„Історія”, №1

Хитровська Ю.В.

НТУУ „КПІ”

Вплив християнської релігії та православної церкви на світоглядні орієнтації української інтелігенції у другій половині XIX – на початку XX ст.

У другій половині XIX ст. українська інтелігенція залишалася нечисленною, але досить впливовою й різноманітною у своєму ставленні до християнської віри та православної церкви групою. Політичному, національному, культурному розмаїттю її уподобань (серед представників інтелігенції були українофіли, москвофіли, радикали або нігілісти, центристи, соціалісти, громадівці та ін.) відповідала така ж калейдоскопічність позицій представників інтелігенції щодо православного віровчення, церкви як релігійної інституції. За особистими світоглядними поглядами представників національної інтелігенції того періоду умовно можна поділити на дві принципово протилежні групи : тих, хто не мислив суспільного життя без християнських цінностей і пов’язував майбутнє України із євангельськими засадами любові та миру і тих, хто, розчарувавшись у реаліях церковно-релігійної практики і в далекому від ідеалу православному духовенстві, зневірився не лише у церковній інституції, а і у самому християнському віровченні. Зауважимо, що протягом всієї другої половини XIX ст. явні адепти невір’я, вільнодумства чи атеїзму в Російській імперії і, зокрема, в Україні перебували у меншості. Це пояснюється тим, що, по-перше, вплив церкви у суспільстві, посиленої державною підтримкою, громадською думкою та сімейним вихованням все ще залишався значним, а, по-друге, за державними законами Російської імперії до 1905 року носії нерелігійного світогляду жорстко переслідувалися каральними органами. У значної частини національної інтелігенції, освічених верств населення це породжувало нещире, показне, формальне ставлення до офіційної церкви.

Однак, задля об’єктивності варто зауважити, що немає підстав поширювати вільнодумство, невір’я чи навіть атеїзм певної частини української інтелігенції на всю цю верству населення загалом, підтягувати її до атеїстичних позицій, як це робилося у радянській науково-популярній літературі. Переважна більшість української наукової, творчої, технічної інтелігенції тією чи іншою мірою була традиційно віруючою, по-своєму розуміючи християнські ідеї та цінності. Загалом, можна сказати, що типовим для світоглядних орієнтацій української інтелігенції цього періоду було релігійне світосприймання у тій чи іншій інтерпретації. Така особиста релігійність, така позиція інтелігенції щодо релігії, церковної організації не влаштовували, насамперед, Священний Синод та православних ієрархів, які звикли до слухняного і безумовного слідування їх настановам діячів культури, науки, літератури та освіти. Звуження сфери свого впливу в даний період часу православна церква значною мірою вбачала саме у діяльності інтелігенції. Православна церква, її верхівка прагнули зберегти своє традиційне право духовного цензора у суспільстві, при цьому не враховуючи якісно нові часи – утвердження не лише в Європі, а і у Російській імперії секуляризації духовної сфери, небажання інтелігенції миритися із втручанням церкви у творчий процес та його результати (вона виступала проти індексу заборонених книг, недопущення постановок спектаклів, обмеження тем дисертаційних робіт, церковної цензури на друк археографічних джерел тощо). Церква, знаходячись під опікою самодержавної влади і маючи безумовну підтримку з її боку, як і раніше, дотримувалася думки про те, що лише критична позиція щодо інтелігенції та її спроб переосмислити суспільні цінності дасть змогу повернути і зберегти традиційний порядок речей у державі.

Варто звернути увагу на той факт, що якщо на теоретичному рівні в цей період ще робилися поодинокі спроби узгодити позиції церкви та інтелігенції, осмислити можливості їх взаємозбагачення, наприклад, у тій же „філософії серця” П.Юркевича, то у реальному житті шляхів порозуміння між ними практично не знаходилося : далі взаємних звинувачень справа не йшла [1].

Загальною тенденцією періоду кінця XIX – початку XX ст. ставало, на думку істориків, зростання негативного ставлення, байдужості, а то і ворожості до православної церкви й духовенства національно свідомих прошарків української інтелігенції. Якщо до середини XIX ст. окремі її представники прохолодно ставилися до православної церковно-релігійної організації, при цьому побоюючись відкрито виступати проти офіційного віросповідання, адже за це можна було наразитися на адміністративне переслідування, судові процеси, заслання тощо, то пізніші покоління інтелігенції взагалі відкинули колишні релігійні захоплення і у переважній більшості ставились байдуже або неприхильно не лише до одержавленої церкви, а й до будь-якої релігійності, вважаючи її менш важливою, ніж інші сфери суспільного життя. Серед головних причин такого негативного ставлення були : інкорпорованість церковних структур у самодержавний механізм, співучасть церкви у реалізації імперської політики в Україні в усіх сферах і зокрема в духовній. Православна церква, її духовенство не знайшли в собі сміливості, подібно до прогресивно мислячої інтелігенції, виступити проти царської політики асиміляції, зросійщення української нації, стати на захист її національної самобутності, культури, мови тощо. Лише на початку XX ст. під впливом розгортання українського національного відродження хвиля патріотизму охопила певну частину православного духовенства. За умов русифікаторської діяльності офіційної церкви найкращим виходом для послідовників українського православ’я була боротьба за національне церковне самоврядування – автокефалію, яка за своєю суттю не суперечила автономно-федералістичним прагненням українства. Але єднання між світською та церковною елітою в національно-політичному русі так і не відбулося. Вітчизняні партійні структури не змогли піднятися до розуміння потенційної ролі церкви у відродженні всього українства, а духовенство зупинилося перед соціальною експресією молодих українських політиків.

__________________________________

1. Історія релігії в Україні. Православ’я в Україні (Т.3). – Київ, 1999. – С.267.