Дьоміна М.С.,

Науковий керівник:Погрібна В.Я.

ДонНУЕТ імені Михайла Туган-Барановського

ПРАКТИКА МОВНОЇ РЕФОРМИ: З ІСТОРІЇ ПИТАННЯ

Правописний аспект мовної реформи. В Україні мовне питання завжди стояло принципово інакше, ніж у національно благополучних суспільствах, бо його драматичним тлом є багатостраждальна історія нашої мови, століття прямих заборон і переслідувань або більш-менш прихованого підступного витіснення її з публічного вжитку.

До державної мови немає державницького ставлення з боку уряду, інших владних структур. Сучасні правописи на ділі не відповідають вимогам дійсності: вміло поєднати українську мовну традицію з сьогоденною практикою. Замість того, щоб розглядати правописну реформу за таким критерієм, навколо неї точиться боротьба політичних сил. Частина мовознавчої еліти виступає за беззастережне збереження зрусифікованого правопису 1933 року, захищаючи цим не самобутність української мови, а комуністичне минуле, якому вона симпатизує.

У таких науковців переважає обивательська логіка: правописна реформа, мовляв, не на часі; це потребуватиме величезних коштів; навіщо переучуватися: на нормах правопису 1933 року виховано кілька поколінь, які здобули освіту в УРСР

Інші ж учені та громадські діячі заповзято боронять правопис 1929 року, наполягають на тому, щоб повернути його українській мові.

Правопис (орфографія) являє собою систему загальноприйнятих правил, що визначають способи відтворення мови на письмі. Без загальнонаціонального правопису не може обійтися жодна літературна мова, оскільки єдиний правопис сприяє усталенню мовних норм, а отже, й піднесенню мовної та взагалі національної культури.

У більш як тисячолітній історії українського правопису згідно з В. Німчуком можна виділити чотири періоди.[1]

Перший період (XI—XVI століття) пов’язаний з пристосованою до особливостей староукраїнської мови орфографічною традицією відомих просвітників та проповідників християнства Кирила й Мефодія.

Другий період (XVI—XVII століття) відбиває вплив на староукраїнське (здебільшого церковне) письмо південнослов’янської орфографії.

Третій період (XVII — початок XIX століття) започатковано виданою 1619 року “Граматикою» українського мовознавця, письменника, церковного діяча й просвітника Мелетія Смотрицького. Орфографічні норми Мелетія Смотрицького здобули загальноукраїнське визнання.

Четвертий період починається з першої чверті XIX століття, коли відбувалося формування нової української літературної мови на народній основі. Український народ був розкиданий по чужих державах, які по-різному ставилися до нашої мови. Це спричинило появу багатьох українських правописів. Так у Московській імперії, де українську мову вважали за діалект російської, забороняли українську абетку і наказували писати російською азбукою (напр., лис, лыс, любыты, сино, сыла, сын, хид, ходыты замість ліс, лис, любити, сіно, сила, син, хід, ходити).

З постанням Української Народної Республіки вийшли “Найголовніші правила українського правопису” (1918), потім “Головніші правила українського правопису” (1919). Обидва видання підписав міністр освіти УНР Іван Огієнко, відомий український мовознавець, церковний та культурно-освітній діяч. Ці правила стали основою для випрацювання першого загальноукраїнського правопису, що вийшов у Харкові 1928 року і був запроваджений у практику з 1 січня 1929 року. Авторами цього правопису були видатні українські мовознавці Агатангел Кримський, Олекса Синявський, Олена Курило, Євген Тимченко, Григорій Голоскевич, Всеволод Ганцов, Степан Смаль-Стоцький, Василь Сімович, Володимир Гнатюк, Леонід Булаховський та ін. Підписав його до друку народний комісар освіти УРСР Микола Скрипник.

Якби все йшло цивілізованим шляхом розвитку, тепер ми мали б сталий правопис, з якого усували б окремі вади та недоречності. Адже починаючи з середини XIX і до початку 30-х років XX століття, український правопис набував дедалі більшої самобутності й соборності. Але настали часи репресій, придушення будь-яких проявів національного самовираження. У добу розстріляного відродження знищено або зацьковано більшість авторів харківського правопису 1928 року. Укоротив собі віку Микола Скрипник.

У 1933 році виходить новий правопис, “очищений від націоналістичних перекручень, що ставили перешкоди оволодінню грамотністю широкими масами і спрямовували українську мову на відрив від російської.., орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазну культуру, ставили бар’єр між українською та російською мовами”[2, с. 4-5] Якщо перекласти ці розмірковування на звичайну мову, то з українського правопису вилучено майже все, що відбивало оригінальні риси української фонетико-морфологічної системи. Далі таке “очищення” тривало. У 1946 році з’являється “вдосконалений” український правопис, що ставив собі за мету “забезпечити єдність з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо — російського” [3, с.6] Дальше російщення українського правопису припинено наприкінці 80-х років минулого століття на хвилі національного піднесення. У 1990 році з’являється третє видання “Українського правопису”, за яким до української абетки повернуто усунуту 1933 року літеру ґ, зменшено кількість винятків у відтворенні на письмі слів іншомовного походження тощо. Але ні це видання правопису, ні наступне 1993 року не повернуло українській мові її власного правописного обличчя, яке так довго спотворювали ті, хто виконував замовлення творців «нової історичної спільноти — радянського народу» з єдиною мовою.

Отже, підбиваючи підсумки, можна сказати, що Український правопис потребує редагування для уникнення будь-яких розбіжностей в написанні.

Список літератури:

1. Німчук В.В. Проблеми українського правопису XX — початку XXI століть — К., 2002, - 230с.

2. Український правопис.— X., 1933.— с. 4-5.

3. Український правопис.— К., 1960. Передмова до першого видання .

4. Український правопис.— К.,— 1960.— с. 3

5. Русанівський В.М. Нове в українському правописі.— К., 1962.— с. 42, 43 . – 530с.