Экология/4. Промышленная экология и медицина труда

Тищук І.В.

Національний університет харчових технологій

Бублієнко О.В.

Національний транспортний університет

Особливості транскордонних перевезень генетично модифікованих організмів

ГМО – це генетично модифікований організм, що утворюється в результаті застосування технологій генної інженерії, які дозволяють вбудовувати гени одного організму в інший. Завдяки внесенню нових генів організм (рослина, мікроорганізм, тварина або навіть людина) отримує нові бажані ознаки, які раніше в нього були відсутні.

Останнім часом велика увага надається дослідженню отримання і використання ГМО. У 1994 р. зареєстровано першу трансгенну рослину харчового використання – томат з подовженим строком зберігання. Зараз посівні площі трансгенів у США, Аргентині, Канаді, Китаї досягаютьсотень мільйонів гектарів [1].

Трансгенні організми мають специфічні позитивні риси: стійкість до шкідників, стресових чинників, хвороб; підвищена якість за рахунок збалансованості складу, більшого вмісту цінної речовини; здатність зберігатись тривалий час тощо. Але існують і можливі негативні явища: порушення функціонування ділянки хромосоми, де був включений ген; сконструйовані гени можуть передаватись з пилком бур'янам; можлива алергічність продукції; можливі непрогнозовані зміни існуючих трофічних ланцюжків тощо. Тому, всі експерименти не повинні виходити з-під контролю спеціалістів, потрібна дослідницька робота з ГМО та їх нащадками, обов'язковою повинна бути санітарно-гігієнічна експертиза та маркування продукції з трансгенів [2].

Транскордонне переміщення генетично модифікованих організмів встановлює регламент ЄС № 1946/2003 від 17 липня 2003 року. В названому документі закріплено поняття та основи діяльності, пов’язаної із ГМО, в тому числі переміщення генетично модифікованих організмів тільки зі згоди сторони, по території якої воно здійснюється, окремо визначається порядок переміщення ГМО, які призначені для використання в якості харчування або корму [3]. Узагальнюючи положення, які визначають порядок поводження з генетично модифікованими організмами (ГМО) на території ЄС, справедливо виділити наступні моменти:

–на території ЄС для діяльності, пов’язаної з використанням ГМО, необхідно отримати спеціальний дозвіл, виданий компетентним органом;

– запроваджується постійний моніторинг ГМО з метою виявлення будь-яких впливів на стан довкілля та здоров’я людини;

– обов’язкове маркування та прозорість усіх процедур, пов’язаних із отриманням дозволів на використання ГМО;

– доступність даних моніторингу (інформування про генетично модифіковані організми, їх переміщення), а також можливість громадськості брати участь у прийнятті рішень стосовно ГМО [4].

Законодавство України з питань транскордонного перевезення генетично модифікованих організмів ще остаточно не сформовано. Незважаючи на існування спеціального Закону та на наявність у ньому норми про обов'язкове інформування споживачів щодо наявності ГМО у складі продукту, фактично не здійснюється належне маркування продукції, що містить ГМО, а також незаконно вирощуються ГМО-культури.

Україна приєдналася до Картахенського Протоколу про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття ще у 2002 році (Протокол набрав чинності 11 вересня 2003 року), а у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. № 1264-XII було закріплено норму про «здійснення процедури попередньої обґрунтованої згоди відповідно до вимог Картахенського протоколу щодо можливості транскордонного переміщення генетично модифікованих організмів, призначених для умисного введення в навколишнє природне середовище». Згідно з цим Законом зазначені питання віднесено до компетенції Міністерства екології та природних ресурсів.

Незважаючи на те, що у Законі України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» від 31 травня 2007 р. № 1103-V та низці прийнятих на виконання його положень підзаконних нормативних актів окремі аспекти процедури транскордонного перевезення (ввезення та транзит) ГМО врегульовано, національні правові рамки біобезпеки у частини експорту ГМО відсутні. З огляду на правову природу Регламенту (ЄС) № 1946/2003, наведене дозволяє зробити висновок про те, що положення чинного законодавства України не відповідають його вимогам. Це насамперед стосується безпосереднього об’єкту регулювання, адже зміст положень Регламенту зосереджено на питаннях експорту ГМО поза межі ЄС.

Порівняльно-правовий аналіз окремих елементів процедури, передбаченої Регламентом (ЄС) № 1946/2003, з відповідними положеннями чинного законодавства України, дає змогу зробити висновок про те, що у законодавстві України лише частково відображена викладена у Регламенті процедура сповіщення (виключно з точки зору держави імпорту), відсутні конкретні положення щодо міжнародної процедури інформування та надання інформації механізму посередництва з біобезпеки, не роз’яснено (лише закріплено загальною нормою) види, сутність та зміст заходів на випадок ненавмисного (неконтрольованого) транскордонного переміщення ГМО [5].

Література:

1.Лещинская И.Б. Генетическая инженерия // Соросовский образовательный журнал. –1996. – №1. – С. 33 – 39.

2. Біохімічні процеси екологічних технологій: курс лекцій // Н.О. Бублієнко, О.І. Семенова, Т.Л.Ткаченко. – К.:НУХТ, 2012.– 22 – 23 с.

3.Європейське право навколишнього середовища: навч. посіб. / М.М. Микієвич, Н.І. Андрусевич. – Львів: БФ «Екоправо-Львів». – 2004. – 256 с.

4. Правове забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності: автореферат / Л.В. Струтинська-Струк. – К., 2005. – 18 с.

5. Регламент (ЄС) № 1946/2003 про транскордонні перевезення генетично модифікованих організмів, 2011. – 56 с.