Викладач Павлович А. В.

Національний технічний університет України «КПІ»

Мовленнєві події в дискурсі

Мовленнєві акти відносяться до ширшого поняття мовленнєвих подій, як зазначив Д. Хаймс, але мовленнєві події, що мають свій власний жанр (унікальне поєднання стилістичної структури та форми), слід відрізняти від мовленнєвих актів, які є «процесом дії» жанру. Щоб підкреслити відмінність між жанром дискурсу і його реалізацією, а відмінність дуже чітко спостерігається, Д. Хаймс вводить категорії мовленнєвої події та мовленнєвого акту, щоб провести паралелі між складними та простими жанрами. Всім жанрам притаманні контекст і ситуації, до яких їх відносять та в яких вони зазвичай знаходяться.

Деякі жанри, такі як «розмова», можуть траплятися відповідно у широкому діапазоні ситуацій; деякі, як наприклад «молитва», чітко обмежені; однак це є визначальною рисою жанру, що це – стиль, який можна визначити і таким чином може вживатися у невідповідних ситуаціях.

Мовленнєві події трапляються у невербальному контексті, мовленнєвій ситуації, що може впливати або не впливати на вибір жанру. Мовленнєві одиниці – це найбільші одиниці, для яких може бути встановлена лінгвістична структура і не обов’язково межують із відповідною ситуацією; декілька мовленнєвих подій можуть відбуватися послідовно чи навіть синхронно в тій самій ситуації. Відношення між мовленнєвим подіями та мовленнєвими актами ієрархічне: «подія може складатися з одного мовленнєвого акту, але завжди включатиме декілька».

Д. Хаймс рекомендує, що для кожної мовленнєвої події дослідник повинен спочатку приводити дані стосовно структури, обстановка, учасників, мети, ключа (основи), теми, каналу (усний, письмовий), та форми повідомлення.

Очевидно, всі мовленнєві події трапляються відповідно до необхідності в часі та просторі: інколи – це визначальний критерій події, яка відбувається в певному місці. Хаймс підкреслює психологічну обстановку події, коли головна різниця не в самій події на своєму місці, а в загальній структурі культури.

Традиційно мовлення описується в межах двох учасників: мовця, який передає повідомлення і слухача, який його приймає. Однак, в той час, як в більшості ситуацій особа, яка говорить є також адресантом або автором відчуттів, які виражаються і слів, в яких вони кодуються, є моменти, коли мовці виступають для інших в ролі джерела передачі інформації. Через це, Хаймс доводить, що є принаймні чотири ролі учасників: адресант, мовець, адресат і слухач або аудієнція, і коли розмова може вимагати лише адресанта та адресата, інші мовленнєві акти вимагають інших конфігурацій (тобто три і більше ролей учасників).

Всі мовленнєві події та мовленнєві акти мають свою мету, навіть якщо вона лише фатична (не має специфічного значення, спрямована лише на встановлення контакту). Інколи кільком подіям притаманний той самий стиль і вони визначаються лише метою та учасниками або обстановкою. Той самий жанр може застосовуватися для серії подій, які визначаються згідно з їх функцією в контрактах про одруження, торгівлі, у завданнях для комунальних робіт та в запрошеннях на свята [1, 34].

С. Фрейк повідомляє про чотири види мовленнєвої події, які визначаються метою: «дискусія», «конференція», «реєстрація» і «позов» «Дискусія» -- найбільш загальний вид і очевидно відноситься до не сфокусованої розмови, без певної мети і в якій всі учасники мають рівні права говорити. «Конференція» -- це дискусія з метою: потрібно вирішити якесь питання і всі учасники мають рівні права говорити, але в цьому випадку досягається певне рішення. «Узгодження» -- це переговори щодо незгоди; мета – досягти владнання незгоди, всі учасники діляться на дві сторони, які протистоять одна одній. «Позов» -- це переговори через незгоду, пов’язану із образою; мета – законне врегулювання, яке базується на прецеденті і це вимагає додатково суду з нейтральними суддями [2, 19].

Як бачимо, мета також обумовлює дискурс. В межах ключа (суті розмови) Д. Хаймс розглядає «тон, манеру або дух», в якому виконується акт або відбувається подія. Він припускає, що акти, ідентичні в обстановці, по відношенню до учасників, повідомлення, форми тощо, можуть відрізнятися по своїй суті, як смішне та серйозне, між недбалим та дбайливим. Хаймс помітив, що перше питання стосовно будь-якого висловлювання , яке потрібно розглядати – це те, чи дане висловлювання сказане серйозно і чи воно підкреслює важливість ключа (суті) розмови, а коли висловлювання не збігається з самим ключем, то воно обходить його за своїм смислом. Таким чином висловлювання “How marvelous!”, сказане в саркастичному тоні, може мати абсолютно протилежне значення. Сигнал ключа може бути невербальним: посмішка, жест, підморгування, але може бути досягнутий за допомогою умовних одиниць, такими як інтонація, придих, довжина голосних, яка використовується для показання наголосу в англійській мові.

Канал пов’язаний з вибором усного, письмового, телеграфічного чи інших способів передачі інформації чи мовлення. Розвиток радіо і телебачення створив ситуацію, в якій деякі мовленнєві події мають надзвичайну публіку, яку не почули і не побачили, яка ледве впливає на характер події. Те, що поверхнево є дискусією за круглим столом чи розмовою біля каміну, може бути насправді можливістю спробувати непрямо похитнути погляди нації. Сам канал дозволив створення нових мовленнєвих подій, спортивний коментар і квіз-шоу, з їх власними чітко виразними стилістичним способом та структурою, приписаними учасниками, типовою обстановкою та ключем.

Стосовно повідомлення Хаймс припускає, що «зміст вступає в аналіз перш за все, можливо, як питання теми і зміна теми». Для багатьох подій і актів тема повністю обумовлена і незмінна, хоча для інших, особливо розмови, тема обмежена відносно. Тема може мати невеликий вплив на стиль, іноді це може бути чітко відмічено. Очевидно, початковою і кінцевою точкою вивчення мовленнєвих подій є форма індивідуальних висловлювань; як припускає лінгвіст, «це загальний принцип, що всі правила мовлення включають форму повідомлення, якщо не через вплив на його форму, то через керування його інтерпретацією». До праць, на які робилися посилання, відносяться до актів та подій, які стосуються стилістичних способів (форм) і структур або змін на макрорівні, включаючи відбір особливих діалектів чи елементів стилю. Дуже мало уваги приділяється граматичній та лексичній композиції побудові індивідуальних висловлювань, окрім зауваження Хаймса, що те «як щось сказане» впливає на те, «що насправді сказано» [3, 11].

Література:

1. Coutlhard M. An Introduction to Discourse Analysis. – Longman Group UK Limited, 1985. – 212 p.

2. Bhatia U. K. Language use in professional settings. – Longman, 1993. –246 p.

3. Halliday M. A. K. and Hasan R. Language, Context and Aspects of Language in a Social-Semiotіc perspective. – France Pinter, 1994. – 168 p.