Психологія/7.Загальна психологія

Лебідь К.В.

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, Україна

Феномен сором’язливості в сучасній психологічній науці

У теперішніх складних та досить нестабільних економічних умовах в Україні випускники вищих та середніх професійних учбових закладів, училищ та ліцеїв опиняються в умовах жорсткої конкуренції у пошуку місця роботи. У цій ситуації у найгіршому положенні знаходяться сором’язливі хлопці та дівчата, так як сором’язливість ускладнює їх адаптацію в суспільстві. Сором’язливі люди відчувають більше труднощів при встановленні міжособистісних контактів (звідси замкненість, самотність); пасивні в діяльності та життєдіяльності в цілому; надмірно стурбовані оцінкою себе іншими людьми; більш залежні від оточуючих, піддаються тиску зі сторони оточення. Ці особливості, властиві сором’язливим людям, роблять їх дуже уразливими в умовах ринкової економіки. Звідси одна із задач психокорекції особистості, вирішення якої сприяє підвищенню її конкурентної спроможності – мінімізація такої риси особистості як сором’язливість.

Не дивлячись на свою поширеність (за даними Ф. Зімбардо, більше 40% американських студентів вважають себе сором’язливими, за даними В.Н. Куніциної сором’язливими є 25% школярів та студентів), проблема сором’язливості мало досліджена [3]. До 70-х років ХХ ст. феномен сором’язливості систематично не вивчався. Спершу зацікавленість до сором’язливості була обмежена визначенням її структурних особливостей, а також впливом сором’язливості на розвиток різноманітних психічних процесів в дитинстві. У 70-х роках минулого століття американський психолог Ф. Зімбардо (1975) та група його однопослідовників – Л. Бласком, С. Бродт, Д. Стодольскі – розпочали комплексне дослідження з використанням «Стенфордського опитувальника сором’язливості», в котрому приймали участь близько 10 тисяч людей різного віку та різного соціального походження і статусу в США та восьми інших країнах. Тільки 17% респондентів, котрі брали участь, відповіли, що ніколи не були сором’язливими, але відчували боязкість і занепокоєння в специфічних для них соціальних умовах [4]. Усі когнітивні, афективні, поведінкові та фізичні реакції виникають із-за побоювання бути негативно сприйнятим іншими, як неадекватний і не здатний до спілкування. А крайня сором’язливість стає соціальною фобією.

Сором’язливість – багатогранне поняття. Чим пильніше ми придивляємося, тим більше бачимо її різновидів. Оксфордський словник з англійської мови повідомляє, що вперше в письмовому вигляді слово «сором’язливий» було використано в англосаксонському вірші, який датується 1000 р. н.е. і тлумачилось як «легкий переляк» [4]. Словник Уебстера визначає сором’язливість як стан «сорому в присутності інших людей» . В російській мові слово «застенчивый» утворилося від дієслова «застыть» і трактується словником В. І. Даля як «охочий соромитися, не показуватися: несміливий; боязкий та надмірно совісний або соромливий; не звиклий до людей та мовчазний» [4]. У психологічному плані сором’язливість – складний, комплексний стан, котрий проявляється в різноманітних формах. Це дуже розповсюджена та різностороння якість особистості людини, яка може вважатися або лише ускладненням, або великою проблемою і нести в собі легкий дискомфорт, незрозумілу боязнь і навіть невроз.

Більш всього сором’язливість поширена серед школярів. Але це не означає, що до неї схильні тільки діти. Значна частина дорослого населення також страждає сором’язливістю і не може позбавитись від неї протягом всього свого життя. У підлітковому віці сором’язливість частіше зустрічається у дівчат, ніж у хлопців через те, що бажання бути помітною і привабливою закладено з більшою силою в жіночої статі , аніж в чоловічої. Правда це не говорить, що жінки частіше бувають сором’язливими, ніж чоловіки. Це співвідношення може змінюватись в залежності від країни та культурних характеристик суспільства.

Розрізняють внутрішню та зовнішню сором’язливість людини. Зовнішньо сором’язливі люди – не комунікативні, їм не вистачає соціальних навичок. Це впливає на їх взаємовідношення з іншими людьми, що в свою чергу посилює хворобливу самооцінку і приводить до того, що людина замикається в собі. Ці люди часто займають низьке положення в суспільстві та дуже рідко становляться лідерами. У порівнянні з зовнішньо сором’язливими інтровертами сором’язливі екстраверти опиняються в більш виграшному положенні. У них краще розвинуті соціальні та комунікативні навики. Вони знають, що треба робити для того, щоб догодити іншим, бути визнаним, підвищити свій статус. Якщо внутрішньо сором’язливі люди талановиті, то вони часто роблять блискучу кар’єру, але це коштує їм чималих емоціональних зусиль.

Індивідууми, страх яких перед іншими не має меж, вважаються хронічно сором’язливими. У найгіршому випадку сором’язливість приймає форму неврозу, котрий виражається в депресії та може призвести до самогубства.

На причини сором’язливості по-різному дивилися представники різних психологічних напрямків.

Теорія вродженої сором’язливості, представником якої є Р. Кеттел . У своєму 16-факторному опитувальнику він виділив шкалу Н з двома протилежними якостями особистості: сміливість – самовпевненість і несміливість – чуттєвість до погрози [1]. Низькі оцінки по цьому фактору свідчать про надчутливість нервової системи, гострому реагуванні на будь-яку погрозу, невпевненість у своїй поведінці, силі, стриманості у виражені почуттів. Люди з такими показниками страждають від почуття особистої неповноцінності, тобто є сором’язливими. Прихильники цієї теорії вважають, що оскільки сором’язливість є вродженою якістю, ніщо не в змозі змінити положення справ.

Теорія біхевіоризму. На противагу від вищезазначеної теорії вона доволі оптимістична. Біхевіоризм – напрямок в американський психології ХХ ст. Біхевіористи виходять з того, що психіка людини впливає на поведінку, а остання – це реакція на стимули навколишнього середовища. Вони вважають, що сором’язливість виникає тоді, коли люди не спромоглися оволодіти соціальними навичками – в даному випадку навичками спілкування. Але створивши належне виховне середовище, цю проблему можна змінити. На думку біхевіористів, сором’язливість – це реакція страху на соціальні стимули. Варто тільки змінити форми спілкування, зробити їх «правильними» і зникне будь-яка скованість [7].

Психоаналітична теорія. Сором’язливість розцінюється як реакція на незадоволення первинними потребами інстинкту. Вона пов’язується з відхиленнями в розвитку особистості внаслідок порушення гармонії між інстинктом, пристосуванням до реальності і розумом, котрий охороняє моральні норми. Крім того, сором’язливість – це зовнішній прояв несвідомого конфлікту. Психоаналітичні міркування базуються на прикладах патологічної сором’язливості, котру дійсно необхідно лікувати [8].

Концепція А. Адлера. Альфред Адлер – представник індивідуальної психології. Саме він ввів термін «комплекс неповноцінності». Психолог вважав, що всі діти відчувають «комплекс неповноцінності» через фізичну недосконалість, нестачу можливостей та сил. Це може ускладнити їх розвиток. Адлер стверджував, що людина ніколи не стане невротиком, якщо вона співпрацює з людьми. А ті, хто не здатен до цього, виявляються одинокими невдахами. Психолог ввів поняття «невпевнена поведінка», що зумовлена страхом критики, страхом сказати «ні», боязкістю контакту, наполягти на своєму, обережністю. Люди з «невпевненою поведінкою» залежні, несамостійні, пасивні, тобто сором’язливі. Їх антиподи – незалежні, самостійні й активні особистості [8].

Соціологи та деякі дитячі психологи вважають, що сором’язливість треба розуміти в аспекті соціальних установок [9]. Соціопсихологи стверджують, що сором’язливість дає про себе знати, коли людина говорить про себе, що вона сором’язлива чи вважає, що так про неї думають інші [5].

Таким чином, можна сказати, що сором’язливість – дуже розповсюджена та різностороння якість особистості людини. Вона може вважатися або невеликим ускладненням, або великою проблемою, а може бути чарівністю юнацтва чи досконалістю характеру. Сором’язливість – це частина особистого досвіду, але її вплив на себе відчуває все суспільство.

Література:

1. Абрамова Г. С. Практическая психология: Учебник для студентов вузов. – Екатеринбург: Деловая книга, 1999. – 512 c.

2. Василюк Ф. Е. Психологические переживания (анализ преодоления критических ситуаций). – М.: Издательство Московского университета, 1984. – 200 с.

3. Галигузова Л. Н. Психологический анализ феномена детской застенчивости / Вопросы психологии. – 2000. – № 5. – С. 17-28.

4. Зимбардо Ф. Застенчивость (что это такое и как с ней справляться). – СПб.: Питер Пресс, 1996. – 256 с.

5. Изард К. Эмоции человека. – М.: Издательство Московского университета, 1980. – 440 с.

6. Кон. И. С. Психология юношеского возраста (Проблемы формирования личности). – М.: Просвещение, 1979. – 175 с.

7. Немов Р. С. Психология. Книга 1. – М.: Туманит, изд. центр ВЛАДОС, 1997. – 668 с.

8. Райгорский Д. Я. Теории личности в западно-европейской и американской психологии. – Самара, 1996. – 411 с.

9. Смолюк І. О. Педагогічні технології дослідження соціально–особистісного аспекту. – Луцьк: Вежа, 1999. – 213 с.