Культурна спадщина – невичерпне джерело

людської пам'яті

Зберегти в сучасному надбання минулого, всі витвори нашого історичного буття, аби передати їх майбутнім поколінням, - висока і благородна місія тих, хто дотичний до складних проблем культурного будівництва.

Становлення України як незалежної держави покладає на неї особливу відповідальність за долю історичних та культурних реліквій, що знаходяться на її території. Україну з повним правом можна віднести до країн з багатогранною і цілком унікальною культурною спадщиною – її визначні пам'ятки археології, історії, архітектури та містобудування, монументального мистецтва є невід'ємною часткою європейського та світового культурного надбання. Можемо пишатися тим, що за загальною кількістю пам'яток та наявністю серед них відомих шедеврів Україна посідає поважне місце у світовому співтоваристві.

Президент України В.А. Ющенко та керівництво нашої держави приділяють велику увагу питанням збереження національної культурної спадщини, забезпечення умов демократичного доступу до культурних надбань.

На доказ визнання незаперечних надбань української культури досить зазначити от що.

Ще в ХІХ столітті контури шляху і образ української культури окреслили М.Шашкевич, Я.Головацький, О.Бодянський, І.Срезневський та показав геніальний М.Максимович – у цілісній системі українознавства (фольклористики, історіософії, етно - психології, лінгвістики, літературознавства, культурології, натурфілософії та ін.). Його соратники й послідовники – П.Куліш, М.Костомаров, В.Антонович, І.Нечуй-Левицький, М.Драгоманов, О.Потебня, П.Житецький, О.Котляревський, М.Петров,

2

П.Юркевич, С.Подолинський не тільки розвинули окремі напрями культурології, а й підготували появу мікроструктури національної академії – Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові (1873) з його славнозвісними “Записками НТШ”. Згодом як свого роду дослідні інститути постають І.Франко і М.Грушевський – автори багатьох тисяч праць кожен; Леся Українка і М.Коцюбинський, О.Кониський і С.Єфремов. Подіями стали праці І.Огієнка та І.Крип”якевича, “Українська культура” К.Гуслистого, розвідки М.Рильського, С.Маслова (1944), а потім – таке унікальне дослідження, як синтезована праця М.Семчишина “Тисяча років української культури” (1985).

Були висвітлені різні грані української культури, тож закономірно, що колектив “Енциклопедії українознавства” за редакцією В.Кубійовича та З.Кузелі дав системне висвітлення багатовікового процесу, а Українська академія наук запланувала кількатомне видання як відповідь на вимогу сучасності, пов'язану з розвитком України як суверенної держави.

Проект широко обговорювався, підготовлені різноманітні матеріали (у тому числі багатотомні історії літератури, мистецтва, кіно), одначе концепційного фундаментального видання досі немає. Це вкрай негативно позначилося на ситуації не лише в Україні (де й дотепер переважають або однозначні підходи – беруться до уваги лише окремі сфери та явища духовної культури, - або стереотипи недавнього минулого з культами впливології, партійності, класовості та “двох культур у кожній національній культурі”), а й за межами Вітчизни.

Однак усе те – лише пояснення, а не виправдання, бо, по-перше, й інші культури зазнавали часом фундаментальних, драматичних трансформацій, проте знайшли висвітлення у тому специфічному процесі; а по-друге, і наявний матеріал дає достатні підстави для всебічного розгляду й принципово доказових оцінок.

3

Ми вже окреслювали контури української культури, тому зазначимо лише окремі її етапи та риси.

1. Із праць літописців Київської Русі, митрополита Іларіона,

Д.Заточника, Іоанна, а потім Самовидця, С.Величка, Г.Грабянки, Г.Полетики, М.Максимовича, М.Грушевського, І.Франка, М.Драгоманова, С.Єфремова, А.Кримського, Д.Яворницького, В.Антоновича, І.Огієнка, Д.Чижевського, М.Семчишина достатньо переконливо постає істина: праукраїнська культура має кілька тисячолітнє коріння, а в ході того розвитку взаємодіяла з численними культурами; адаптувала споріднене своєму ладові, одначе настійливо виявляла непереборну тенденцію до самодостатності. Праці останнього часу не тільки підтверджують зазначені висновки, а ще поширюють межі побутування та взаємодії нашої пракультури, зокрема з культурами індійських і арабських племен, греків і римлян, Скандинавії, Центральної, Західної і Південної Європи, Балтії та угро-фінського ареалу. Потім розгортаються етапи Київської Русі, культура доби Гетьманщини, ХІХ і ХХ століть.

2. Як зазначив М.Грушевський в “Історії української літератури”, рівень духовної культури кожного народу визначається і рівнем перекладацької справи, оскільки він свідчить про міру освіченості інтелігенції, широту та глибину її інтересів. Ще Київська Русь мала доволі розвинуту перекладацьку практику, адаптуючи зарубіжні як науково-популярні, так і релігійні, філософські, художні твори. Цілком слушно В.Горський зазначає, що давнє українознавство, зокрема історико - філософське, було і змістом, і формою, духом давньої культури, оскільки філософія як культура “завжди виступала насамперед тим типом духовної діяльності, де з'ясовувались межі людського життя, де давались відповіді на питання, що становлять сенс буття людини..., де реконструюється дух нації”.

4

3. Природно, що в такому сенсі “історії філософії належить

відповідне місце у комплексі наук, покликаних слугувати реалізації цілей відродження духу українського народу” (В.Горський); але, як показує в нарисі про походження слов'ян та української культури М.Попович, філософський (як системно-синтезуючий) рівень культурологічних праць останнього часу (хоча й маємо проблемні виступи І.Дзюби, М.Жулинського) явно недостатній і, як не прикро, навіть нижчий, ніж той, що ми мали до першої чверті ХХ століття. Одна з причин та, що дослідники пов'язують початок культури головним чином із пам'ятками матеріальної культури, хоча “не варто переоцінювати значення матеріальної культури в житті спільнот для їх характеристики. Найважливішими залишаються риси духовної культури”... “Вони найважче спостерігаються і, до того ж, втрачаються з розвитком цивілізації, нерідко назавжди”, - але саме вони є інтегруючим субстратом культури народів.

4. Маємо й протилежну тенденцію: коли для деяких дослідників

культура постає лише в галузях духовної творчості, хоча вона завжди розвивалася у взаємодії матеріального і духовного.

Тільки на шляху системного вивчення матеріально – духовних джерел та основ культури й можна пізнати та висвітлити її індивідуально – загально людський характер та образ.

М.Максимович створив систему українознавства як систему культури дослідження, аналізу, освітньо – наукового осмислення таких феноменів, як Україна, світове українство, український світ, серцевиною яких постала, звичайно ж, культура.

Начальник відділу культури і туризму

Біловодської райдержадміністрації Г.Я.Верескун