Дмитрєнко Ю.М., член-кор МАНЕБ, доктор філософії, ад’юнкт-професор, професор Харківського економіко-правового університету, здобувач наукового ступеня доктора юридичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ ЯК МЕХАНІЗМУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

Механізм правового регулювання є центральним, ключовим поняття в юридичній науці та явищем соціально-правової дійсності, яке можна розглядати як у вузькому, формальному змісті (норми права, юридичні факти, правовідносини та акти реалізації норм права) - система правових засобів, за допомогою яких здійснюється цілеспрямований вплив на суспільні відносини шляхом задоволення інтересів суб'єктів права, так і в широкому, формально-змістовному - система правових і соціальних засобів і форм впливу права на суспільні відносини або, інакше, як соціальний механізм дії права [1]. Засоби й форми правового впливу доцільно розглядати як фактори ефективності перетворення права в соціальному житті, від дієвості й обліку яких залежить працездатність як механізму правового регулювання, так і права в цілому. Механізм правового регулювання доцільно розглядається в контексті: мета - засіб - форма - результат. Мета ідентифікується в нормативних установленнях і являє собою ідеальну модель (конструкцію), сформовану для досягнення соціально значимого результату, задоволення соціальних інтересів. Засоби та форми, як фактори ефективності актуального правотворення у актах правосвідомості, створюючих норми права, покликані забезпечити максимальну результативність при мінімальній витраті правової «енергії» на подолання виникаючих протидій, наприклад, тих, що дезорганізують соціальні фактори (високий рівень злочинності, низька правова культура населення, слабка законодавча база та ін.). Результат (перетворення приписів норм права в соціальних відносинах у реальній поведінці суб'єктів), як правило, виражений з метою правового регулювання, забезпечений його засобами й обумовлений формами його дії. Дослідження механізму правового регулювання, засобів і форм дійового впливу, факторів його ефективності, а також специфічних ознак, як самодостатньої системи, за допомогою яких забезпечується трансформація нормативних моделей правової поведінки та відносин у реальні, можна виділити, так званий інтегративний підхід у розумінні досліджуваного механізму, який можна визначити як інтегративний механізм правового регулювання - система формальних (юридичних) засобів і змістовних (соціальних) форм впливу на суспільні відносини з метою забезпечення соціально значимої правової поведінки, шляхом задоволення інтересів і потреб особистості, суспільства та держави. У нього включаються такі ознаки, як: а) керуючі соціальні системи (механізм державного та циального керування, право - як нормативна система); б) соціальні фактори (економічні, психологічні, ідеологічні, організаційні, демографічні); в) механізми формування правомірної поведінки (інформаційні, нормативно-оцінні, психологічні, соціально-психологічні); г) врегульовані соціальні системи (суспільство, група, індивід); д) правова поведінка - «як фінальний момент дії права»; е) правові засоби - як якісні елементи соціального середовища дії права.

Правосвідомість є багатоаспектним феноменом, що відбиває: результати процесів індивідуальної й масової правової соціалізації громадян; стан законності та правопорядку; вимоги формально-юридичного та загальносоціального характеру; потреби зміни окремих правових елементів або всієї системи права, що виконує роль найважливішого компонента правотворчої, правоінтерпретаційної та правозастосовуваної діяльності. Структура правосвідомості включає ідеологічний (аксіологічний), психологічний (почуттєво-емоційний) і неусвідомлений (передсвідомий) компоненти, кожний з яких у механізмі правового регулювання виявляє себе як безпосередньо, так й опосередковано, що визначає високу значимість (за перехідного правостановлення виключну значимість) його регулятивних можливостей, які надають можливість все більш та більш ідентифікувати за перехідного правостановлення як сам механізм правового регулювання, з чим ми згодні [1]. Правова свідомість багато в чому залежить від ступеня правової інформованості громадян, окрім якої воно не може бути наділено специфічною правовою визначеністю. Однак характер і рівень правових знань суб'єкта правосвідомості не може бути вирішальною умовою в правомірності його поведінки, критерієм високого цикла соціальної активності його правової свідомості та правової вихованості. У першу чергу суб'єкт правосвідомості повинен мати значимими соціально-правовими ориентациями, соціально корисну й схвалювану правову позицію й такий пусковий механізм правової поведінки, що зв'язує особистість і право, як правова установка. Правова свідомість є феноменом культури, традицій народу, нації. Тому здорова, плідна правосвідомість можливо тільки тоді, коли вона є реальним відбиттям політико-правових, духовно-моральних початків, надбань конкретного народу, нації та базується на них. Саме тому відрив позитивного права, суб’єктивно-правової (позитивно-правової) форми правосвідомості від природної (традиційної) форми правосвідомості народу породжує правовий нігілізм у масштабах цілого суспільства. На ідеологічному та психологічному рівнях правосвідомість українського суспільства ідентифікується у етико-правовому дуалізмі, високому ступені етатизму, нерозривності прав і обов'язків у поєднанні із правовим нігілізмом та ідеалізацією права. Твердження про сильну владу (з елементами тоталітаризму) є вихідним положення у свідомості українського наслення про політичну, економічну та соціальну стабільність. Правосвідомість - специфічна нормативна форма суспільної свідомості, що відбиває правову дійсність, та яка впливає на неї, формуючи певні судження про внутрішньодержавні, міжнародно-правові явища, ідентифікуючись на основі правовых традицій і соціального досвіду в системі правових ідей, поглядів, доктрин, а також у психічно усвідомленому та неусвідомленому відношенні до них, правовій поведінці суб'єктів, діяльності владних органів за допомогою правових почуттів,
емоцій, мотивів, установок і волі як процесу саморегуляції поведінкового акту в досягненні певної соціально значимої мети в сфері дії права. Розглядаючи правосвідомість у механізмі правового регулювання, варто виходити з того, що система засобів правового регулювання повинна досліджуватися в контексті: середовище (соціальне життя) - фактори (суб'єктивна й об'єктивні) - нормативна регламентація та регулювання – правова поведінка. При цьому правосвідомість, її структурні елементи - форми-фактори дії права в соціальному житті. Якість правової поведінки особистості залежить від багатьох факторів, але головними з них є: сама особистість як система нормативних цінностей, правових мотивів, цілей, нормативно-правових установок, інтересів, внутрішніх програм, планів, моделей поведінки та правових рішень; соціальне середовище як таке, що детермінує чинники вибору юридично значимих форм поведінки, тобто соціально-правовий статус, якість і стійкість правових соціальних зв'язків, правові позиції. У взаємодії з нормами права на психологічному рівні
правосвідомість, об'єктивуючись у поведінці особистості, конкретизується в процесі правової саморегуляції особистості, набуваючи статусу типового механізму правового регулювання. Механізми включення конкретних правових приписів у процесі саморегуляції особистістю своєї поведінки ще не досить вивчені. Нами пропонується розглядати взаємодію правосвідомості на психологічному рівні з нормами права в процесі регуляції та саморегуляції в наступних способах: а) норми, що моделюють мотиваційні аспекти правової поведінки особистості за конкретних умов і обставин; б) норми права та правосвідомості, що моделюють процес планування й прийняття рішення, впливаючи на волю людини, допомагаючи вибрати йому правомірний образ дій; в) норми, що засвоюються особистістю, а відбиті в них соціальні цінності та моделі поведінки стають органічними элементами її структури, перетворюються в установки правомірної поведінки, та реалізуються потім у відповідних ситуаціях. При цьому основними їхніми функціями є: інформаційно-моделююча, ціннісно-орієнтаційна та захисна. На ідеологічному рівні правова свідомість проявляє себе як
комплексне явище та виступає як політико-правова свідомість.
Так, правова свідомість, будучи ідеологічним джерелом права, перебуває у тісному взаємодоповнюючому контактуванні з іншими формами ідеологічної свідомості та правосвідомості, що й дозволяє забезпечувати розвиток і зміну правових приписів, виходячи з багатоцільових потреб соціального розвитку.

Особливості взаємодії правосвідомості сучасного українського суспільства з нормами права багато в чому збумовлені історичними й соціально-політичними особливостями розвитку нашого суспільства. Правореализация у всіх її формах є процесом задоволення правових інтересів, потреб як особистості, так і суспільства, держави. Правосвідомість, виходячи з нових функціональних можливостей, орієнтує суб'єктів на вибір найбільш оптимальних способів правової поведінки. Правосвідомість має певне значення для кожної з форм реалізації права, припускає урахування конкретного варіанта перетворення її в житті та впливає на нього відповідно до його специфіки. Сукупність прав, обов'язків і заборон, закріплених у нормативно-правових актах, формують правовий статус особистості. Відбиваючись у правосвідомості, вони здобувають якість правового мотиву тільки тоді, коли гарантовані та забезпечені можливістю реального здійснення. Якщо правовикористання, правовиконання та правовикористання спираються на саморегуляцію їхніми учасниками своєї поведінки, то застосування права припускає владне втручання в реалізацію правових приписів. Якість діяльність правозастосувателя складається, як правило, з умов і обставин об'єктивних (якість прийнятих норм, матеріально-технічна забезпеченість правозастосовного процесу та ін.) і суб'єктивних (рівень розвитку загальної та правової культури, правові знання й досвід, наявність необхідних моральних якостей, рівень професійної підготовки та правової свідомості). Ці вимоги для правозастосувателів знайшли своє закріплення в низці нормативно-правових актів (наприклад, Конституції України). Тут мова йде про досить високий цикл соціальної активності правової свідомості – професійний. Діяльність правозастосувателя повинна будуватися (та бути стрижневим початком його правосвідомості) на глибоких усвідомлених переконаннях: прихильності правовій істині та справедливості як найвищому правовому ідеалу; законності; задоволенні правових інтересів громадян, суспільства та держави; прихильності волі, гуманізму. При цьому саме правозастосовна діяльність за допомогою політичних, ідеологічних і типово правових елементів змісту права характеризує рівень, якість і особливості соціально-правової ідеології суспільства. Правовідносини це завжди результат свідомовольової діяльності їх учасників, за якої відбувається трансформація юридичних правовідносин на рівень фактичних, чим і забезпечується їхнє існування.
У правовій свідомості окрім ідеального образа правовідносин, у різних сферах утримується й образ (модель) тієї діяльності, за якої правовідносини приймають бажаний вид. Модель діяльності, врегульована нормами права, що мають у основі норми правосвідомості, є правилом поведінки, а правосвідомість має справу з такою поведінкою. На ідеологічному рівні дана модель правовідносин знаходить своє закріплення в нормативно-правових актах держави, створених за актами державно-правової свідомості як першоосновами останніх, що «зводить їх в ранг закону» і надає ій обов'язковий характер, тобо правосвідомість стає механізмом правового регулювання. Суб'єктивні права і юридичні обов'язки, будучи сформованими відповідно до моделей поведінки, установленими нормами відбиваються в правовій свідомості учасників правовідносин. Роль правової свідомості полягає у тому, що вона співвідноситься з усвідомленням певних життєвих умов, потреб, інтересів, з існуючими або можливими права й обов'язками. І якщо на рівні правової ідеології ці інтереси не будуть співвідноситися з потребами його носіїв, то неминуче відбудеться спроба їхньої зміни шляхом зміни самих норм права. Особистість включається в систему правових відносин як активний суб'єкт прав і обов'язків, при цьому повнота й ступінь їхньої реалізації залежить

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Дмитрієнко Ю.М. Актуальні аспекти української правосвідомості як категорії правознавства // Економічна стратегія і перспективи розвитку сфери торгівлі та послуг. Збірник наукових праць. Вип. 2 (6). – Харків: ХДУХТ, 2007. - C. 430-436