Право/ 9. Цивільне право

Фоменко М.О.

Європейський Університет, Україна

Судово-правова реформа в Україні

Судово-правова реформа в Україні має динамічний характер. Кожен її етап ознаменовується появою нових проектів законів та законів, направлених на реалізацію СПР, а також концепції СПР. Так у 1992 році при здійсненні судової реформи було прийнято „Концепцію судово-правової реформи”, яка заклала основні напрямки вдосконалення судової гілки влади України. Не менш важливою подією було прийняття закону „Про статус суддів” 1992 року та 1994 року закону „Про органи суддівського самоврядування” (не чинний з 1 червня 2002 року) та ін. НПА.

Це був лише початок становлення українського судівництва. У 2001 році українська судова система підійшла до того моменту, коли стартувала, так звана „мала” судова реформа. Вона почалася з прийняття ВРУ десяти законів „Про внесення змін...” до ряду діючих на той час законів. Прийнятий пакет законів перебудував судову систему України, шляхом внесення мінімальних змін. Але це не було крапкою – далі, протягом кількох років було прийнято ряд важливих документів: ЗУ „Про судоустрій”, ЗУ „Про статус суддів” та багато інших законів, направлених на реалізацію і вдосконалення судової системи України.

22 березня 2006 року на розгляд у Верховну Раду було подано нову „Концепцію удосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні”. Зроблена вона відповідно до Європейських стандартів.

Суд відіграє в житті будь-якої держави важливе значення, а в правовій державі правильно улаштований суд має ще й таку функцію, як бути міцною гарантією прав громадянина, що проголошується основним законом держави. Винятково важливою є, таким чином, роль суду як органу, призначеного для розв’язання конфліктів з метою захисту прав та законних інтересів людини і громадянина.

Проведення судової реформи з метою підвищення ефективності захисту прав людини, доступності для всіх громадян справедливого правосуддя викликало необхідність сформувати розгалужену систему судових органів, привести їх у відповідність з принципами правової, демократичної, соціально орієнтованої держави. Виконати це завдання неможливо без докорінних змін у сфері здійснення правосуддя, становлення його як справді незалежної, самостійної влади. Крім того, входження України в європейський і світовий простір викликає потребу у відповідних перетвореннях в усіх сферах суспільного життя, адаптації основних державних інституцій до найкращих світових зразків. Чи не найбільшою мірою це стосується саме судової системи.

Основні принципи і напрями проведення судово-правової реформи в незалежній Україні відображені у Постанові Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року № 2296 ХІІ „Про концепцію судово-правової реформи в Україні”, в якій вказується на необхідність формування судової влади як самостійної сили, незалежної від виконавчої та законодавчої влади і здатної здійснювати правозахисну функцію в правовій державі, положення якої набули подальшого розвитку в низці законодавчих актів, що регламентують діяльність судової системи, визначають статус суддів, народних засідателів, процедуру фінансуванні судів тощо.

Однак процес утвердження судової влади відбувається з певними труднощами, до того ж у складних соціальних та економічних умовах. Є чимало факторів що перешкоджають нормальній роботі органів правосуддя. У ході практичної реалізації законодавства про судоустрій та судово-процесуального виникли проблеми, котрі потребують спеціального дослідження та теоретичного осмислення. Особливо це стосується діяльності місцевих судів, які найбільш наближені до зацікавлених суб’єктів і безпосередньо здійснюють розгляд більшості справ. Вони власне, і є судом у повному конституційному розумінні. Поки що тривають нескінченні дискусії щодо шляхів реформування судової системи, а сам цей процес затягнувся на десятиліття й остаточної визначеності за напрямами, строками та методами на законодавчому рівні не набув. Тому, хоч судова реформа в Україні розпочалася фактично ще за часів Радянського Союзу, але й донині питання, що пов’язання з цим процесом, залишаються актуальними.

У Конституції визначено органи, які належать до системи судової влади, та головні засади їх діяльності, закріплено положення про систему судів загальної юрисдикції, а також названо найвищий її орган – Верховний Суд України.

Подальший розвиток судової влади згідно із закладеними в Конституції принципами міг бути забезпечений лише із прийняттям відповідних законів, насамперед Закону „Про судоустрій України”.

В авральному порядку наприкінці п’ятилітнього терміну, відведеного Конституцією для приведення судової системи в України у відповідність із її положеннями, було прийнято низку законодавчих актів, що отримало назву „мала судова реформа”.

Підбиваючи підсумки зробленого у сфері, доводиться, на жаль, визнати, що вирішенні проблеми реформування судової системи домінує формальний підхід. На перше місце висувається проблема структури судових установ, а мета правосуддя враховується лише настільки, наскільки це є сумісним з інтересами суб’єктів реформаторського процесу. Конфлікт між цими інтересами та принципом поділу влади й викликав дискусію про побудову системи судової влади, місце та роль у ній Верховного Суду України.