Міщанин В.В.

Ужгородський національний університет

Проблеми трудової міграції на Закарпатті у другій половині 1940-х рр

Дослідники за останні роки створили значну кількість літератури, в якій на основі архівних і документальних матеріалів по-новому висвітлено таку важливу подію в історії українського селянства як колективізація. Опубліковані також матеріали про методи її проведення і на західноукраїнських землях, після їх возз’єднання з Українською РСР. Підкреслюється, що тут цей процес здійснювався шляхом прямого копіювання «досвіду», набутого в східних областях України, не враховуючи особливостей регіону. Процес колективізації сільського госпо­дарства не обминув і наймолодшу область України – Закарпатську (що була створена 22 січня 1946 р.).

Однак донедавна хід колективізації в історичній літературі представлявся тільки в позитивному плані. І лише в останні роки, з появою доступу до архівних матеріалів, розкрито ряд негативних явищ, які породила колективізація. У даній статті ми вводимо в науковий обіг нові архівні матеріали, які харак­теризують методи проведення колективізації в Закарпатській області та її негативні наслідки для села і, насамперед, сільської молоді.

Відразу ж після визволення Закарпаття Червоною армією в жовтні 1944 р., новооб­рана Народна Рада Закарпатської України (НРЗУ), провівши земельну реформує 1944-1946 рр., намітила і проведення колективізації сільсь­кого господарства краю. Здійснення якої лягло на Закарпатський обком КП(б)У і облвикон­ком. 1948-1949 рр. стали переломними рока­ми у проведенні колективізації Закарпаття, або роками «масової колективізації».

Саме в цей період і з’являється багато незадоволених примусовою колективізацією. У місцевої влади було кілька способів їх позбутися: а) включити до списків куркулів; б) виселити у південні та східні райони УРСР; в) що стосується молоді, то направити її в школи ФЗН.

Майже не вивченою сторінкою життя Закарпаття є доля молоді, яка на «законодавчій» основі відбиралася від батьків і відправлялася в так звані школи ФЗН східних областей. Дітей, які втікали назад до батьків, арештовували, піддавали різним покаранням. Ті, котрі залишилися, закінчивши короткочасне навчання, перетворювалися на шахтарів, металургів. Поодинокі з них поверталися в рідний край, імена деяких зазвучали серед провідних спеціалістів та ніхто точно не скаже, скільки було тих, які у цьому «вихованні» зникли безслідно.

Що являли собою школи ФЗН? Звернемось до радянських енциклопедій. Школи фабрично-заводського навчання – нижчий професійно-технічний заклад. Були створені в системі державних трудових резервів на виробничій базі промислових підприємств, будов з метою підготовки кадрів робітників для вугільної, гірничорудної, металургійної, нафтової, будівельної та інших галузей промисловості. Термін навчання в школах ФЗН становив 6 місяців. У школи залучалась молодь 16-18 років з будь-якою загальноосвітньою підготовкою; для підготов­ки професій, пов’язаних з підземною робо­тою, роботою в гарячих цехах, на будівництво тільки юнаки з 18 років. Учні знаходились на державному забезпеченні. Головна увага в школах ФЗН приділялась виробничому навчанню, теоретичним заняттям приділя­лося близько 25% часу. В 1949 р. школи ФЗН вугільної і гірничорудної промисловості реорганізовані в гірничопромислові школи з 10 місячним терміном навчання, в 1955 р. школи ФЗН будівельної промисловості – в 10-місячні будівельні училища.

Слід відзначити, що Закарпатська область була останньою в західноукраїнському регіоні, яка відправляла молодь на навчання до шкіл ФЗН. Можливо, радянський режим не хотів відразу турбувати населення краю і зайняв очікувальну позицію – спочатку радянізувати, колективізувати, а згодом можна і «відселяти», «переселяти», «направляти».

Перший набір молоді відбувся десь у березні 1948 р. Так, із документа, знайденого у архіві, бачимо, що в січні-березні 1948 р. призову із Закарпаття не було. Згідно постанови Ради міністрів УРСР і ЦК КП(б)У, протягом цього ж року із Закарпатської області планувалось призвати в школи ФЗН 7000 юнаків, в тому числі 1000 – по лінії Закарпатського облвійськкомату. Незабаром заступник голови виконавчого комітету Закарпатської обласної ради депутатів трудящих Ю.Ляшенко сміливо рапортує в Київ: «Здано в школи ФЗН всього 7037, в т.ч. через облвійськкомат 1007 чоловік...».

Вже перші набори показали, що місцеве керівництво не готове до такої «відповідальної місії». В окремих випадках комісії по зарахуванню призовшколи ФЗН формально підхо­дили до визначення стану здоров’я молоді, що призивалась. Мали місце випадки, коли зарахованих і відправлених юнаків на місці не прийняли і повертали додому.

Іншим подібним приводом стало невірне оформлення документів, були також випадки, коли призовники навмисно приховували документи. На це обласному керівництву вказував заступник секретаря Ради Міністрів УРСР з оборонних справ П. Забельников. Він писав: «...прибуло за останній час в школи ФЗН Сталінської області призовників не; знятих з військового обліку... із Закарпатської області». Частина відправлених у школи ФЗН по дорозі у пункти призначення втікала.

Пояснювалось це, як завжди, «недостатністю масово-роз’яснювальної роботи» та «недостачею уповноважених, котрі закріпля­лись до кожного ешелону». Батьки і деякі місцеві керівники всіляко намагались не відпускати дітей у названі школи. «Окремі виконкоми сільських, селищ­них, міських і окружних рад депутатів трудя­щих піднімали необґрунтовані питання про звільнення з роботи в шахтах», – йдеться в одному з документів. Також своєчасному виконанню плану призову молоді «заважають керівники деяких організацій і підприємств союзного і республіканського підпорядкування (з/дороги, ліспромтрест та ін.), які в період табору в школи ФЗН приймають на роботу молодь, яка має призиватись...».

Набір до шкіл ФЗН проходив під прямим керівництвом республіканських і союзних органів. Згідно постанови союзного уряду №2932-12060 від 4 серпня 1948 р. до 1 лютого 1949 р. із області мало бути призвано і підготовлено 500 робітників будівельних спеціальностей. Їх було відправлено у Ворошиловоградську область.

Про небажання молоді йти на «навчання» свідчить хоча б такий факт. Із плану призову 1000 чоловік у Сталінську область на 15 липня 1948 р. призвано і відправлено 1306 чол.; прибуло на місце – 845; зараховано – 693 чоловіки. На кінець місяця з приходом нових ешелонів зараховано було 919 чоловік, або 91,9% від плану. Це був досить високий відсоток. По Україні із 46 952 чоловік було зараховано в школи ФЗН 18 094 чол. – 25% від плану. Щоб призвати і відправити молодь у школи ФЗН, виконавши вказівки більшовицької партії і уряду, місцеве керівництво використовувало різні форми і методи. Наприклад, у Виноградівському окрузі уповноважений окружкому КП(б)У по призову в школи ФЗН Дідковський затримав батьків 12-ти призовників, які ухилялись від призову і «направив їх у відділення МВС у якості заручників». А у Перечинському окрузі уповноважений по призову, заступник голови окрвиконкому Сіаницький «дав розпоряд­ження накладати арешт на майно сімей при­зовників, які ухиляються від призову в школи ФЗН».

30 жовтня 1949 р. Рада Міністрів УРСР приймає нову постанову «Про черговий призов (мобілізацію) молоді в школи фабрич­но-заводського навчання Міністерства трудових ресурсів». Відповідно до неї із Закарпаття мало бути з 10 листопада по 15 грудня направлено 1000 юнаків у Сталінську область. Область план перевиконала. На 5 грудня 1948 р. було відправлено 1024 юнаків.

Про незадовільне становище переселен­ців йдеться в одному з архівних документів: «На підприємствах комбінатів «Сталінвугілля» і «Артемвугілля» приходиться на одного учня житлової площі 2,8 кв. метри, замість встановленої норми 4 кв. метри на чоловіка. На шахті ім. Рум’янцева учні школи № 63 живуть в коридорі гуртожитку...».

Закарпатська молодь направлялась у Східні і Південні області УРСР. Це при тому, що у Західній Україні були свої школи фабрично-заводського навчання. На 1 січня 1946 р. їх було 23, а на 1 грудня цього ж року – 35: 7 – у Дрогобицькій області; 13 – у Львівській; 6 – у Рівненській; 9 – у Чернівецькій. Мабуть радянський уряд вважав, що чим далі буде відділена молодь, тим менший потяг до рідного краю.

Набір до шкіл продовжувався і в 1949 р. Лише з 1 березня по 10 квітня 1949 року було призвано 3000 юнаків 1929-1931 років народ­ження. Тепер план призову було виконано на 71 % (2131 чоловік). У школи ФЗН направлялось в основ­ному сільське населення. Називались і причи­ни недобору. Серед них і вже нам відомі:

 Призовна комісія не була підготовлена до прийому молоді. Так, 3 березня 1949 року в Мукачівському окрузі на збірний пункт з повідомленнями окрвиконкомів з’явилось близько 70 чоловік, але скористувались тим, що на збірному пункті нікого з керівництва окрвиконкому не було і призовна комісія в цей час була відсутня... всі призовники розійшлись по домівкам і більше на збірний пункт не являлись: 1. Неправильне оформлення документів. Так, з Берегівського округу на збірний пункт 4 березня 1949 р. було відправлено команду 163 чоловік без документів. 7 березня з Хустського округу прибула команда 84 чоловіки, 53 з яких – без паспортів. 2. Незадовільна робота медичних комісій. Не проводились санітарні обробки. Так, близько 50%  відправлених мали «педикульоз». 3. Не дотримання вікових норм призна­ного контингенту. Серед призваних було бага­то 1932-1933 років народження, фізично не готових до роботи у вугільній промисловості.

Планом на 1950 р. передбачалось відправити у школи ФЗН Сталінської області 645 чоловік. З них: 165 – 16-річних; 480 – 17-річних юнаків.

Таким чином, призови сільського насе­лення у школи ФЗН велись по всій Закарпатській області. Тільки за 1949-1950 рр. із області на «навчання» було відправлено біля 10 тисяч юнаків. Відправлялись вони , переважно, у Південні і Східні області України. Відчутним був вплив колективізації на демографічну ситуацію в краї.