensis. – T. 1 – Sophista, Cratylus; T. 2 – Parmenides / Rec. J. Burnet. – Oxonii, 1910. – 311 p.