История / 1.Отечественная история
к.і.н. Федоренко Я.А.
Черкаський
інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля НУЦЗУ ОСНОВНІ
ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ
У КІНЦІ ХХ СТОЛІТТЯ
В
кінці 1990-х років в процесі реструктуризації сільськогосподарського сектору
з’явилися нові організаційні форми ведення сільського господарства. Серед них
вагоме місце належить фермерству. Проте в кінці ХХ століття на заваді розвитку
даної форми господарювання стали досить вагомі проблеми.
По-перше,
у свідомості великої кількості сільського населення продовжували бути ще міцно
вкорінені пережитки радянської ідеології. Тому і не дивно, що найменша спроба
протистояння общинно-колгоспним традиціям досить негативно і навіть вороже
сприймалася багатьма сільськими жителями. Часто до персон перших фермерів
зневажливо підставляли прізвисько «куркуль».
Яскравим
прикладом можуть служити події на Вінниччині. У 1990 році головний інженер Юрій
Владиславович Гжебінський, головний агроном Валерій Іванович Галатін, агрономи
по захисту рослин Петро Васильович Русін і Володимир Васильович Василишен
захотіли створити фермерські господарства. Керівництво виділило ім. наділи із
земель запасу біля села Павлівка Крижопільського району. Проте місцеві селяни
вийшли на поле, із вилами і сказали, що спалять поле, якщо останні його
засіють. Землю фермерам погодилася надати сусідня Голубецька сільська рада Саме
на її території було засновано успішні фермерські господарства [1].
По-друге, справжню, але приховану війну
розпочали із фермерами чиновники агропромислового комплексу, керівники
колгоспів і радгоспів. На місцях ігнорувалися настанови, які містилися у
законодавчих та нормативних актах, про надання фермерам 7-10% сільськогосподарських
угідь із земель запасів. Натомість на початку процесу аграрних перетворень за
даними асоціації фермерів – з 6 млн. гектарів земель державного фонду земель
запасу фермерам було виділено лише 800 тисяч, що складало 13% фонду або 2% всіх
сільськогосподарських угідь. В той же час більше половини земель запасу було
повернено КСП, створеним на базі колишніх колгоспів без договорів на їх оренду,
без достатньої орендної плати, яку б платили фермери-орендарі [2]. До того ж,
згідно за «Технічною документацією по інвентаризації земель», надісланою в
області Держкомземом, до земель запасу, з яких виділялися наділи громадянам для
організації фермерських господарств, входили землі, «надані для
сільськогосподарського виробництва і не використані для цих цілей». Здебільшого
це були пустирі, мочариська, де нічого не родило, і тому колгоспи там нічого не
сіяли. Сюди також включалися ділянки, що використовувалися нераціонально, на
яких фактично врожайність сільськогосподарських культур або продуктивність
кормових угідь за останні 3-5 років була нижчою від нормативної
(розрахункової), визначеної за кадастровою оцінкою, не менш як на 20 відсотків.
Іншими словами, майбутнім фермерам виділялися землі з найгіршою родючістю.
Не дивлячись
на це, дбайливим господарям, завдяки наполегливій праці, вдавалося перетворити
ці території на родючі землі. Так, Крижопільському районі на Вінниччині,
фермеру Махибороді Григорію Карповичу було наділено поле біля сироробного
заводу, непридатне для сівби сільгоспкультур. Господар не здався – провів
осушення мочарів, довівши землю до стану родючої і почав вдало займатися
фермерським господарством.
По-третє, суттєвою перешкодою для
розвитку фермерства стала слабка фінансова підтримка та кредитування державою
фермерських господарств, внаслідок чого останні постійно відчували гостру
потребу в паливно-мастильних матеріалах, техніці, агрохімікатах та інших
промислових товарах. Фермери практично не могли користуватись послугами таких
виробничих структур, як «Сільгоспхімія», «Сільгосптехніка» та автоколони, яким
просто невигідно було мати справу з малими за своїми розмірами фермерськими
господарствами на противагу великим колгоспам чи радгоспам.
До середини 1990-х років ХХ
століття однією із важливих проблем фермерів залишалася можливість придбати
необхідну для функціонування господарства техніку. Частково дану проблему
вдавалося вирішити за допомогою Асоціації фермерів України, яка стала співзасновником
акціонерного товариства відкритого типу «Фермери України» (червень 1994 р.), що
займалося забезпеченням фермерських господарств сільськогосподарською технікою,
зокрема малогабаритними дворядними буряковими комбайнами. Ставши
співзасновником Української аграрної біржі, Асоціація фермерів України створила
в ній власну брокерську контору [3., с.157].
По-четверте, основну частину
грошей за вироблену продукцію одержували не власники-селяни, а всілякі
посередники, яких безліч, і які монопольно володіли ринками збуту практично в
кожному обласному центрі. Надто великими були й суми, що їх сплачували фермери
переробникам сировини.
Проте, незважаючи на всі перепони у
розвитку фермерського руху, кінець 1990-х років вже характеризувався як
підвищенням чисельності фермерських господарств, так і їхніх розширенням
земельних ділянок. На початок ХХІ століття кількість фермерських господарства
досягла позначки 38 428 одиниць, а темпи їх розвитку із попереднім роком
становили понад 100% [4,с.164].
Таким чином, не дивлячись ті проблеми, що
виникали у процесі розвитку фермерства, воно змогло зайняти достойну нішу в економічному
секторі нашої країни.
Література
[Електронний ресурс] //
Сільські новини. – Випуск №23. – 12 березня 2010. – Режим доступу до газети: http://sn.vn.ua/23-9431/1372.html 12
2. Доповідь М.І. Шкарбана на VI з’їзді АФУ «Стан та
перспективи розвитку фермерства в Україні» // Поточний архів Асоціації фермерів
України. –1996. –Лютий
3. Громадські об’єднання: їх роль у суспільно-політичному і
соціально-економічному житті України. За ред. Л.Ю. Беренштейна,
Г.П. Мигрина, В.О. Котигоренка. – К., 1997. – 194 с
4. Сільське господарство України: статистичний збірник за
2011 р / за ред.Н.С.Власенко. – Київ, 2011. – 376с.