Попередниками музеїв в Україні більшість учених вважають колекції книг, картин, художніх здобутків тощо, які зберігалися в храмах ще в часи Київської Русі: Десятинній церкві, Софійському соборі, Києво-Печерському монастирі та ін

Історія/ Загальна історія

История / Общая история

Аврамова І.В.

Ізмаїльський державний гуманітарний університет,Україна

Музеї України: від зародження

до Другої Світової війни

Попередниками музеїв в Україні більшість учених вважають: колекції книг, картин, художніх здобутків тощо, які зберігалися в храмах ще в часи Київської Русі: Десятинній церкві, Софіївському соборі, Києво-Печерському монастирі.

У своїх маєтках перші київські князі зосереджували колекції цінностей. Князь Володимир Великий вивіз з Херсонесу античні скульптури - квадриги. Колекціонування цього періоду відіграло позитивну роль у розвитку музейної справи – воно сприяло збереженню і зосередженню у певних місцях цінних речей – свідків історичного розвитку суспільства.

Піднесення українського національного життя за часів Козаччини й Гетьманщини XVI — XVIII ст. сприяло новому накопиченню збірок творів малярства, золотарства, кераміки, галузей прикладних мистецтв, а також рукописів, стародруків, гравюр в приватних палацах української старшини, монастирях та церквах.

У XVIII ст. намітилося значне зацікавлення серед тодішньої освіченої старшини збиранням і збереженням пам’яток української старовини й мистецтва (Полетики, Миклашевські, О. Ріґельман, Скоропадські, Судієнки, Ханенки, Лизогуби, Апостоли, Капністи, Розумовські з їх розкішним палацом у Батурині та багато ін.). Це не було ще музейництвом у науковому сенсі, тому що колекції служили для приватного використання, оздоблення помешкань або задоволення родового фанаберства й цікавості.

У другій половині XVIII ст. відбулося становлення ряду суспільних дисциплін одночасно з накопиченням та систематизацією зібрань відповідних джерел. Таким чином, діяльність музею вперше почала набувати наукового характеру, стали розглядатись як сховища культурно-історичної спадщини, наукових цінностей, технічного досвіду.

Музеї ж як спеціальні заклади почали з'являтися у першій половині XIX ст. Це були переважно археологічні, історико-краєзнавчі, та художньо-мистецькі музеї.

У цей час було відкрито кілька музеїв різних профілів, у т. ч. Миколаївський (1806 p.), Феодосійський (1811 p.), Одеський (1825 p.), Керченський (1826 p.), у Харкові – перший в Україні міський художній музей (1886 p.), Києві – Міський музей старовини і мистецтв (1899 p.).  Основні фонди цих музеїв становили матеріали археологічних розкопок.

Виникали й університетські музеї, зокрема, у 1807 р. при Харківському університеті (археологічний, зоологічний, мінералогічний, музей образотворчих мистецтв), 1809 р. – зоологічний при Київському університеті; 1834–1837 рр. – музей старожитностей, нумізматичний, образотворчих мистецтв та інші при Київському університеті, 1865 р. – зоологічний кабінет при Імператорському Новоросійському університеті в Одесі. Важливою причиною заснування музеїв та бібліотек був також швидкий розвиток великих міст, зумовлений індустріалізацією.

Найактивніший розвиток музейної справи припав на останню чверть XIX - початок XX ст. У 1890 р. було відкрито Херсонеський музей у Севастополі. Почали працювати музеї: історичний у Львові (1893 р.), Архівної комісії (1893 р.) та української старовини В. Тарновського у Чернігові (1902 р.), природничий у Полтаві (1891 р.).

На базі приватних колекцій творів мистецтва сформувалися музеї образотворчого мистецтва у Харкові (1886 р.), Києві (1889 р.), Одесі (1899 р.), картинна галерея І. Айвазовського у Феодосії (1880 р.), а також музеї у Миколаєві та Катеринославі. Існували також великі приватні колекції

В. Кочубея, В. Шавинського, П. Потоцького, В. Терещенка.

У Львові в 1874 р. відкрито перший міський промисловий музей, у 1895р. – етнографічний музей Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, в 1907 р. –  Народний музей.

Усього в 1917 р. в Україні налічувалося 36 музеїв. Вони відігравали важливу роль у справі збереження культурних цінностей, сприяли поширенню просвітництва українського народу, його культурному розвитку, формуванню національної свідомості.

На початок ХХ ст. Україна мала розгалужену мережу музеїв у порівнянні з іншими регіонами Російської імперії — 36 музейних установ, а разом з музеями навчальних закладів їх чисельність сягала 10021. Відродження української державності, піднесення національного руху під час національно-демократичної революції (1917-1921 рр.), безумовно, позитивно вплинуло на розвиток музейництва. В цей час продовжують свою діяльність музеї, створені у попередні періоди, виникають нові музейні осередки, перші державні пам'яткоохоронні інституції.

У 1919 р. при ВУАН засновано: Кабінет Етнографії та Антропології імені Ф. Вовка, а трохи пізніше — Музей Українських Діячів Науки та Мистецтва. На базі пам’яток і збірок Києво-Печерської Лаври виникає у 1923 р. Лаврський Музей, у 1927 р. перетворений, з поширенням на всю територію Лаври, на державний Культурно-Історичний Заповідник – Всеукраїнський Музейний Городок.

Зростання музейної мережі найінтенсивніше відбувалося до 1923 р. З середини 20-х років стихійне поповнення музейних збірок змінилося на більш планомірне. У цей же період музейні осередки, засновані за дожовтневої доби, здобули статус державних і отримали централізоване фінансування.

У 30-их pp. ХХ ст. українське музейництво зазнало важких ударів: переважну більшість фахівців-музеєзнавців старшого й молодшого віку було заарештовано й заслано або в далекі табори, або за межі України; підставою для цього було здебільше обвинувачення в «українському буржуазному націоналізмі». Низку музеїв, особливо районних і окружних, адміністративно зліквідовано, при чому не вважалося навіть за нищення цінних мистецьких ансамблів.

Ліквідації підлягали цілі музейні школи. Характерним став стан справ у Дніпропетровському історичному музеї, яким понад 31 рік керував академік Д. І. Яворницький. З 17 працівників цього музею залишилися працювати тільки 2 – прибиральниця й доглядач. Руйнування зазнав й Волинський науково-дослідний музей у Житомирі. Місцева преса в 1937 році звинуватила його в тому, що він став пристанищем націоналістичних елементів.

У результаті цього 8 працівників музею були арештовані одночасно.

У цей час з хвилею арештів змінюється структура музеїв, що мала у собі: природничі, історичні, сільськогосподарські, промисловий відділи. Значно скорочуються штати музейних працівників. У результаті цього стала відчуватися недостача кадрів музейних працівників. Найчастіше в музеях стали працювати некваліфіковані малопідготовлені працівники, деякі з них навіть не мали вищої гуманітарної освіти.

Отже, музейна справа бере свій початок з періоду Київської Русі, попередниками музеїв в цей час були колекції книг, картин, художніх здобутків, які зберігалися в храмах.

У період XVI-XVIII ст. спостерігалося значне зацікавлення серед тодішньої освіченої старшини збиранням і збереженням пам’яток української старовини й мистецтва.

Як спеціальні заклади музеї почали з'являтися у першій половині XIXст. Це були переважно археологічні та історико-краєзнавчі музеї.

На початку XX ст. музейна справа в Україні зробила великий крок вперед, спостерігалося швидке зростання музейної мережі.

Відродження української державності, піднесення національного руху під час національно-демократичної революції (1917 – 1921 рр.), позитивно вплинуло на розвиток музейництва. У цей час продовжують свою діяльність музеї, створені у попередні періоди, виникають нові музейні осередки, перші державні пам'яткоохоронні інституції.

Період 30-х pp. ХХ ст. був найтяжчим для розвитку музейництва. Було знищено велику кількість музейних цінностей, сотні музейних працівників було репресовано.

Література:

1. Дворкін І. В. Джерела з історії музейної справи Наддніпрянської України ХІХ – початку ХХ ст. / І. В. Дворкін // Вісник Національного технічного університету Сер. : Актуальні проблеми історії України. – 2013. –Вип. 25. – С. 17–22.

2. Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). – Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. – 1230 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/encycl/eui060.htm

3. Маньковська Р. В. Репресії серед музейних працівників в кінці 20-30-х рр. / Р. В. Маньковська // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1997. – Вип.1–2. – С. 263-271.

4. Савчук В. Музеї України як центри краєзнавчої роботи в 20-х – 30-х рр. ХХ ст. / В. Савчук // Краєзнавство. — 2011. — № 2. — С. 216-222.

5. Тюрменко І.І. Культурологія: теорія та історія культури. Навчальний посібник / За ред. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004.- 368 c.

6. Чадаєва К.Ю. Розвиток музейної справи в Україні в 1920-1930 роки [Електронний ресурс] // Сумцовські читання: Конференція, присвячена 80-річчю Музею Слобідської України ім. Г.С. Сковороди. – Харків, 2000. Режим доступу: ttp://museum.kh.ua/academic/sumtsovconference/2000/article.html?n=766

7. Шидловський І. Історія музейної справи та зоологічних музеїв університетів України / Й. Царик, І. Шидловський. – Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2012. – 112 с.