Секція “Педагогічні науки”, підсекція №4

Мігалуш А.О. (м. Київ)

Національний технічний університет України

“Київський політехнічний інститут”

 

Впровадження супроводу навчання та виховання – як один з шляхів соціальної інтеграції людей з особливими потребами

 

 Незважаючи на позитивні зміни в політиці нашої держави щодо людей з особливими проблемами, ця категорія населення залишається найбільш ізольованою і дискримінованою. Вони не можуть й досі брати повноцінну участь в житті суспільства, розвивати свої здібності і реалізовувати їх в різних видах діяльності. Отже, люди з особливими потребами потребують інтеграції в суспільство на рівних з “здоровими”. Найкраще її починати з дитинства шляхом впровадження інклюзивної освіти, що являє собою процес забезпечення спільного навчання звичайних та нетипових дітей.

Але інтеграція людей з особливими потребами в загальноосвітні заклади вимагає взаємної адаптації обох сторін: учнів до нових умов навчання в інтегрованому середовищі і навчального зак­ладу до потреб людей з обмеженими можливостями у спеціальних технологіях та засобах навчання, педагогічному, психологічному та соціальному патронаті.

Окрім того в інтегрованій групі не можна уповільнювати темп викладання дисциплін, зменшувати кількість занять та їх тривалість, спрощувати чи скорочувати обсяг навчального матеріалу тощо, тому що це знижує якість підготовки. Тому компенсувати функціональні обмеження, що впливають на якість навчання дітей з особливими потребами і надати їм необ­хідну підтримку можна тільки шляхом впровадження сис­теми супроводу їх навчання.

Супровід навчання має здійснюватися за такими напрямами: технічний, педагогіч­ний, психологічний, медико-реабілітаційний, спортив­ний, соціальний, професійна адаптація та реабілітація. Слід при цьому підкреслити те, що він має розпочинатися з моменту вступу люди­ни з особливими потребами до навчального закладу.

Основними засадами, на яких базується супровід навчання і виховання є: архітектурна безбар’єрність освітнього середовища; доступність усіх форм навчання та освітніх послуг; запровадження спеціальних технологій та адаптивних технічних засобів навчання; індивідуалізація та адаптація навчальних програм з урахуванням потреб і можливостей людей з особливими потребами; поєднання традиційних та інноваційних підходів до розвитку людини з особливими потребами; створення сприятливих умов для соціалізації, самовизначення та самореалізації; медико-фізична реабілітація; професійна адаптація людей з особливими потребами. Все вищезазначене необхідне для створення умов в яких дана категорія населення відчувала б себе комфортно та могла б діяти на рівні з іншими. 

Взагалі підтримка навчання людей з інвалідністю існує в усіх розвинених країнах світу. Вона розпочалась у відпо­відності до Всесвітньої програми дій відносно інвалідів, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН в її Резолюції 37/52 від 3 грудня 1982 року, і здійснюється згідно зі Стан­дартними правилами забезпечення рівних можливостей для інвалідів (Резолюція ГА ООН 48/96 від 20 грудня 1993 року). В основу даних документів покладено принцип рівних прав в якому зазначено, що потреби абсолютно кожної особи є рівнозначні, що ці потреби необхідно брати за основу планування суспільств і що всі ресурси треба використовувати таким чином, щоб запевнити кожну людину в рівних можливостях, у співучасті. На основі цього принципу діють і системи супроводу навчання і виховання людей з особливими потребами.

Найбільш відомими системами супроводу є “Національне бюро для студентів з інвалідністю Скілл” та Центри підтримки студентів з інвалідністю Кембриджського, Оксфордського  університетів (Велика Британія), у Південно-Іллінойському та Олд-Домініонському університетах (США) діє Служба підтримки інвалідів (СПІ), в Університеті Манітоба (Канада) існує Служба підтримки студентів з інвалідністю, також системи супроводу діють в Університеті м. Карлсруе (Німеччина), Підляському та Ягеллонському університетах (Польща). Набутий досвід заслуговує на те, щоб бути впровадженим в нашій країні.

На жаль в Україні даний процес не набув розвитку. Це пов’язано з тим, що наша держава схильна сама вирішувати, що краще для людей з особливими потребами, а не прислухатися до їх потреб та побажань. Отже впровадження тих чи інших законів, організаційних за­ходів, що сприятимуть соціальній інтеграції даної категорії населення, залежить від усвідомлення суспільством і окремими людьми, які пропонують і приймають рішення, проблем інвалідів, ставлення до них. Адже одним з найважливіших факторів інтеграції людей з особливими потребами у сус­пільстві є ставлення до них здорового оточення. Навіть маючи про­фесію, маючи потенційні можливості брати участь у житті суспільс­тва, інвалід не завжди може реалізувати їх лише тому, що здорові не хочуть вступати з ним у контакт. Саме тому організаційні заходи, підготовлені без урахування психологічного клімату середовища в яке інтегрується людина з особливими потребами, можуть виявитися неефективними. Отже для того щоб впровадити інклюзивну освіту необхідно підготувати до цього й саме суспільство.

Власне тому головним моїм завданням є донести до суспільства ідеї, що впровадження супроводу навчання і виховання людей з особливими потребами та інклюзивної освіти сприятиме не лише соціальній інтеграції даної групи населення, а й дасть шанс їм обирати свій життєвий шлях. Та крім того це важливо й для суспільства адже воно багато втрачає, якщо певна частина людської спільноти не залучена до активного і продуктивного життя.