Біологічні науки / Ресурсознавство та інтродукція рослин

Лоїк О.І.

Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинськго, Україна

ХАРАКТРЕРИСТИКА ПОРЯДКІВ СУЧАСНИХ ПЛАУНОПОДІБНИХ

Плауноподібні (Lycopodiophyta, інколи Lycophyta) — це рослини, які в основному, вимерли ще в карбоні палеозойської ери. Це були могутні дерева та кущі, вони відіграли важливу роль в утворенні покладів кам’яного вугілля.

До сучасних плауноподібних належать порядки: Плаункові або Селагінелові (Selaginellales), Лепідодендронові (Lepidodendrales) і Молодильникові (Isoëtales), причому Лепідодендронові повністю вимерлі, а два інші порядки представлені у флорі планети.

До порядку Плаункові або Селагінелові (Selaginellales) належить рід Плаунок або Селагінелла (Selaginella) (700 видів). Більшість невеликі повзучі трав’янисті рослини (лише 50 видів), мають прямостояче стебло. Селагінелові схожі на плауни, проте відрізняються від них різноспоровістю.

Типовим представником порядку є селагінела селагінелоподібна. Спорофіт селагінели невеликий (5—10 см), має короткі повзучі стебла і супротивні видовжено-яйцеподібні листки. Стробіли розташовані на верхівках вертикальних пагонів по 1—2 і мають мегаспоролистки з мегаспорангіями і мікроспоролистики з мікроспорангіями. У мегаспорангіях утворюється тетрада мегаспор, у мікроспорангіях — велика кількість дрібних мікроспор.

При проростанні мікроспори утворюється сильно редукований чоловічий заросток, який не залишає оболонки мікроспори і має лише один антеридій. Мегаспора, проростаючи, утворює жіночий заросток. У більшості видів порядку мегаспори висіваються із мегаспорангія і заростки розвиваються на землі. Жіночий заросток зеленого кольору, з ризоїдами і може живитися самостійно. У верхній частині заростка розвиваються численні архегонії. Внаслідок злиття гамет утворюється зигота, з якої утворюється спорофіт селагінели.

Порядок Молодильникові (Isoëtales), Родина Молодильникові (Isoëtaceae), Рід Молодильник (Isoëtes) нараховує 64 види. Це багаторічні трав’янисті рослини, зустрічаються на всіх континентах, особливо в Північній Америці. На Україні зустрічається 3 види, що ростуть в озерах під водою. Різноспорові рослини. Сперматозоїди багатоджгутикові. Молодильникові потомки Лепідодендронових[3].

Молодильник озерний (Isoetes lacustris L.) - рідкісний реліктовий вид на пн.-сх. України. Ареал поширення даного виду: Центральна та Атлантична Європа, Скандинавія, Зх. Сибір, Пн. Америка. В Україні трапляється на Зх. Поліссі.

Утворює монодомінантні зарості, популяції представлені у вигляді широких щільних смуг на мілководді озер, також трапляється окремими плямами (оз. Світязь і Пісочне Шацького НПП та оз. Любче Ковельського р-ну).

Причинами зміни чисельності молодильника озерного є забруднення озер (антропогенна евтрофікація). В останнє десятиліття виявлено ряд нових місцезнаходжень, де вид раніше не фіксувався. Зростає молодильник озерний на чистих прозорих мілководдях (глибина 0,7-2 м) мезотрофних та олігомезотрофних замкнутих або слабопроточних озер з піщаним дном з незначним рівнем води. Охороняють в Черемському, Рівненському (Білоозерська ділянка) ПЗ, в Шацькому НПП, ботанічному заказнику місцевого значення "Любче" (Волинська обл.). Заборонено порушення умов місцезростання. Має декоративне, кормове значення[1].

Порядок Лепідодендронові (Lepidodendrales). Вперше з’являється в нижньому девоні, найбільшого розквіту досягли в камінновугільному періоді, до кінця якого вимерли. Найбільш поширені були роди Лепідодендрон і Сигілярія.

Сигіля́рія (Sigillaria) — вимерлий рід спорових деревоподібних рослин, що існували в період пізнього карбону, однак остаточно вимерли в ранній пермський період. Термін сигілярія походить від латинського sigillaria, що в перекладі означає відбитки. Таку назву рослини дістали завдяки характерним візерункам на корі, схожим за зовнішнім виглядом на відбитки.

Росли сигілярії в болотистих лісах, утворюючи хащі. Дерева цього роду були досить високі: досягали 20—25 м заввишки. Товщина становила 1,5 м. Стовбур прямий. Рештки цих рослин найчастіше знаходять разом із кам'яним вугіллям.

Лепідодендрони мали колоновидні стовбури висотою до 30 м і діаметром більше 1 м. Первинна і вторинна ксилеми займали невелику частину стебла, а більша його частина була із паренхімних тканин. Крона формувалася в результаті численних послідовних дихотомічних галужень стебла. Листки були шиловидної форми і досягали (у деяких видів) 1 м в довжину при ширині 1 см. Двостатеві стробіли розміщувалися на кінцях гілок і досягали 50 см в довжину та 5 см в діаметрі.

Мегаспори лепідодендронів досягали в діаметрі 1 мм. Були і такі роди (Miadesmia, Lepidocarpon), у яких в мегаспорангіях дозрівала лише одна спора. Ця спора проростала в жіночий гаметофіт, не покидаючи спорангію. Таким чином мегагаметофіт був захищений стінками спорангію та загорнутими краями спорофілу. Це їх дуже наближало до насінних рослин.

Вимерли лепідендрони на початку пермського періоду близько 290-280 млн. років тому. Разом з іншими викопними деревами вони дали поклади кам'яного вугілля [2].

Література:

1. Григора І.М., Алейніков І.М., Лушпа В.І. та ін. Курс загальної ботаніки. – Київ: Фітосоціоцентр, 2003. – 500 с.

2. Рейвн П., Эверт Р., Айкхорн С. Современная ботаника: В 2-х т. – М.: Мир, 1990.

3. Атлас ареалов и ресурсов лекарственных растений СССР / Ред. П. С. Чиков. — М.: ГУГК, 1983. — С. 292.