Бесараб Т.П., Голубнича Л.О., Мороз Т. Ю. Національний Університет «Юридична Академія України ім. Ярослава Мудрого»

Актуальні проблеми виховання духовної

культури підростаючого покоління

Сучасний період розвитку суспільства характеризується тим, що замість пріоритету технічного розвитку на перший план виходить людина, з її духовними почуттями. Але саме сьогодні склалося об’єктивне протиріччя між потребою цивілізованого суспільства у людині творчій, що має високий рівень духовної культури і є здатною до пошуків та змін оточуючого середовища, й надзвичайно низьким рівнем виховання підростаючого покоління.

Економічна криза в країні призвела до погіршення економічного і соціального становища населення, що різко відобразилося на рівні духовної культури молоді. Соціальна незахищеність батьків зростає щодня. Вони все більше зосереджуються на подоланні матеріальних труднощів і все менше приділяють уваги дітям. А освітні заклади, намагаючись донести до учнів суттєво збільшену кількість учбових предметів та загальний обсяг учбового матеріалу, також відсунули виховання на задній план, в той час як перехід до нових суспільно-економічних відносин спричинив руйнування моральних цінностей, що існували раніше, і спрямованість молоді на матеріальні цінності. Брак уваги дорослих та багаточисельні телевізійні шоу і серіали, які не виконують ніяких виховних функцій, сприяють тому, що життєвою самоціллю нового покоління стає заможність, замість людяності та всебічної освідчєності.

У зв’язку з цим нам вважається особливо важливим формування духовної культури сучасної молоді. Духовність особистості проявляється в її культурі. «Культура для людини – це сфера духовності, основа мислення і отримання об’єктивних істин про життя людей і природу», - визначає В.М. Гриньова [7;101]. Саме за допомогою культури людина стає особистістю, що має внутрішню свободу думки, волі, совісті.

За М.І. Виноградською, духовна культура людини є її другою природою, яка «відбиває перш за все наявність у кожної родової істоти духовних почуттів совісті, радості, захопленості, милосердя, співчуття, котрі є обов’язковими атрибутами культурної свідомості особистості й розвиваються з оволодінням нею загальнолюдськими культурними цінностями, соціокультурними надбаннями людства і своєї нації в духовно-практичній діяльності»[6;117].

Фундаментальною працею для висвітлення та розуміння проблем розвитку духовної культури в Україні є праця В.Андрущенка, Л. Губерського та М. Михальченка “Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз” [1], у якій висвітлюються та аналізуються проблеми взаємозв’язку культури, ідеології та особистості як суспільних феноменів.

Проблема духовного розвитку людини вивчалася ще античними філософами, які підкреслювали необхідність виховувати людяність в людині для досягнення внутрішньої гармонії особистості. У ході історії розвитку людства питання духовності особистості, єдності почуттів та розуму, формування цілісної і гармонійно розвинутої людини знайшли своє відображення у спадщині Р. Декарта, Б. Паскаля, Б. Спінози, І. Канта, Л. Фейербаха, І. Г. Гердера, Ж. Ж. Руссо. І. Кант висловлював таку думку відносно духовної культури: культурна людина здатна протистояти своїм негативним емоціям та бажанням, у своєму житті вона завжди керується моральними принципами. Духовна культура – це дійова досконалість особистості.

Філософське обґрунтування духовність знайшла у роботах М. О. Бердяєва, В. В. Зеньківського, М. О. Максимовича, В. В. Розанова, В. С. Соловйова, які вважали духовну культуру основним напрямком розвитку особистості. Так, для М. О. Бердяєва, духовність синонімічна людяності і є «сутністю буття», «новим планом буття», найвищим досягненням людини, найбільшою цінністю особистості, яка проявляється у свободі, активності, любові та творчості [2; 334,380,382].

Багато українських діячів (П. Могила, Г. С. Сковорода, М. П. Драгоманов, М. І. Костомаров, М. С. Грушевський, Д. І. Яворницький, С. Ф. Русова, В. К. Винниченко) також вивчали суть людської духовності. Так, Г. С. Сковорода наголошував, що головним засобом пізнання є серце людини, яке зосереджує в собі «цілісність духу».

Духовність – це інтенція людини до вічних цінностей; це спосіб людського існування, системоутворююча функція якого є визначальною в єдиній структурі психофізіологічного і соціокультурного життя індивіда; це основа наступності поколінь, підтримки людського способу життя. У педагогічному аспекті духовність – це конкретний сенс життя людини; емоційно-когнітивна сфера, що цілеспрямовано впливає на результат формування духовності студента. [3].

Духовність – специфічна людська якість, що характеризує мотивацію й сенс поведінки особистості. Духовність – позиція ціннісної свідомості, притаманна всім її формам – моральній, політичній, релігійній, естетичній, художній, але особливо значуща в сфері моральних відносин. Виховання духовності – це формування насамперед моральної свідомості: моральних норм, принципів, ідеалів, понять [10].

Ми погоджуємось з науковцями, які стверджують, що духовна культура - є сукупністю основоположних людських цінностей в суспільстві, котрі утворюють світогляд людини. Отже проблему духовності слід розглядати паралельно з проблемою моральних цінностей. Відомо, що останні неодноразово зазнавали змін на протязі історії людства та розвитку суспільства, а інколи вони можуть змінюватися навіть протягом життя однієї людини.

Моральні цінності беруть свій початок ще у дитячому віці. Але найважливішим є підлітковий вік, коли активізується абстрактне мислення, і тоді під впливом зовнішнього світу починають формуватися світоглядні уявлення. Л. С. Виготський зазначав: «Підліток вперше нащупує свій життєвий план. Його прагнення та невиразні спонукання відливаються у формі певних образів… він визначає своє майбутнє, а тому, і наближається до його побудови і здійснення» [5;219].

Все, що оточує дитину, а потім підлітка, всі явища світу, все, що вона чула від дорослих та однолітків, все, що було прочитано та побачено, перетворюється у свідомості, створюючи ті чи інші цінності та формуючи світоглядні уявлення, на основі яких людина буде пізнавати себе та перетворювати світ своєю діяльністю, і які будуть визначати характер стосунків людини з оточуючим світом. Ось чому дуже важливо змалечку занурити дитину у світ добра та любові до людей, направити її на здобуття гуманістичної світоглядної спрямованості, виховуючи загальнолюдські цінності: людяність, співчуття, милосердя.

Кожна людина обере свою систему цінностей та взаємовідносин із світом. Від того, як вона побудує свої стосунки із складним та суперечливим світом буде залежати її майбутнє щастя. Бо «щастя у житті людини залежить від рівня сформованості її світоглядних уявлень, … категорія щастя перш за все фіксує реалізацію певної сукупності відношень людини до світу і до самої себе» [8;16]. Чи зможе людина адекватно протистояти протиріччям та несправедливостям світу, чи буде здатна подалати всі труднощі та побудувати гармонійні стосунки зі світом?

Всі ми мріємо бути щасливими та бачити щасливими своїх дітей, саме тому не слід обмежуватися «зовнішньою освітою», яка дає лише наукову картину миру. Духовна культура утворює досить складну систему, що включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну культури[ ]. За своєю сутністю, освіта є накопиченням знань через засвоєння духовних цінностей. Справжня освіта повинна поєднувати раціональний, емоційний та дійовий компоненти розвитку особистості. Тільки коли «зовнішня освіта» йде поряд з «внутрішньою освітою» можна виховати справжню культурну людину. «Зневага до внутрішньої освіти призвела до деградації духовності людини і руйнування людських відносин» [4;16]. Традиційне ж духовне виховання впливає саме на становлення характеру людини, розвиває потребу особистості щиро відкликатися усім серцем на потреби оточуючих, проявляти почуття та людяність у повсякденному спілкуванні.

Якщо особистих цінностей людина набуває сама, то духовна культура зберігає і передає цінності від батьків до дітей, від народу до народу, від суспільства до особистості. В цьому і полягає сутність виховання. «Якщо освіта є передача знань, а навчання – передача умінь, то виховання – це залучення до цінностей». Тому зміст навчання і виховання має зводитися саме до розуміння основ культури, сприйняття духовних цінностей, до уміння прилучатися до основних знань, що було накопичено людством [7;107].

На превеликий жаль в Україні виховання духовної культури на сучасному етапі не носить системного та планомірного характеру, тоді як, на наш погляд, формування свідомого ціннісного ставлення до життя, виховання душі, серця, почуттів є головним для людини. Назріла необхідність у теоретичній розробці проблем духовності, у реальному поверненні категорії "духовність" у педагогічну науку і практику.

Довіра до рівня духовної культури високо цінується молоддю, стимулює взаємність, відвертість у спілкуванні з викладачами. Ситуація відкритості дозволяє з більшою глибиною й ефективністю коректувати інтереси студентів, направляти їхні потреби.

Головною сферою соціальної активності студентства є навчання. По відношенню до неї випробовуються різні види духовної культури, вона служить своєрідним індикатором громадянської зрілості, розуміння своїх прав і обов'язків. Досягнутий студентами рівень духовності імпліцитно присутній в організації занять, культурі читання спеціальної літератури, оцінці значимості знань, що здобуваються, мотивації навчальної діяльності.

Таким чином, рівень духовної культури студентів, її окремих видів безпосередньо відбивається на інтенсивності і спрямованості соціальної активності. Естетична, моральна, політична культура визначає ціннісні орієнтації студентів на ті чи інші сфери застосування своїх здібностей, рівень їх прагнень. Вона допомагає зосередити сили на найбільш прийнятному для майбутнього фахівця полі діяльності, знайти своє місце в житті.

Спираючись на наведені вище філософські, культурологічні та соціологічні ідеї, ми стверджуємо, що вся система освіти (як у загальноосвітніх школах, так і у вищих навчальних закладах) повинна переслідувати мету виховання всебічно освіченої людини з високим рівнем духовної культури.

Література:

1. Андрущенко В., Губерський Л., Михальченко М. Культура. Ідеологія Особистість: Методолого-світоглядний аналіз //– К.: Знання України, 2002. – С. 510-515.

2. Бердяев Н.А. Философия свободного духа. – М.: Республика, 1994. – 480 с.

3. Богданова Н. Проблема формування духовної культури студентської молоді сучасної України// Донецький вісник НТШ – Філософія. Суспільство. Педагогіка. 2008 р. - т.24.

4. Васильев Е.О. Радость ноосферного пути. – Артек, 1999. –С. 16.

5. Выготский Л.С. Собрание сочинений: В 6-ти т. Т.4. Детская психология / Под ред. Д.Б. Эльконина. – М.: Педагогика, 1984. – 432с.

6. Виноградська М.І. Теоретичні аспекти формування духовної культури особистості // Засоби навчальної та науково-дослідної роботи: Зб. наук. праць. Вип.8-9. – Харків: ХДПУ, 1998. –С. 116-118.

7. Гриньова В.М. Духовна культура як основа формування особистості // Засоби навчальної та науково-дослідної роботи: Зб. наук. праць. Вип.8-9. – Харків: ХДПУ, 1998. – С.101-109.

8. Демиденко В.В. Світоглядні уявлення як результат творчого осягнення дитиною дійсності // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки: Зб. наук. праць. Вип. 21. – Київ-Запоріжжя, 2001. – С.14-18.

9. Закович M. M. Культурологія: українська та зарубіжна культура// Навчальний посібник. - Київ: Знання, 2007.

10. Рибас Т. Православне іконописне мистецтво, як засіб виховання духовності майбутнього вчителя // Человек в мире духовной культуры. К.: 2001. – С. 478-485.

"