Економические науки / учет и аудит

Данилюк О. П., Довгань Т. В.

Науковий керівник - доц., к. е. н. Копняк Н. І.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

КЛАСИФІКАЦІЯ ТА РОЗПОДІЛ НЕПРЯМИХ ВИТРАТ В СИСТЕМІ УПРАВЛІНСЬКОГО ОБЛІКУ

В сучасних умовах виробництва продукції питання обліку витрат виробництва та калькулювання собівартості продукції відносять до найважливіших у системі економічних досліджень, оскільки їх вирішення спрямоване на підвищення ефективності виробництва. За ознакою включення витрат до собівартості продукції їх поділяють на прямі, які безпосередньо відносять до об’єкта калькулювання, та непрямі, які не можуть бути враховані до собівартості в момент їх виникнення.

Визначення ефективної бази розподілу непрямих витрат, що сприяє підвищенню достовірності даних бухгалтерського обліку та створює передумови ефективного управління діяльністю, є актуальною проблемою, яка залишається неузгодженою та потребує додаткової розробки.

Метою написання статті є дослідження особливостей класифікації та розподілу непрямих витрат з метою точного калькулювання собівартості продукції та правильного визначення фінансового результату.

У періодичних спеціалізованих виданнях подаються різні тлумачення цього терміна, але всі вчені намагаються знайти логічне обгрунтування взаємозв’язку між непрямими витратами та технологічними процесами виробництва, адже існуюча практика обліку і розподілу не дозволяє точно визначити собівартість реалізованої продукції і, як наслідок, фінансовий результат діяльності підприємства.

Нормативне визначення непрямих витрат наводиться у п. 4 П(С)БО 16 «Витрати», згідно з яким непрямими витратами визначаються витрати, пов’язані з процесами виробництва, які не можуть бути віднесені до певних виробів економічно доцільним шляхом. Огляд літературних джерел з досліджуваної проблеми свідчить, що існують різні погляди на класифікацію та методи розподілу непрямих витрат. За

визначенням В. Палія [1, c. 125] до непрямих витрат відносяться витрати на утримання та експлуатацію обладнання та виробничих приміщень, витрати на опалення та освітлення функціональних підрозділів підприємства. На думку К. Друрі [2, c.28] непрямі витрати включають витрати на допоміжну працю та допоміжні матеріали, а також витрати на оренду приміщень та амортизаційні відрахування. С. Голов [3, c.229] визначає виробничі витрати як ті, що не можуть бути безпосередньо віднесені до вартості певних виробів.

Серед методів дослідження розподілу непрямих витрат у сучасній літературі виокремлюють: розподіл витрат за кожним елементом, розподіл витрат на виробництво між видами продукції та центрами відповідальності. Як вважає Н.М. Ткаченко [4, c. 325], методика та техніка обліку усіх видів витрат єдина, тобто витрати формуються в межах кожного підрозділу, кожного субрахунку в розрізі елементів витрат та номенклатури статей кошторису. Але наприкінці місяця розподіл, перерозподіл та списання витрат по кожному з рівнів управління мають свої особливості. Існують принципові протиріччя у методах розподілу витрат на виробництво між видами продукції та центрами відповідальності.

З цього приводу Я.В. Соколов [5, c. 448] зазначає, що існуючі системи детального обліку собівартості переслідують прямо протилежні цілі, їх ідеал – максимальний поділ витрат за статтями та об’єктами і чим послідовніше проводиться цей поділ, тим краще повинні бути розроблені методи розподілу витрат.

З.В. Гуцайлюк [6, c. 45] слушно зауважує, що існуючий метод розподілу пропорційно основній заробітній платі, набагато скорочує сам процес розмежування, проте він економічно необґрунтований. Справа в тому, що при такому розподілі більшу частину витрат на утримання та експлуатацію обладнання відносять на ті вироби, виробництво яких найменш механізовано, оскільки частка заробітної плати в наведених виробах є вищою, ніж у виробах механізованого випуску. Це викривлює собівартість. Деякі учені-економісти вважають за доцільне здійснювати розподіл витрат за кожним елементом, зокрема, за властивою ознакою, але при цьому пропонується відмовитись від групування непрямих виробничих витрат у комплексні статті.

З цього приводу С. О. Стуков [7, c. 125] зауважив, що не слід забувати про групування витрат за калькуляційними статями, оскільки це дає змогу відображати величину витрат окремих рівнів управління. Палій В. Ф. [1, c. 125] вважає, що доцільно розподіляти непрямі витрати один раз у півроку. Це, в свою чергу, призведе до спрощення калькуляційних розрахунків. У вітчизняній практиці простежується позитивна тенденція відмови від однієї загальної бази розподілу й застосування диференційованих баз. Одним з поширених методів розподілу непрямих витрат є спрощений метод. Суть його полягає у використанні єдиної для підприємства ставки розподілу. Внаслідок цього непрямі витрати припадають на всі види продукції, незалежно від того, в якому структурному підрозділі вони виникли. Іншим методом розподілу непрямих витрат є двоступеневий процес розподілу непрямих витрат. Для двоступеневого процесу розподілу непрямих витрат характерна етапність. На першому етапі затрати розподіляються за центрами відповідальності (основними та допоміжними цехами), на другому етапі – за місцями виникнення витрат (дільницями); на третьому етапі – за видами продукції (об’єктами калькуляції). Передумовою вибору методу розподілу під час формування собівартості продукції має стати найбільш щільний причинно-наслідковий зв'язок бази розподілу із витратами.

Як бачимо, проблему розподілу непрямих витрат на виробництво не можна вважати розв’язаною. Річ у тім, що на ці витрати впливають різні чинники. Для вирішення цього питання необхідно при розподілі враховувати залежність кожного виду витрат від чинників, що зумовлюють їхню величину у собівартості виробів. З цією метою слід розкласти комплексні статті витрат на такі складові, які можна було б нормувати та які б залежали від кількох виробничих чинників.

Ми погоджуємось з думкою фахівців, що вітчизняним підприємствам слід звернутися до зарубіжного досвіду відображення реального рівня витрат. У західній практиці для одержання об’єктивної інформації використовують АВС- метод. Цей підхід базується на тому, що для кожної функції існує достатньо точний, притаманний лише їй фактор витрат. Система АВС застосовує причинно-наслідкові зв’язки між базами розподілу (факторами витрат) й витратами, а не умовні, як прийнято у традиційній калькуляції.

Практика свідчить, що яким би чином не розподілялись непрямі витрати, безумовної точності та стовідсоткової обґрунтованості у розподілі досягти неможливо, за винятком випадків, коли усі витрати на обслуговування виробництва та управління належать до одного виду продукції. Таким чином, аналізуючи практично і в спеціальній літературі підходи до питання вдосконалення розподілу витрат на обслуговування й управління, можна дійти висновку, що проблема зводиться до пошуків обгрунтованої бази розподілу. Водночас порушена проблема має широку основу для розгляду.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Палий В.Ф. Организация управленческого учета. - М.: Буратор Прес, 2003.- 224с.

2.Друри К. Введение в управленческий и производственный учет: Пер. с англ. / Под ред. С.А. Табалиной.- М.: Аудит, ЮНИТИ, 1997.- 560с.

3. Голов С.Ф. Управлінський облік: підруч. - 4-те вид. –К.: Лібра, 2008.- 704с.

4.Ткаченко Н.М. Бухгалтерський фінансовий облік: Підручник.-3-тє вид. доп. і перероб.- К.: Алегра, 2008.- 926с.

5. Управленческий учет: принципы и практика. Апчер А. Пер. с англ. / Под ред. Я.В. Соколова, А.И. Смирнова.- М.: Финансы и статистика, 2002.-952с.

6. Гуцайлюк З.В Ще раз про місце і роль управлінського обліку в інформаційній системі господарюючих суб’єктів / З.В. Гуцайлюк // Бухгалтерський облік і аудит. - 2004.- №11.- С. 45-49

7. Стуков С.А. Система производственного учета и контроля – М.: Финансы и статистика, 1988.- 223с.