Історія / 4. Етнографія

К. і. н. Лазуренко В. М., к. і. н. Вовкотруб Ю. М.

Черкаський державний технологічний університет, Україна

Транспорт українського чумацтва

І знов зариплять на закурених битих дорогах,

посуваючись валкою, широкобокі вози,

і вчувається знов ремиґання волів круторогих,

колихання колосся, розлоге відлуння грози.

(Микола Бажан. З поеми “Нічні роздуми старого майстра”)

Характеризуючи різні сторони функціонування чумацтва, слід, безумовно, зосередити увагу на такому моменті, як транспорт чумака. Для перевезень чумаки використовували важкі вози-мажі, запряжені волами. На пароволову мажу можна було вантажити до 60 – 90 пудів солі [1] (за старими російськими мірами 1 пуд = 40 фунтам, тобто 16,38 кг).

Мажа – це чумацький віз, зроблений виключно з дерева, призначений для перевезення важких вантажів на великі відстані [2, 303]. Деталі, на які припадало особливо велике навантаження, робилися виключно з міцної деревини ясеня, дуба і граба та кріпилися дерев’яними шпильками замість цвяхів. Ті деталі, що терлися, наприклад, осі та колеса, змащувалися дьогтем – звідси й походить назва воза. Дьоготь зазвичай возили у так званій мазниці [3, 1081]. Сама ж мажа мала глибокий напівсферичний кузов, який був пристосований для перевезення насипних вантажів. Кузов мажі викладався лубом чи випалювався з липового кряжа. Для того, щоб збільшити рівновагу мажі і запобігти її перекиданню, використовувалися спеціальні розпірки – люшні. Нижні кінці люшні надягалися на осі, а їхні верхні кінці вводилися в обручки, які були прикріплені по боках кузова [4, 96 – 97]. Крім того, мажа споряджалася важницею – жердиною-важелем для підважування застряглого воза. Заможні чумаки застосовували шкіряні покришки, орнаментували передки, люшні, насади своїх возів різьбою, прикрашали ярма волів – один із найдавніших видів упряжі [5, 412]. Для транспортування мажі застосовувались парні запряжки волів. Вантаж на мажі накривали просмоленою воловою шкірою. Історичні джерела виразно відносять мажу до української матеріальної культури. Так, наприклад, автор пам’ятки з Трахтемирова 1795 р. визначив мажу польською мовою з домішкою латини так: “вози руські, або мажі”, “вози волові, або просто мажі” [6].

Воли – це була перша турбота чумака, адже без них чумацтво не мало ніякого сенсу, оскільки саме за допомогою виключно їх тяглової сили відбувалось перевезення чумаками товарів. У ті часи вони були незамінні по всій території України і як робоча сила для хліборобства та перевезення вантажів, і як предмет торгівлі. Ніщо не могло зрівнятися тоді з витривалістю власне чумацьких волів [7, 15]. Втрата, під час подорожі, навіть одного вола вважалась для чумака великим лихом, про що йдеться в одній українській народній соціально-побутовій пісні:

Ой я, чумак нещасливий,

Іду з корчми ледве живий,

Воли мої поздихали,

Воли ярмо поламали.

Ой я таки піддержуся,

Хоть під хуру, да наймуся.

Чужі воли буду гнати,

Та все-таки чумакувати! [8, 133 – 134].

Давайте лише собі уявимо, якою була сила чумацького вола, якщо він з ранньої весни до пізньої осені перевозив до 50 – 60 пудів вантажу на парному возі, проходячи за цей час у три кінці – у Крим або на Дон і назад – до 2000 верст (в ті часи 1 верста = 500 сажням, тобто нині – 1,0668 км), і ще в проміжках по два, по три тижні тягнув плуга [7, 15].

Кожен, хто займався чумацьким промислом нічого не шкодували для своїх волів. Вони відшукували собі рослих, міцних і витривалих тварин. Народна мудрість так говорила про це: “Щаслив чумак, коли воли добрі має”. У деяких господарів було до десяти, двадцяти і тридцяти пар волів і всі різні – чорні, полові, сірі, рябі. Після п’ятнадцяти років добрих, а після дванадцяти і десяти гірших волів вибраковували і продавали на забій [9].

Перший сніг приковував чумака до місця і саме з цієї пори в нього була одна думка – відгодувати волів на весну. Годував їх чумак сам або ж віддавав на винокурню, на відгодівлю бардою – це рідина, рештки від хлібного вина, що у вигляді киселю витікала у особливий чан щоденно в тогочасних винокурнях, і за допомогою якої гарно відгодовувались чумацькі воли. Головне в цю пору року для чумака було прилаштувати волів на відгодівлю, а все інше йому було байдуже. Проте, звичайно, були і винятки. Не всі чумаки сиділи взимку без діла. Нахили до збільшення капіталу охоплювали декого і з їхнього брата. Були й такі, що тримали по тридцять пар волів для чумакування та ними ж після повернення з дороги землю обробляли, тримаючи спеціально для сільськогосподарських робіт найманців. У таких чумаків і грошовий обіг був набагато більшим та й кошти ішли в справу [7, 16].

Отже, можна зробити висновок, що чумацький транспорт займав важливе місце не тільки у цьому промислі, а й в економічному житті України XV – XIX ст.

Література:

1. Слабєєв І. С. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні. – К., 1964. – С. 27.

2. Українське козацтво: Мала енциклопедія. – К., 2002. – 568 с.

3. Історія української культури. Том 3. Українська культура другої половини XVII – XVIII століть. – К., 2003. – 1248 с.

4. Культура і побут населення України: Навч. посібник / В. І. Наулко, Л. Ф. Артюх, В. Ф. Горленко та ін. – К., 1993. – 288 с.

5. Українське народознавство: Навч. посібник / За ред. С. П. Павлюка. – К., 2006. – 568 с.

6. ЦДІА України, ф. 118, оп. 1, спр. 258, арк. 3, 8.

7. Лазуренко В. М., Вовкотруб Ю. М. Каравани українського степу. – Черкаси, 2004. – 92 с.

8. Соціально-побутові пісні. – К., 1985. – 331 с.

9. Данилевський Г. Чумаки: худож.-док. нарис. – К., 1992. – 110 с.