Ст.викладач Фляшнікова А.Б.
Державний вищий навчальний
заклад «Київський національний
економічний університет
імені Вадима Гетьмана»
СУБ’ЄКТИВНА БІДНІСТЬ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Останнім часом суб’єктивна
бідність все більше привертає увагу дослідників і визначається у відповідності
з особистими оцінками. Слід зазначити, що почуття бідності виникає в індивідів
найчастіше не в результаті його співставлення з абсолютними показниками, а в
результаті порівняння власних можливостей зі стандартами споживання інших людей,
або зі своїми можливостями у минулому. Нині, в умовах поглиблення майнового
розшарування населення, вважати себе бідними за подібними оцінками може
переважна більшість населення України, адже у порівняні з декількома відсотками
найбільш заможного населення України всі інші громадяни – бідні. Проте дані
щодо суб’єктивної бідності є важливими для соціологів, фахівців з державного
управління, владних структур тощо, оскільки в них може міститися цінна
інформація щодо соціального самопочуття та соціальної напруги у суспільстві.
При
визначенні диференціації майнового стану населення існують певні проблеми
самоідентифікації (суб’єктивних оцінок). Зокрема, реалії нинішнього життя є
такими, що людям властиво відносити себе до визначеного прошарку, виходячи з власних
знань і уявлень про соціальний склад суспільства. У період суспільних
трансформацій, до яких населення України вимушене адаптуватися, неминучою є
переоцінка власного суспільного статусу, налагодження нових соціальних
зв'язків.
Залишається
незавершеною критеріальна система визначення сучасних соціальних прошарків, з
якими співвідносять себе громадяни України.
Варто
відзначити в цьому сенсі, що родини з низькими середньодушовими доходами
найчастіше низько оцінюють своє місце в суспільстві. Високоприбуткові родини,
як правило, відносять себе до середнього чи вищого за середній прошаркам, а
також до еліти. Разом з тим, частина родин з високими середньодушовими доходами
іноді визначають своє матеріальне становище як низьке чи дуже низьке. Це
свідчить про те, що самооцінки складаються під впливом не тільки величини
доходу, але й інших факторів, що може призводити до певної неточності при
визначенні диференціації майнового стану населення України. Зокрема,
задоволеність соціальним станом пропорційна доходу в тих родинах, що володіють
окремим житлом. Причому вона вище серед тих, хто, поряд з високими доходами і
житлом, має дачу і машину. Задоволеність високоприбуткових груп, що не мають
окремого житла, є низькою і знаходиться на рівні груп з низькими доходами.
Доволі
новим для України є підхід щодо оцінки бідності шляхом аналізу депривації,
тобто шляхом самооцінки позбавлень та обмежень у соціальному житті, а не тільки
матеріальної складової. Науковцями, що дотримуються даного підходу, вважається,
що стан бідності накладає відбиток на всі аспекти існування людини: соціальні
потреби, соціальну участь, доступ до суспільних благ тощо [1, 2]. Тобто бідні
відчувають цілий комплекс позбавлень та незручностей.
Деприваційний
підхід дає змогу виявити ту межу матеріальної забезпеченості, нижче якої
зменшення доходу різко скорочує падіння життєвого рівня. Збільшення позбавлень,
обмеження у користуванні суспільним благами, пов’язане з нестачею ресурсів,
свідчить про падіння рівня життя. Якщо ж таке зменшення перевищує згадану вище
межу – прихильники цього підходу кажуть про бідність.
Застосування
підходу депривації для оцінки бідності вимагає вирішення декількох завдань:
визначення індикаторів депривації; виявлення міри, в якій визначені індикатори
депривації впливають на зниження рівня життя; визначення ступенів депривації,
які б характеризували бідність.
Самі
ступені депривації можуть мати різні значення в залежності від цілей і методів
дослідження, країни та інших факторів. Наведемо приклад ступенів депривації [2]:
-
IV ступінь депривації – злиденність, коли ресурсів не
вистачає навіть на мінімальне харчування, засоби гігієни, елементарний одяг;
-
ІІІ ступінь депривації – гостра нужденність (погана
якість харчування, нестача одягу, коштів на придбання ліків, лікування,
поховання, відвідання друзів тощо);
-
ІІ ступінь депривації – малозабезпеченість (нестача
коштів на делікатеси, подарунки для близьких, культурне дозвілля, коштовну
побутову техніку, на відвідання родичів, що мешкають в іншому регіоні);
-
І ступінь депривації – забезпеченість на рівні середніх
стандартів, або дещо менше (нестача коштів на покращання житлових умов, на
щорічний відпочинок, подорожі, розваги, платну освіту, платну охорону здоров’я
тощо).
Вважаємо,
що депривація першого ступеню в сучасних українських реаліях не відноситься до
бідності (інша справа – у більш розвинених країнах Заходу). Другий ступінь
депривації – це своєрідна межа між уявленнями про бідність в нашій країні та
середніми українськими стандартами життя.
З
метою аналізу якості життя населення Держкомстатом України у жовтні 2007 року
проведено модульне опитування 10,6 тис. домогосподарств, які брали участь у
вибірковому обстеженні умов їх життя, щодо сприйняття населенням ознак бідності
та депривації (позбавлення) за існуючих у суспільстві стандартів [3].
Програма
дослідження передбачала визначення найбільш розповсюдженого уявлення серед
населення щодо ознак бідності та позбавлення, а також аналіз ступеню поширення
серед домогосподарств проявів позбавлення в частині можливостей задовольнити не
тільки мінімально необхідні фізіологічні потреби, а й потреби, пов’язані з
розвитком особистості та забезпеченням належного рівня комфортності існування.
Дослідження
передбачало вивчення думки респондентів щодо 46 ознак бідності, які
висвітлювали такі напрями:
1.
Економічна депривація (позбавлення):
-
за харчуванням (недостатність коштів для забезпечення
певної якості харчування);
-
за непродовольчими товарами (недостатність коштів для
придбання необхідних недорогих товарів та відсутність їх певних видів);
-
за житловими умовами (відсутність нормальних житлових
умов, певних зручностей, недостатність коштів для покращання житлових умов);
-
у сферах охорони здоров’я, освіти та відпочинку
(недостатність коштів для отримання необхідних недорогих товарів та послуг);
-
за можливостями задоволення через нестачу коштів інших
важливих потреб.
2.
Розвиток інфраструктури як ознаки географічної доступності послуг та бар’єрів
негеографічного характеру, які визначають позбавлення за доступом.
За
результатами дослідження Держкомстату, незалежно від місця проживання та
наявності дітей найбільша частина домогосподарств (98%) вважала ознакою
бідності недостатність коштів для придбання найнеобхідніших недорогих продуктів
харчування. Позбавлення у сфері розвитку інфраструктури найчастіше респонденти
пов’язували з ознакою незабезпеченості населеного пункту своєчасними послугами
швидкої медичної допомоги.
Значна
частина респондентів (90–96%) пов’язувала бідність з позбавленнями, викликаними
фінансовою неспроможністю домогосподарств:
-
забезпечити споживання рибних або м’ясних страв один раз
на тиждень;
-
оновити за потребою верхній одяг та взуття для холодної
пори року для дорослих один раз на 5 років; придбати за потребою новий одяг та
взуття для дітей;
-
своєчасно придбати необхідні предмети особистого догляду
та побутової хімії;
-
купити телевізор або холодильник (за їх відсутністю);
-
мати будь-яке окреме помешкання, житло в нормальному
стані;
збільшити наявну житлову
площу, що не перевищує 5 кв.м. на особу; підтримувати достатньо теплу
температуру у своєму житлі протягом опалювального сезону; своєчасно сплачувати
рахунки за житло або послуги з його утримання; здійснювати за потребою
терміновий ремонт житла;
-
оплачувати послуги невідкладної платної медичної допомоги,
лікаря у медичному закладі та призначені ним обстеження та процедури, життєво
необхідну хірургічну операцію або лікування в стаціонарі (за відсутністю таких
послуг на безоплатній основі), недорогі стоматологічні послуги; купувати ліки
та медичне приладдя, призначені лікарем;
-
забезпечити членам домогосподарства, за необхідністю,
отримання будь-якої професійної освіти, отримання дитиною хоча б неповної
середньої освіти, оскільки вона вимушена рано розпочати працювати; надати
дитині можливість продовжити навчання після отримання неповної середньої
освіти.
Ознаками
позбавлення щодо розвитку інфраструктури в умовах сучасних суспільних
стандартів значна частина респондентів (92–96%) вважала відсутність поблизу
житла медичної установи, аптеки, дошкільних закладів, об’єктів роздрібної
торгівлі, відділень зв’язку, відсутність у населеному пункті закладів, які
надають побутові послуги, а також відсутність регулярного щоденного
транспортного сполучення з іншим населеним пунктом із більш розвиненою
інфраструктурою.
Наступною
за значимістю в уявленні населення щодо бідності була група таких ознак, як
недостатність у домогосподарстві коштів для оновлення за потребою верхнього
одягу та взуття для холодної пори року для дорослих один раз на три роки, для
придбання недорогих меблів, відсутність у домогосподарства окремого житла,
недостатність коштів для оплати недорогих побутових послуг, для здійснення
заощаджень, організації відпочинку та дозвілля та інші. Ці позбавлення вказали
як ознаки бідності від 72% до 90% домогосподарств.
Відповідно
до даних Державного комітету статистики, найчастіше до категорії
домогосподарств, які мають чотири та більше ознаки позбавлення (депривації),
потрапляють:
-
домогосподарства з трьома і більше дітьми;
-
домогосподарства, які проживають у сільській місцевості;
-
домогосподарства, де немає працюючих осіб.
Мають
значно менше шансів потрапити до категорії депривованих:
-
домогосподарства, у яких всі особи знаходяться у
працездатному віці;
-
домогосподарства, які проживають у міських поселеннях;
-
домогосподарства, де є працюючі особи.
Підхід щодо
оцінки бідності шляхом оцінки позбавлень та обмежень у соціальному житті виявляє
важливий аспект – порушення прав людини та неможливість для бідних захистити ці
права ні у судовому, ні у будь якому іншому порядку. Усвідомлення цього факту
стало загальновідомим фактом. У якості ж найяскравіших проявів такого
усвідомлення можна назвати “Щорічну доповідь Аmnesty International про стан з правами
людини у світі”, де значна увага приділена в тому числі і Україні, та Щорічну
доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в
Україні Уповноваженого з прав людини [4, 5].
Оцінки,
наведені в доповідях, є доволі жорсткими та неприємними для влади взагалі і
влади України зокрема. На думку Аmnesty International, “Вочевидь,
кількість бідних людей, чиї права обмежуються, буде тільки зростати під впливом
ряду факторів, що взаємно посилюються на фоні економічного занепаду. По-перше,
політика структурних перетворень, що проводиться Міжнародним Валютним фондом
(МВФ) і Всесвітнім Банком, ще 10 років тому обезкровила мережі соціальної
підтримки як у країнах, що розвиваються, так і у розвинутих країнах. Політика
структурних перетворень повинна була створити
в державах такі умови, які б
сприяли розвитку ринкової економіки і відкрили б національні ринки для
міжнародної торгівлі. Вона сприяла встановленню мінімального порогу, після
якого уряди знімають з себе зобов’язання в галузі економічних і соціальних прав
на користь ринкових сил. Політика структурних перетворень була направлена не
тільки на лібералізацію економіки, але й на якнайшвидшу приватизацію
громадських служб, послаблення регульованих трудових відносин та зникнення
мереж соціального забезпечення. Плата за послуги у сфері освіти та охорони
здоров’я, на введенні якої наполягали МВФ та ВБ, часто позбавляла найбідніші
прошарки населення можливості ними користатися. Тепер, коли економіка переживає
занепад, а безробіття зростає, надто багатьом людям загрожує не просто втрата
доходів, а відсутність будь-якого захисту. Вони не можуть розрахуватися за
будь-яку допомогу зі сторони служб забезпечення у цей складний період.
По-друге,
міжнародне співтовариство приділяє недостатню увагу відсутності продовольчої
безпеки у всесвітньому масштабі, не зважаючи на всю важкість цієї проблеми. За
даними Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН, майже мільярд
людей страждає від голоду та виснаження. Нестача продовольства призвела до
спалаху голоду: причиною цьому стало недофінансування сільського господарства
протягом десятків років; спроба демпінгу торгівлі і, як наслідок, розорення
місцевих фермерів; проблеми з водою та виснаження ґрунтів через зміну клімату;
перенаселеність; зростання вартості електроенергії та гонитва за біопаливом”[4].
Обидві
доповіді виходять з того, що стан бідності багато в чому є причиною існування
практики порушення конституційних прав і свобод відповідно до Конституції і
законів України, та міжнародних зобов’язань України стосовно дотримання прав
людини. У свою чергу, існування цієї практики призводить якщо не до
безпосереднього посилення бідності, то як мінімум не сприяє її зменшенню чи
упередженню.
Література
1.
Овчарова Л.
Социальная структура бедных семей и факторы, приведшие к бедности / Л. Овчарова
// Бедность: взгляд ученых на проблему. – М. : ИСЭПН РАН, 1994. – Вып. 10.
– С. 224–336. – (Серия: Демография и социология).
2.
Давыдова Н.М.
Депривационный подход в оценках бедности [Електронный ресурс] /
Давыдова Н.М. – Режим доступа :
http://www.kgau.ru/distance/resources/alex/bib/2003_1-6/Davydova.doc
3.
Офіційний
сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: www.ukrstat.gov.ua
4.
Щорічна
доповідь Amnesty International про стан з
правами людини у світі. Вступне слово генерального секретаря АІ Айрін Хан. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
5.
Щорічна
доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в
Україні.[Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.rada.gov.ua/zakon/new/STENOGR/24060904_55.htm.