УДК 159.922:316.64:165.242.2+34:008

Дмитрієнко Ю.М., член-кореспондент Міжнародної академії наук екології та безпеки життєдіяльності, доктор філософії, здобувач наукового ступеня доктора юридичних наук Київського національного дослідницького університету імені Тараса Шевченко

 

ЗАДАЧІ, ТЕНДЕНЦІЇ, ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ ТА КУЛЬТУРИ ЗА ЦІЛЬОВИМИ СТАНАМИ СУДОЧИНСТВА ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОЇ ДОБИ

        Сучасна складна постперехідна правова дійсність, маюча багато ідентичних повторювальних конкретно-історичних еквівалентнів, вимагає ретельного вивчення вітчизняної історичної правової спадщини. Тривала історична та сучасна еволюція української правової свідомості та культури в контексті становлення українського судочинства визначається не лише у прогресивному, якiсному становленні вітчизняної системи українського процесуального права-праворефлексивної основи формування та розвитку української правосвідомості, яке обіймає, окрім власне судочинст­ва, ще й історію становлення та розвитку українських судів, до структури яких входили ще в Княжу добу як державні судові інстанції (князівський суд, вічевий суд, цер­ковний суд і посадові особи), так і приватні (громадський суд чи суд общини, суд глави сім'ї чи роду), з відповідними приватними та державними правовими свідомостями та культурами. Громадський общинний суд, громадська общинна правова свідомість та культура як прареспубліканські діяли з найдавніших часів, а отже суспільна (колективна, масова) правосвідомість, суспільно-правова культура домінувала. Добре це чи погано? Думаємо, що відповідати на це питання  можна по-різному, але цей факт свідчить про стійку домінанту республіканських форм української правової свідомості, культури, традиції з давних давень, а отже про набагато більш стійкі традиції українського республіканізму, ніж монархізму [1].

      Правова свідомість та культура середньові­чної селянської общини була не тільки типовою правовою свідомістю та культурою поземельних і фіскальних союзів, але й правовою свідомістю та культурою союзу зі "збереження миру" із судовими функціями. Уже із статей "Руської Правди" відомо, що правова свідомість та культура общинного життя характеризується тим, що община несла правову відповідальність за вбивство та інші тяжкі злочини на її території. Згодом правова свідомість та культура широкого формування юрисдикції общинного суду зазнає регресивного, нисхідного, деструктивного розвитку, парадигма оціночних функцій її звужується, а з розвитком державності взагалі припиняється. В  цьому вiдношеннi правову свідомість та культуру найчастіше визначають досить широко, включаючи до них право, правовідносини, правову свідомість, законність та інше, ототожнюючи її тим самим з усією правовою надбудовою, що не є остаточно вiрним, але єдине істинним є те, що всі складові її змісту ідентифікувалися як такі, що набули нового якісного гіршого правового, а значить регресивного стану. Правова свідомість та культура княжого  суду, який чинив сам князь як вища судова інстанція краю або його урядовці теж зазнала суттєвих змін,  що за В. П. Сальніковим правомiрно пiдтверджує тезу про те, що правова культура  - не є надбудовою, це правовий феномен, близький до розуміння всієї юридичної надбудови; правова культура виступає  як особливе соціальне явище, що охоплює всю сукупність найважливіших компонентів юридичної реальності. Судова влада, як елемент правової культури, належала до основних прерогатив княжого уряду, а обов'язок судити громадян вважався головним обов'язком володаря. В цьому  відношенні за ідеями професора О.О. Шевченко відмічаємо таку особливість української правової свідомості та культури: якщо сільські громади в Росії мали компетенцію, делеговану державою, то в Україні – самостійну, що свідчить про досить велику відносну самостійність загальноісторичної української правової свідомості та культури [2]. Сільські громади у своїй правотворчій діяльності створили суто народні та справедливі на рівні тогочасної правосвідомості правила.

        Різновидом правової свідомості та культури громадського суду, тобто суду народного, які ідентифікують стійкі домінанти української народної правосвідомості, слід вважа­ти так звану правову свідомість та культуру копного суду, що презентувала загальну процесуально-культурну інституцію давньої традиційної (звичаєвої) правосвідомості доісторичної доби. За походженням і судочинством вона від­повідали правовій свідомості та культурі старокиївських вервних суддів і діяла не тільки на землях України, а й Білорусії, Литви, що свідчить про широкі можливості експансії масового нормативного поля давньої традиційної (звичаєвої) української правосвідомості, її регулятивного нормативно-правового поля, культурної цивілізованості та визнаності. Це було  широке правове усвідомлення, правова культура неперіодичних судів широких су­дових громад - копних околиць, які прибували на розправу купою, або копою. Копу збирав у заздалегідь визначеному місці скривдже­ний або місцева старшина чи власник маєтку, інколи засуджений, щоб мати змогу реабілітуватися. Доручення судово-слідчого характеру копа ніколи не надавала одній людині, а завжди декільком обранцям  [2].

       Правова свідомість та культура правовідносин, що склалась в галузі справовиробництва копних судів – яскраві приклади якіснооцінного співрозмірного діяння всіх трьох форм перетворення культурно-правової традиції (звичаю) у статичну правову норму, презентуючи різні цільові стани, форми та етапи української правової свідомості та культури: 1) незаперечення з боку держави; 2) фактичний розгляд справ у суді на підставі норм звичаєвої правосвідомості; 3)  фіксування існуючого звичаю в законі. Держава визнавала це судочинство і включила його до загальної системи  [3].

        Відслідковуючи подальшу еволюцію української правосвідомості та культури в контексті європейськоцентричної трансформації копного суду, правової свідомості копного суду, слід зазначити, що поступово в період розвинутого феодалізму правова свідомість та культура копного суду пристосо­вується до правових інтересів феодалів, відбувається заміна його вотчинним судом, вотчинною правовою свідомістю та культурою, однак на території Правобережної України він діяв аж до XVIII сторіччя, на той час як на землях Лівобережної України цей суд не мав широкого застосування можливо тому, що його дія не була легалізо­вана законами Московської держави.  Правова свідомість та культура правовідносин, що формували правову діяльність та правову культуру приватних судів, тобто панських або домініальних, формувала індивідуальні форми правосвідомості, правова свідомість та культура панів щодо своїх невільників і частково закупів, певною мiрою утворювала дисбаланс між обов'язком знати закон і можливостями, умовами, наданими правовою реальністю та створюваними правовою культурою суспільства можливості для реалізації даного обов'язку, що, істотно нагадуючи політико-правову ситуацію України кінця ХХ-початку ХХІ сторіччя, суттєво пролонгується у нашу реальність. Для виправлення подібної сучасної ситуації дисбалансу між обов'язком знати закон і можливостями, умовами, наданими правовою реальністю та створюваними правовою культурою суспільства можливостями для реалізації даного обов'язку необхідна серйозна, багатопланова, тривала робота, послідовне проведення відповідної державно-правової політики (потрібна суттєва зміна правової психології та ідеології як складових компонентів правосвідомості), що включає в себе й діяльність з систематизації, консолідації та кодифікації законодавства, створення доступної автоматизованої системи пошуку правової інформації, організацію єдиної загальнодержавної системи юридичного всеобуча населення, значне підвищення ролі закону як типового механізму правового регулювання за звичайних, некризових умов правостановлення, поступове витіснення тих функцій маргінальної правової свідомості, що формують напрямки кризового функціонування  сучасного механізму правового регулювання суспільних відносин. Еволюцію української правової свідомості та культури можна простежити у еволюції правової свідомості та культури церковних судів. Еволюція правової свідомості та культури церковних судів виявляється у тому, що з часом історично модернізувалась їх юрисдикція у площині збільшення осіб і церковних справ, що ій підлягали. Розвиток правової свідомості та культури за часів Польсько-Литовської доби української історії відбувався під юрисдикцією Великого князівства Литовського, а частина - під владою Польщі, що відбивалось і на судоустрої та судочинстві, але, за проведеними дослідженнями, більш у позитивній, аніж негативній площині.  Одже, українська правова свідомість та культура зазнавала потрійного розвитку власної нормативної форми, створюючи різноджерельну, але маргiнальну спадкоємність правової свідомості як домінінтну девiантну робочу функцію правової культури в галузі еволюції, перш за все, норм судової системи, вкотре підкреслюючи тим самим типову маргінальну форму свого становлення та розвитку як завжди конкретно-історично пріоритетну та здавна усталену [4].

        Правова свідомість та культура судів на українських землях у Великому князівстві Литовському має чотири фази, цільових стани, форми поступового еволюційного розвитку, межами яких є роки 1385, 1566 і 1569. До 1385 р. на українських землях відбувався також ефективний розвиток традиційної україноментальної правосвідомості,  зберігалося давнє україноментальне право і, майже без змін, давні судові установи як гомогенні носії традиційної судової правової свідомості та культури. Головною культурно-правовою новиною був суд великого князя над удільними князями, презентувавший певні зміни у державно-правовій свідомості та культурі. З часів Кревської унії (1385) Литва, а з нею й українські землі підпадають під західноєвропейський та польський вплив, і з тим самим прогресивно змінюється судоустрій, що значно посилює європейськоцентричні розвиткові тенденції української правосвідомості та  правової культури, з домінантою європейськоцентричних, республіканськоналаштованих форм правової свідомості та культури. Правова свідомість та культура суддів та судів набувала таких розвиткових тененцій: на той час існували суди кількох типів, які творчо розвивали чинні процесуальні норми українського права у різних напрямках, тенденціях та перспективах української правової свідомості та культури, формуючи  історичні ознаки норм україноцентричного статичного права як типово різноджерельні, різноаспектні та різноперспективні, формуючи різноджерельну та різноаспекту справедливість як істинний критерій істинності будь-яких чинних правових норм  [5]. У цьому контекстi правова свідомість та культура суддів та судів на українських землях окремо у складі Польщі до кінця XIV ст. також презентована у активному формотворенні судової норми права, правосвідомості та правової культури як пріоритетної серед інших. Правова свідомість та культура судового справовиробництва презентує не тільки якісний рівень розвитку нормативних та індивідуальних юридичних актів, це ще й якісний рівень розвитку всієї правової діяльності, якісний рівень розвитку всього права, правової свідомості, це якісний, морально опосередкований правопсихологічний клімат, якісні правові цінності, ідеї, ідеали, традиції, звичаї, реальні та ті, що праворефлексивно відбиті у нормативно-правових актах, їх нормах. Подальшу еволюцію української правової свідомості  та культури за доби Гетьманщини презентуємо у скасуванні шляхетських привілеїв, що потягло за собою припинення чинності польсько-шляхетських судів, відповідних форм правосвідомості. Отже еволюція української правової свідомості та культури за цих часів полягає у поступовій трансформації норм польської правосвідомості у норми вітчизняної, поступовій заміні «чужих» форм української правосвідомості на «свої». Помітним явищем цього часу є виникнення автономного, станового козацького судочинства, формування автономної, станової козацької правової свідомості та культури, яке не тільки підпорядковувалося гетьману та здійснювалося над підлеглими йому козаками, але й поширювалося на зовнішній простір (дружини, діти, батьки козаків мешкали поза військовим поселенням козаків та ін.). На кінець XVI ст. воно здобуло урядове визнання, отже козацька правова свідомість та культура набули ознак типово державно-правових. Розвиток української правової свідомості та культури у напрямку її нацонально-культурної соціалізації можна простежити у прогресивній видозміні системи козацьких судів, козацької правової свідомості та культурми, які існували в кожній адміністрати­вній одиниці та перебували в такому зв'язку й залежності, як і адмініс­трація цих одиниць:  сільський суд (сільська судова правосвідомість) - нижчий місцевий суд у селі  (місцева судова правова свідомість та культура) - був підпорядкований вищій інстанції - суду сотенному, сотенний суд був вищою інстанцією для сільського суду, першою інстанцією у справах, що виникали на території сотні й підпорядковувався суду полковому, у свою чергу суд полковий був першою інстанцією для ва­жливіших справ, вищою інстанцією для сотенних судів полку й підпо­рядковувався суду генеральному. Яскравим прикладом подальшого розвитку української правової свідомості та культури є прогресивна трансформація судоустрою Запорізької Січі. Його основою була загальна адміністративна організація, бо й на Січі ад­міністративна влада не була відокремлена від влади судової. Сучасна українська правова свідомість та культура, таким чином, має первинними витоками традиційні, ідейно-світоглядні та нормативно-правові основи правової свідомості та культури судочинства Княжої доби. Становлення українського процесуального права як правосвідомості відбувалось як й у інших країнах, від приватного характе­ру процесу до процесу публічного, отже магістральним напрямком становлення та розвитку української правової свідомості та культури у нормативному сенсі є напрямок конкретно-історичної їх трансформації від приватних (індивідуальних, суспільних, звичаєвих та ін.) до публічних (державних, теоретичних, наукових та ін.) форм правової та державно-правової свідомості та культури. Процес формотворення української правової свідомості та культури у галузі цивільно-кримінальних правовідносин, що була здавна різноджерельно утворені з численної кількості різногалузевих підсистемо-підструктур, досі що не знав поділу на окремий цивільний та кримінальний, звичайно починався з до­магань скривдженого, за яким слідувало обвинувачення. Одже у наявності маємо розпад української правової свідомості на окремі форми, що поступово втрачали суспільно-правові домінанти форм механізму правового регулювання та становлення й розвиток стійкої системи статичного права.

        Типові європейськоцентричні тенденції становлення української правової свідомості та культури як таких не можна не побачити у активному формуванні європейськоструктурованих еволюційних особливих форм українського карного судочинства, а саме, форм скрутинія, які була близькі до західноєвропейського інквізиційного процесу, але в значно м'якішо­му та гуманнішому вигляді. За дорученням суду скрутатори провадили слідство в найважчих злочинах на місці вчинення. Свідки допитува­лись, як правило, за відсутності звинувачених, а протоколи зізнань були згодом на "розправі" єдиним доказом. Давати свідчення під час скрутинії були зобов'язані всі, кого покликали скрутатори і в цьому була засаднича різниця між ними і звичайними свідками, що їх кликала до суду приватна сторона, і які не мали обов'язку зізнаватися. Скрутинію допускали суди центральні та місцеві від однієї чи обох процесуальних сторін, якщо їхні докази виявилися сумнівними. Зазвичай скрутинію застосовували у справах, що загрожували найважчими карами і то передусім тоді, коли злочинця піймано на "гарячому вчинку", коли справа йшла під розгляд центральних судів, як суду першої або другої інстанції. Скрутинію проводили судді в присутності возних та, як прави­ло, у присутності трьох "шляхетських" свідків. Центральні суди делегували двох своїх суддів, а великий князь - двох-трьох урядовців того повіту, в якому скрутинію проводили, отже процедуру скрутіння можемо вважати примусовою законодавчо структурованою процедурою тоталітаризованої ідеологічної трансформації української суспільної правосвідомості у державно-правову та доказом домінанти останньої у загальній звичаєвій українській правовій свідомості та культурі. Скрутатори заслуховували свід­ків без присутності сторони звинувачення, свідчення записували, опе­чатували та зберігали до "розправи", на яку сторони повинні були з'яви­тися з викликом скрутаторів. При оголошенні вироку свідчення скрутинії могли бути головним доказом [5, c. 67]. Еволюцію української правової свідомості та культури за Доби Гетьманщини  презентумо у прогресивній трансформації процесуального права, яке мало чим відрізнялося від попереднього часу, однак зазнало значних змін унаслідок зміни су­доустрою у XVIII ст. під впливом формалістичного російського процесу,  отже набуттям, більшою мірою, штучних форм правовою свідомістю та культурою.

      Думаємо, що подальші дослідження зазначених питань сприятимуть актуальному дослідженню природи української правової свідомості та культури.

 

                                    Список літератури:

 

1. Падох Я. Суди й судовий процес старої України. Нарис історії. - Нью-Йорк-Па­риж-Сидней-Торонто-Львів: Index, 2008. – С. 46-47

2. Полонська-Василенко Н. Історія України. - К.: Ордана, 1993. - Т. 1. – С. 59

3. Праці Комісії для виучування історії західноруського та українського звичаєвого права ВУАН : У 8 т. - К.: Орало, 1930. - Т. 4. – С. 89

4. Пивоваров Ю., Фурсов А. Послесловие к «Цивилизму» В.С. Нерсесянца. // Рубежи. – 1996. – N 4. – С. 154-158.

5. Проблеми общей теории права и государства. Учебник для вузов / Под общей редакцией В.С. Нерсесянца. – М: Норма, 2006. – 814 с.