Родной язык и литература

К. ф. н. Присяжна О. Д., Солодар Л. В.

Вінницький національний технічний університет, Україна

Топос «далекого світу» в творчості Галини Журби

 «Далекий світ» Галини Журби – один з рідкісних творів і в українській, і в світовій літературах про ідеально щасливе дитинство. Але наскрізною ідеєю «Далекого світу», як і всієї творчості Галини Журби, є любов до України та тернистий шлях українців початку минулого століття до національного самоусвідомлення. Це твір автобіографічний, у якому втілений гармонійний баланс між цивілізацією й природою. Дитинство в творі постає не самотнім, а серед натовпу рідних, родичів, ну й, звісно, свійських і освоєних диких тварин, трактованих не з меншою повагою, аніж люди. Дитинство проходить на невеличкому хуторі на Поділлі, де прекрасна істинно українська природа поєднується з такою ж глибокою й «живйоловою» [3; с. 8] українською стихією й невичерпною любов’ю до України.

Видання твору «Далекий світ» стало мало не найбільшою сенсацію в діаспорі. Його високо відзначили літературні критики Євген Маланюк, Юрій Шерех, Леонід Рудницький. Останній писав: це – «…широка картина життя шляхетської родини <…>в дореволюційних роках, яка з бігом часу затратила свою ідентичність. Це сповідь мужності самої авторки, що свідомо зірвала накинені їй зв’язки з польськістю та пішла за зовом крові, української стихії» [4; с. 702]. Тут мова про те, що Галина Журба походить з українського шляхетського роду, який у свій час полонізувався: ще з молодих літ вона свідомо стала українкою, обравши шлях самовідданого служіння українській національній справі. 

Над «Далеким світом» Галина Журба почала працювати ще в Україні наприкінці 30-х років, а закінчувала в тяжкі воєнні літа, живучи в Польщі. Війна змусила письменницю емігрувати,  й вона через Німеччину переїхала в Америку, де поселилась у Філадельфії. Тут, живучи дуже вбого, написала дві книжки, що стали головним здобутком її літературної праці: це, згадана вище,  автобіографічна розповідь «Далекий світ», що вийшла першим виданням у Буенос-Айресі в 1955 р., а другим в 1978 р. в Нью-Йорку, і роман на тлі історії «Тодір Сокір» (1967 р.) як перша частина задуманої трилогії. Ці твори – картина життя отого «далекого світу», з якого вийшла письменниця. Ці романи виносять Галину Журбу на почесне місце поміж еміграційними письменниками та поправу входять у класику української літератури. Написавши «Далекий світ» Галина Журба у Філадельфії у розмові з О. Тарнавським сказала: «Я мушу це написати, бо хто крім мене може це зробити. Я одна. Залишилась з цього «далекого світу», і мені приречено про той світ писати» [8; с. 346].

Певно що ностальгія за втраченою Батьківщиною, рідним Поділлям глибоко вражала душу письменниці й врешті вилилася в роман «Далекий світ», де органічно переплітаються документальне й художнє зображення дійсності. Серед мотивів, що спонукали письменницю, котра тривалий час проживала віддалено від батьківщини, відірвана від коріння, від витоків національної культури, до написання «Далекого світу», виділяється можливість на невидимому, духовному рівні відновити втрачений зв’язок із власним народом. Тому для письменниці звернення до мемуарного жанру симптоматичне – це потреба художника слова у прямому діалозі з читачем, у відкритому, без вимислу, осягненні пережитого. Отже, перед читачем розгортається широка панорама життя, побуту, звичаїв не лише одного польсько-українського роду на Поділлі, а цілого прошарку інтелігентського суспільства в Україні XIX – початку XX ст., різних верств селянства. Галина Журба розгортає сюжет твору таким чином, щоб якомога переконливіше підвести читача до думки про беззаперечну справедливість національних прагнень українців збудувати власну державу. Ідея національної ідентичності й державності пронизує всі рівні художнього світу в романі «Далекий світ»: рівень персонажів, рівень почуттів, ландшафтний та геополітичний рівні. Повість насичена картинами природи, хатнього обладнання, образами людей: батьків, сестер, рідні, панів-поміщиків, челяді, домашніх і диких тварин. Усе це відтворено письменницею так, як воно сприймалося колись її дитячим зором: «Сніг з’являвся вночі так несподівано, як приємний гість, якого застається ранком у вітальні на софі, що спить смашно і не знати, які там має у саквах гостинці. В кімнатах зразу ставало ясніше. За вікнами біліли пухкі намети. Присипані снігом бур’яни, посохлі на кльомбах гайстри та жоржини подобали на химерний похід мандрівних лицарів, дідів з лірами й торбами, вершників на конях та верблюдах. Все, що бачилося в книжках на малюнках, марилося тепер перед вікнами під припаддю снігу, оживлене, надихане нашою уявою» [3; с. 76].

Загалом роман побудований на окремих спогадах авторки, написаний у мемуарному стилі, це роман автобіографічний, який повертає письменницю у далекий світ її дитинства, і набуває значення позачасовості, вічності, яку Галина Журба осягає під час своїх роздумів, спогадів, вражень: «Діялось це шістьдесят років тому, а проте… стоїть в пем’яті та почуттях таке зовсім живе, немов ця страшна прогаль часу не існує зовсім. Бо людина – це світ, замкнений в собі, де час і простір мають зовсім інші виміри, аніж дійсність. Жиють в людині поза часом і дійсністю» [3; с. 46].

Час і простір у романі не зникають безслідно. Вони зберігаються в пам’яті, у спогадах, у серці людини: «А мені здається, що воно десь існує, усе те, що було. Бо якже-ж і куди діватися може? Десь є заховане, в якомусь підземному, таємному світі, де тріває вічно, тільки я не знаю, де його шукати. Не знаю, що світ цей захований в мені» [3; с. 213-214].

Розкриваючи читачам історію свого роду, письменниця намагається відобразити, поруч з внутрішнім драматизмом давніх подій, також світовідчуття того часу. Завдяки нашаруванню численних переказів історії батька та його роду, а також певної багаторазової переоцінки цих подій представниками різних поколінь, одержуємо «своєрідне взаємовідображення, систему складних дзеркал. У зіткненні кількох ситуативних «правд» народжується Правда, перевірена часом, живий Образ минулого» [5; с. 28]. Така манера обсервування подій дозволяє авторці підняти низку важливих філософських та соціальних питань – конфлікту поколінь, вибору релігії, смерті, повернення блудного сина, вміння прощати, соціальної нерівності жінки в тодішньому суспільстві, безправ’я простого люду.

Детально розглянуто особливо актуальну для письменниці тему ополячення багатьох українських родів та генетичної пам’яті, визначену самою авторкою як «голос крові». То ж увага письменниці до навіть найменших виявів основних рис української ментальності, які передаються з покоління в покоління й проявляються часом, досить несподівано, – це своєрідна спроба ще раз поєднати себе, свій дух з далеким краєм, за яким так тужила, а заодно й дослідити ще раз перші власні вияви «голосу крові» й осягнення національної самості. Водночас знаходимо тут і те, що найбільше цінується в художній літературі, – «людинознавчі істини, психологічні глибини людини у її самомотиваціях, автохарактеристиках, сповідях» [5; с. 65].

Галина Журба змалювала галерею цікавих і колоритних портретів, сучасників тієї доби, починаючи від батьків і найближчих родичів, – закінчуючи економами й челяддю. Відтворюючи реальні постаті, письменниця наділяла їх не тільки певними характеристиками, вона підмічала характерні дрібнички й нюанси їхньої поведінки й доповнювала власними влучними характеристиками: «Жива, енергійна, веселої вдачі (мати – Солодар Л. В.) вона невельми вглиблювалася в мій духовний світ» [3; с. 41]; «Я не переносила зроду насильства й наказового тону. <…> Дух спротиву зразу ставав у мені дуба. <…> Отже я була уперта, огудна дитина, все готова до бунту; кидалася в рукопаш, ніколи не здаючи доброхіть позицій. Батько прозвав мене Собакусьо» [3; с. 42]; «Побіч великої доброти, чуттєвости й делікатности  батько мав химерну, загонисту вдачу. Займистий, мов солома, спалахував в одну мить та вибухав без більшої притоки…» [3; с. 60] та інші.

Уся образна структура повісті підпорядкована меті не тільки донести до читача історію власного дитинства, наповнити його переважно світлими та радісними дитячими емоціями, але й розкрити проблему онтогенезу дитячої душі в поєднанні з проблемою пробудження голосу крові.

Центральним образом в романі є топос хутора чи «наша затишна ферма» [3; с. 152], як називає його Галина Журба. Оскільки роман написаний на реальних подіях, то й хутір має цілком реальне, детально описане авторкою місце: «…прегарна садиба в Теплику на межі села та містечка, десятин чотири доброї землі, з великим мурованим домом, будинками, величезним овочевим садом» [3; с. 25]. Хутір, де пройшло дитинство Галини Журби, як і інші хутори в Україні, де жили духовно багаті, активні, працьовиті люди, був повноцінним, живим господарством: «Життя було достатнє; було упричерть людям, і худобі у припуст» [3; с. 25].

У романі Галини Журби «Далекий світ» художньо трансформуються космогонічні уявлення слов’ян, за якими модель світу уявлялась як дім, що розглядається не як житло, а як організуючий початок, сакралізований центр буття. Письменниця моделює міф рідного краю, трансформуючи поняття край, країна, батьківщина у поняття світ, а, перебуваючи на великій відстані від нього, в еміграції, дає йому  характеристику – далекий, «далекий світ». Це відмежований, окремий, повноправний світ, зі своїми мешканцями та своїми законами: «Це був один із <…> маєтків, які творили по всій Україні окремі держави» [3; с.78].

Хутір маркує стійке значення у свідомості письменниці, активізуючи розгортання асоціативних образів. Наприклад, топос дому, лісу, городу, загалом природи, топос родини, абстрактні топоси тиші, вітру, свята та інші. Наскрізні образи-символи в творчості Галини Журби покликані маніфестувати певний емоційний стан і навіть ставати проекцією долі, створюючи необхідну для розкриття певного емоційно-психічного стану ауру.

Серцем кожного хутора, як і хутора Галини Журби, був Дім. У праці «Дім: поетика простору» Ґ. Башляр відзначив онтологічний вимір помешкання людини: «Дім – це наш куточок світу. Він є – як на цьому часто наголошують – нашим першим світом <…> Космосом, у повному розумінні цього слова <…>» [1; с. 92]. Галина Журба сприймає дім як живий організм, що має свої почуття, зовнішній вигляд, який міняється в залежності від настроїв його мешканців, дім мріє, переживає, любить, тримає спогади, тобто дім пов’язаний генетично, кровно з людиною, а людина повністю підвласна дому. «…Дім мав простодушно-непретенсійний вигляд. Подвійно широкими вікнами замріяно дивився на травник та браму і даль, геть, в димну далечінь…» [3; с. 30]. Символіка дому позначає сакральний простір буття людини, у якому чільне місце посідають вічні сімейні цінності: сердечне єднання батьків і дітей, родинна захищеність і гармонійна злагодженість стосунків: «Мати видужала хутко і ось знов є родина, щось одне, велике, безсмертно непорушне у своїх одвічних людських і природніх законах. Це я відчула, збагнула уперше, якимсь чуттям, саме у цю ніч, коли родилась Софійка» [3; с. 298]. Протягом усього твору Галина Журба звеличує поняття родини і детально вглиблюється у свій великий рід.

Дім у романі часто вживається з присвійним займенником наш: «Наш дім стояв на самім скраю ліса <…>. Не уявлялось навіть, що міг бути іще чийсь, таксамо як і ліс» [3; с. 31]. Дім виступає прихистком, символом згармонізованого простору, близького до Космосу. Це матеріальне і духовне осердя сім’ї, родинного вогнища. У свідомості Галини Журби дім – це захищений від чужого простору світ, і на кордоні з невідомим, чужим простором постає величний, тихий, щедрий, безпечний Ліс. Це ще один яскравий образ, який відіграє в романі кордоцентричну роль: «Наш дім стояв на узліссі. Ліс обгортав його з усіх боків, затіняв перед світом. Було добре, затишно домові в цих дужих обіймах» [3; с. 30]. Взагалі образ лісу трактується в літературі як дикий і ворожий простір. «Це міфологічний простір, він лежить за межами окультуреного Космосу, це пограниччя Хаосу, якщо не саме його царство» [7; с. 177]. Здебільшого в українській і світовій літературах ліс є простором «чужим», «ворожим», місцем перебування демонічних сил. Але, в Галини Журби ліс «…повний запашної, дзвінкої прохолоди» [3; с. 118] постає сакральним, магічним колом, що захищає хутір, дім, родину від «чужого» міста: «Довкола шумів ліс тихим, рівномірним шумом; інколи дужче, коли розповідав епос давноминулих днів; часом тихше, впадаючи в ліричний романтизм доби, що саме кінчалась. Іноді мовчав. Стояв заслуханий в свою непорушність і, може йому лиш чутний, гомін землі, зір і часу» [3; с. 30]. Ліс у романі «Далекий світ» виконує не тільки захисну функцію від «чужого» міста, а й оборонну функцію від зовнішніх ворогів. Лісові дуби порівнюються письменницею із кремезними запорожцями, що «виступали вперед, насторожені на захід, як тоді, за Хмеля, коли-то звідтам налазила сараною ляхва, а потім тікала у переполосі, мов цькований вовк з чужої обори» [3; с. 30]. Письменниця надає лісу людських ознак, називає його молодиком: «Ліс, як молодик, пишавсь у свиду» [3; с. 192].

Надзвичайно велике місце у творі посідає загальний образ Природи. Для Галини Журби природа – це спогади з дитинства, насичені враженнями про Батьківщину, рідну Україну, Поділля, Теплик, батьківську хату, затишний хутір: «Нас оточувала величава, премудра природа. Ми зростали серед неї, під її могутнім чаром. Батько вчив нас змалку любити й пізнавати її» [3; с. 191]. Справді, з раннього дитинства, як згадує Галина Журба в романі, батьки вчили своїх дітей шанувати й берегти природу, жити в гармонії з нею, бути її частиною: «Ми були справжні лісові діти, жили в товариських взаєминах з вивірками, їжаками. Вилазили на найвищі дерева, заглядали у пташині гнізда; знали голоси, барви, звички всіх пташок. Раділи їх радощами, печалилися їх горем. Ліс виховував нас таксамо, як батько» [3; с. 193]. Письменниця описує природу, називаючи її містичним світом кольорів, запахів, звуків: «Взагалі, оточував мене в ті роки світ незвичайних чудес, <…> я була в повнім володінні кольорових та звукових вражінь, в полоні кольорів та звуків. Вбираючи в себе вражіння, я жила мов у гущавині містичного лісу. Кольори та звуки виповняли його, роєм окружали мене, викликали дивні асоцьяцьї» [3; с. 47-48].

Невідривним від топосу природи є топос Землі, що входить до етноментального кола топосу хутір. Це образ вічний, улюблений в українській літературі. Величезна когорта письменників і поетів вшанували цей образ у своїх творах і Галина Журба теж не є винятком.  У творі «Далекий світ» земля – це персоніфікований образ, якому надаються ознаки живої істоти, переважно жінки, матері. Письменниця міфологізує поетичний образ землі-матері шляхом трансформування фольклорних і біблійних мотивів плодючості, родючості, відродження, первинного жіночого плодоносного лона, яке, народжуючи, забезпечує циклічну вічність життя: «Земля розімліла на сонці – пахтіла буйністтю, ростом; бреніла, дзизчала життям» [3; с. 118]. Ставлення до землі в українців особливо трепетне. Це святиня, що прирівнюється до божества. З дитинства Галина Журба, як вона згадує в романі «Далекий світ», обожнювала й шанувала природу, землю, поле: «Їхати з батьком в поле, була не тільки безумна радість, але щось вроді найвищої чести» [3; с. 118].

Варто відзначити, що лексико-семантичне поле топосу «земля» надзвичайно багате і різноманітне, відповідно, цей топос репрезентований значною кількістю лексем: земля, рілля, чорнозем, ґрунт, твердь, город, грядка й інші. 

У романі часто акцентується увага на образі Городу. Галина Журба згадує, що після кожної сварки з матір’ю, а вони траплялися мало не щодня з огляду на бунтівний дитячий характер письменниці, вона бігла на город і ховалася в грядках, просиджуючи там цілими днями до темної ночі. В її уяві город був тим місцем, де її ніхто не знайде, де найкраще думається і де вгамовуються її дитячі бунтівні пристрасті. Город на їхньому хуторі був доглянутим, щедро віддавав плоди людської праці: «Усі ми розмилувані в нашому городі. Він такий прекрасний, створений працею, хотінням і смаком батьків, <…>. Чуттєво й морально він наш в кожній своїй п’яді» [3; с. 287].

Город, ліс, сад, поле, ввесь хутір загалом – це ті безкінечні виміри, ті просторові елементи українського світу, української душі, які відображають найкращі, глибинні риси високоморальної людини: працелюбність, любов до природи, чуттєвість, щедрість. Це та ніша, де формувалися почуття любові до землі, до людини, до природи. 

Напротивагу топосу хутір, що через певні коди втілює у собі топос всієї етнічної України, постає у творі «Далекий світ» топос міста, а саме Києва: «Що-ж уявляла тоді собою столиця України, замосковлена, зажидівлена, заполячена? Чорносотенство, купецтво, чиновництво московське, стягалося до «матері русскіх ґарадоф», мов зграя вороння. Жидівство, цей споконвічний галапас України, гнане тепер з центральної Москов’ї «законом» уряду, пхалося сюди поготів, за так звану «черту осєдлості» (межу поселення)…» [с. 239]. За ієрархічною класифікацією В. Топорова, місто постає серединним олюдненим простором; є «мікрокосмічним відображенням космічних структур», побудоване в певній системі координат [2; с. 61]. Також місто apriori характеризується як комфортний для мешкання простір завдяки побутовим вигодам, однак і небезпечним через «погану екологію, перенаселеність, переповненість і т. п.» [10; с. 127]. Звідси – парадоксальність, непередбачуваність міського простору, скерованого на інтенсивні, на відміну від хутірського, трансформації. Київ як місто  викликає  в письменниці відчуття штучності, протиприродності. Тут вона відчуває постійний тиск, атмосферу несвободи. Тому часто місто нагадує їй в’язницю, а його мешканці – запрограмованих наперед заданим розпорядком виконавців щоденних ролей: «Все це було набундючене, гордовите, безпечне, духливе в свою силу» [3; с.241].

Авторка зосереджує увагу на  гнітючій атмосфері міста Києва, адже «в час, коли дарма було шукати в столиці України українську книгарню, під українською вивіскою, (нєт, нє било і бить нє можєт), поляки мали їх аж дві…» [3; с. 240]; «Поляки уважали себе історичними володарями тієї країни, хоч без держави, – були тут розпаношені, як у себе дома…» [3; с. 239]. Українці почувалися чужими у власному домі. Галина Журба у романі вибудовує опозицію «місто–хутір», за якими, відповідно, закріпилися конотації: гамір, штучність, механічність, неналежність самому собі, з одного боку, і природність, гармонія з природою і з собою, тиша,з другого.

Дуже чітко протягом усього роману письменниця фіксує грань між містом і хутором, що проявляється в образі Тиші. Тиша на хуторі має свій колір: «Наді мною висить блакитна, розніжена тиша, розтоплена сонцем» [3; с. 149]. Хутірська тиша асоціюється у Галини Журби з блакитним кольором, адже саме блакитна барва персоніфікує в собі небо й символізує добре походження – світ душі: «Як небо блакитне – нема йому краю, / Так душі – почину і краю немає...» [9; с. 57]. Блакитний колір пов’язаний з поняттям «блакитна мрія», тобто ідеальна і прекрасна, деколи недосяжна мрія. Крім кольору тиша на хуторі має ще й настрій: «…нудьгувата тиша» [3; с. 336]; почуття: «Дім сповитий жалобою, порина в небувалій тиші, хоч людей в ньому повно, як усе» [3; с.155]; емоції: «Після веселого, гамірного Теплика поринаємо зразу у непорочну тишу засніженої ферми» [3; с. 103]; характер: «Довкола мертва тиша, безбач ночі та снігу» [3; с. 106]. У місті ж тиша повністю відсутня, там не існує цього поняття, і, як наслідок, відсутність спокою, гармонії, «блакитної мрії». У романі Київ «кишма кишів полячнею» [3; с. 240]; «…виляскувала всевладно польська мова з «кресовим» або жидівським акцентом» [3; с. 241]; «виспівувалися всякі «льокальні» пісеньки…» [3; с. 239]; «А скільки тієї гидкої, деґенеративної польської байстручні тисячами «ушляхетнювало» гарну, здорову українську расу!»  [3; с. 319] та інше.

Хутірська тиша благодатно впливає на людину, вгамовує її емоції, навіює душевний спокій, рівновагу. Тиша в романі персоніфікується в образ України: «Ідемо всі мовчки, неначе вертаєм з похмілля, сп’янілі могутнім п’яном ланів та левади, солодко охлялі. Звись і зглиб зливається на землю благостинь спокою, роздзвонена, розспівана тиша. Це-ж гомонить, співає, чаклує віковічним нашептом своїм, вона – Україна» [3; с. 346].

Український патріотизм Галини Журби «виростав сам із себе, із землі, з повітря, ніким не підсичуваний, не вирощуваний штучно, надиханий самою землею, довкіллям, таємничим шепотом самої України» [8; с. 346].

Галину Журбу можна зарахувати до тих письменників початку ХХ століття, які, на думку Ю. Кузнецова, «в розумінні природи й окремих її стихій виявили справді необмежені можливості, розсунувши рамки побутових обставин до космічних масштабів і поставивши в центрі цього космосу людину з її не менш складним внутрішнім космосом і багатовимірними зв’язками із соціумом» [6; с. 92–93].

Творчість такої талановитої письменниці надзвичайно збагатила українську літературу. Галина Журба зуміла показати всьому світові велич українського народу (селянства), української землі.

Література:

1.                 Башляр Ґ. Дім: поетика простору / Ґ. Башляр // Українські проблеми. – 1994. – №4-5. – С. 92-95.

2.                 Бидерманн Г. Энциклопедия символов: пер. с нем. / [общ. ред. и предисл. Свенцицкой Н. С.]. – М.: Республика, 1996. – 335 с.

3.                 Журба Г. Далекий світ. Автобіографічна розповідь. – Нью Йорк. – 1978. – 372 с.

4.                 Журба Галина // Енциклопедія українознавства. Т. 2: перевид. в Україні. – Репринтне вид. – К.: Молоде життя, 1994. – 800 с.

5.                 Коцюбинська М. Книга споминів. – Х.: Акта, 2006. – 288 с.

6.                 Кузнецов Ю. Б. Імпресіонізм в українській прозі кінця ХІХ – початку ХХ ст.: проблеми естетики і поетики / Кузнецов Ю. Б. – К. : Зодіак - ЕКО, 1995. – 304 с.

7.                 Позняк Н. Архетипи міста і лісу в міфопоетиці М. Клюєва та Б.‑І. Антонича // Ритуально-міфологічний підхід до інтерпретації літературного твору. – К., 1998. – C. 177-183.

8.                 Тарнавський О. Галина Журба. Українське слово. – Т. 1. – К., 1994. – 812 с.

9.                 Шевченко Т. Кобзар. – К., Дніпро. – 1974. – 623 с.

10.            Энциклопедия символов, знаков, емблем / [сост. В. Андреева и др.]. – М.: Локид; Миф, 2000. – 576 с.