Секція: Історія України

Кравченко В.Я., ст. викладач

Українська інженерно - педагогічна академія, м. Харків

Деякі аспекти фінансування індустріалізації СРСР

в кінці 20-х – в 30-х рр.. ХХ ст..

Історія відвела Радянському Союзу дуже невеликий строк для подолання технічної відсталості й створення високорозвинутої промисловості. Звідси виникали дві проблеми: темпів індустріалізації та джерел її фінансування. Ці проблеми розв’язувалися в обстановці гострих суперечок і дискусій усередині правлячої партії. Характер ідейної боротьби значною мірою ускладнювався особистим суперництвом авторитетних партійних діячів. Відмова від справжнього госпрозрахунку й поглиблення, начал непу в націоналізованій промисловості наперед визначила економічну неефективність її функціонування та залежність від бюджету.

На заваді якнайшвидшому здійсненню індустріалізації ставали й інші труднощі: не вистачало кваліфікованих робітників і спеціалістів, технічне устаткування заводів і фабрик застаріло й зносилося, багатьох найважливіших видів машин, необхідних для новобудов, вітчизняна промисловість взагалі не виробляла; отже, для їхнього імпорту десь треба було винайти валюту.

Головним питанням промислового розвитку було фінансування будівництва заводів та електростанцій. Свого часу Ленін вважав, що істотну роль у цьому мали відіграти внутрішні ресурси самої промисловості, однак його думка про організацію госпрозрахункових трестів як промислових об’єднань, котрі цілком відповідають за беззбитковість своїх підприємств (а збанкрутілі підприємства підлягають реорганізації або закриттю), у розглядувані роки зовсім не була реалізована. Ще за життя Леніна, у жовтні 1922 р., РНК РСФРР двічі обговорювала і схвалила важливий законопроект про внесення в бюджет щорічних процентних відрахувань з основних і оборотних капіталів госпрозрахункових трестів — так званої плати за ресурси (в обсязі 5%). За дорученням Леніна комісія опрацювала «Положення про трести». У квітні 1923 р. це «Положення» було затверджено Раднаркомом РСФРР. Проте в ньому не знайшлося місця для законопроекту про процентні відрахування з трестівських капіталів. Це означало відмову політичного керівництва від курсу на впровадження самофінансування трестів і справжнього госпрозрахунку. Таким чином, слушна ідея про внутрішнє капіталонагромадження як основне джерело індустріального будівництва не. була реалізована.

Індустріалізація потрапляла у залежність від ресурсів інших галузей народного господарства.

На відміну від джерел фінансування промисловості за часів Російської їмперії, в СРСР джерела фінансування були практично внутрішніми.

Виникає питання звідки бралися кошти на індустріалізацію? І досі пануючою є теза, не тільки певної частки дослідників але і офіціально підтримана, проте, що головним джерелом фінансування був грабунок села, суцільна колективізація. Але при цьому вщент „забувається” /або робиться вигляд/ про те, що в західних країнах спалахнула небачена економічна криза, відома як «Велика депресія». Причиною цієї тривалої (до 1933 р. включно) і надзвичайно глибокої кризи перевиробництва була відсутність державних важелів регулювання ринкової економіки в умовах, коли продуктивні сили вийшли на якісно новий рівень розвитку.

Перш за все ця криза захопила сільське господарство США, Канади зокрема виробництво зернових. Пшеницю там топили в океані, спалювали в топках паротягів і пароплавів. Статистичні дані свідчать про те що канадська і американська пшениця були в майже в 1,5 разу дешевша ніж радянська. Тому не можна однозначно вважати що левова частка в формуванні бюджету, а звідти і джерела фінансування індустріалізації були виключно за рахунок грабування села.

На погляд автора джерелами фінансування індустріалізації були :

- продаж за кордон ювелірних, церковних і художніх цінностей з Держхрану, вилучених у дворянства, буржуазії, церкви, з державних та приватних музеїв;

- запровадження державної монополії на виробництво і продаж горілчано-винної продукції *;

- продаж сировини /лісоматеріалів, нафти, вугілля, тощо/;

- внутрішні позики /облігації різних займів, лотерей та інше/;

- доходи від внутрішньої та зовнішньої торгівлі;

- прямі й непрямі податки;

- внутрішнє капіталонагромадження;

- випуск паперових не забезпеченнях грошей;

- грабунок сільского господарства **.

* Свого часу автором винної монополії був прем’єр-міністр Російської їмперії С.Ю. Вітте, згідно з статистичними даними бюджет за рахунок монополії наповнювався понад 1/3 частину. Повних даних про бюджетні находження від цієї монополії в СРСР автор не має, але є підстави вважати що ці находження були дуже великі, непрямим підтвердженням цього були прийняті суворі навіть жорсткі закони відносно самогоноваріння.

** За рахунок грабування села створювалися стратегічні запаси хліба, годувалися збройні сили, годувалися робітники промисловості і працюючи на будівлях п’ятирічок, частково відправлявся хліб за кордон /в обмін на машини і обладнання/