Ковалевська Наталія Володимирівна

кандидат педагогічних наук, доцент кафедри початкової і дошкільної освіти Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка

Особливості використання педагогічної герменевтики у процесі підготовки майбутнього вихователя дітей дошкільного віку.

Педагогічна герменевтика літературно-художньої творчості розглядається як підхід до підготовки фахівців, реалізація якого відбувається у процесі використання літературно-художніх текстів. Можливості використання педагогічної герменевтики криються у зміст підготовки фахівця відповідного профілю. Перелік дисциплін, що входять до навчальних планів спеціальності „Дошкільне виховання” дає широкий простір для її застосування.

Вчення про герменевтику, яке виникло в античній культурі, і на сучасному етапі представляє особливу сферу діяльності людини, без якої не можливе ґрунтовне осмислення завдань мистецтвознавства, літературознавства, психології, педагогіки, естетики. Варто зазначити, що літературно-художній текст педагогічною герменевтикою трактується в широкому розумінні - і як літературний текст у письмових джерелах, і як текст, що твориться у процесі внутрішнього діалогу, ідентифікації, і як результат рефлексії реципієнта. Незважаючи на те, що в педагогічній науці герменевтична методика роботи з текстом знаходиться на стадії становлення, можна виділити найважливіші операції інтерпретації художнього тексту: сприйняття тексту; ідентифікація; рефлексія.

Сприйняття літературно-художнього тексту, яке є багатоетапним процесом. Перший етап передбачає усвідомлення читачем (інтерпретатором) авторського тексту. Це відбувається за допомогою співставлення літературно-художнього тексту з реальністю, з якої він виник, наприклад: особа автора (письменника, викладача, студента); психологія автора та його героїв; схожі літературно-художні тексти і т. д. Наступний етап характеризується „проникненням” у художню логіку тексту. Операція ідентифікації виявляється у співставленні художнього образу з власною персоною, власним досвідом, у ”примірюванні події, що розгортається за сюжетом на власне життя. Все це є підставою для розширення духовного горизонту реципієнта” [2, 37-38]. Ідентифікація в залежності від специфіку тексту може бути: асоціативна - порівняння, співставлення себе з героєм сюжету тексту, як з персонажем, події з яким відбуваються в уявному світі; адміративна - порівняння, співставлення реципієнтом себе з значно кращим або значно гіршим героєм; симпатетична - порівняння співставлення реципієнтом себе з буденним героєм; катарсична - співчутливе порівняння, співставлення реципієнтом себе з трагічним героєм; іронічна - критичне відношення до антигероя [2, 40].

При сприйманні мистецьких творів має бути забезпечена свобода їх розуміння й інтерпретації, здатність проникнення, згідно з Гегелем, у субстанцію предмета у всій повноті. Професор гарвардського університету С. Кевелл зазначав, що лише уміння думати самостійно може допомогти знайти істину. Ефективність мистецького впливу при цьому посилюється за рахунок продуктивної уяви та творчої фантазії, які є неминучою передумовою вираження свого бачення предмета.

М. Лещенко у своїй праці „Щастя дитини - єдине щастя на землі...” стверджує: „Творчість талановитого митця, його не буденна особистість формують потужне силове поле духовності та краси, пульсування якого відчувається неодмінно. Історія світової культури подарувала людству безліч силових полів прекрасного. У кожного такого поля - своя власна „територія”, „свої чари та свій спосіб озонування, власні секрети випромінення краси та добра, що так приваблюють нас у художній творчості. Кажуть, справжній твір мистецтва характерний тим, що в нього при створенні була вкладена душа митця. Осягаючи цю душу, реципієнт звертає очі усередину себе, вдивляється у власну душу” [3, 15-25].

У своїх працях філософи - постмодерністи надають великого значення процесу сприйняття твору та його аналізу. На відміну від поглядів класичної філософії, яка сприймає дискурс як „скромне читання”, постмодерністська філософія базується на програмній презумпції, згідно якої дискурс „варто розуміти як насилля, яке ми здійснюємо над речами”.

Для кращого розуміння такої позиції постмодерністів щодо сприймання художнього твору необхідно зупинитися на базових поняттях. Одним з таких понять є означування. Означування - поняття постмодерністської концепції текстової семантики, яке фіксує процесуальність набуття текстом змісту, який первинно не є заданим. Це твердження базується на радикальній відмові філософії постмодернізму від презумпції логоцентризму, яка передбачає присутність глибинного іманентного (висхідного) смислу у феноменах буття. З постмодерністської точки зору, „мова...ніколи не була, не може бути і врешті-решт перестає вважатися нейтральним вмістилищем смислу” [1, 537]. Європейська традиція філософствування також має досить схожі ідеї, проголошені задовго до постмодернізму. В рамках некласичної філософії Р. Інгарденом була висловлена думка про віртуальне буття художнього твору як ”безліч можливостей”, тобто різноманітних версій прочитання, кожна з яких виступає як його „актуалізація”. В постмодерністській системі смисл інтерпретується як процесуальний феномен, який Делез характеризував як, ”смисл створюється, він ніколи не є одвічним”, а Р. Барт писав: „текст: це...простір, де вільно займаються мовні вогні, мерехтять спалахи, то тут, то там займаються блискавиці, розсіяні по тексту” [1, 538-539]. Постмодерністи стверджують, що текстове середовище не є передбачуваним, завжди готовим створювати нові версії смислу, а є вирішенням біфукарційного вибору, тобто механізм надання переваги тому чи іншому варіанту означування базується на фундаментально випадкових моментах.

Ще одним важливим поняттям для розуміння погляду постмодерністів на художню творчість є нарратив (лат narrare - позначає мовний акт, тобто вербальне викладення - на відміну від уявлення) - поняття, яке фіксує процесуальність самоздійснення як спосіб буття розповідного тексту. Найважливішою атрибутивною характеристикою нарративу є його самодостатність, самоцінність. Нарратологія як концепція розповіді інтерпретується постмодернізмом не тільки в світлі моделювання історії, але і в світлі текстології (розповідь як вербальний акт). У фундаменті постмодерністської концепції оповідання в якості головної звучить ідея внесення смислу шляхом передбачення фіналу. „Розповідна стратегія” є радикальною відмовою від усіх можливих інтерпретацій, включаючи: а) літературно-художній критичний реалізм, оскільки критикувати означає рахуватися з чимось об’єктивним; б) медиєвально традиційний реалізм, оскільки, постмодерн відноситься до тексту принципово номіналістично; в) сюрреалізм, тому що постмодерн не шукає там „зони свободи”, а знаходить її в процедурах реконструкції та означування тексту. Гадамер стверджував: „все, що є людським, ми повинні дозволити собі висловити”, - а умовою можливості такої свободи є принципова відкритість як будь-якої наррації, так і тексту. Нарратив автора замінюється нарративом читача, по-новому центруючи та означаючи текст [1, 491-492].

Підтвердження цих позицій знаходимо у працях сучасних науковців. Український науковець Г.Тарасенко пропонує тлумачити творчість як „...об’єктивований факт ставлення до світу”. На думку російського філолога М.Бахтіна, життя тексту, тобто його дійсна сутність, розвивається на зламі двох свідомостей, двох суб’єктів – автора і читача.

Коли ми говоримо про літературу як духовно-словесний витвір людини, який здатний здійснювати виховний, педагогічний вплив, варто згадати І. Франка, який надавав особливого значення поезії як „активному стану душі, яка порушується переважно на горішніх регістрах, де почуття межує з рефлексією, з думкою і абстракцією і не раз помітно переходить в домену чисто інтелектуальної праці” [3, 16]. І. Франко обстоював думку, що „поезія заставляє нас не лише тільки тремтіти і запирати у собі дух, але також сміятись, плакати, почувати тривогу, вдоволення, ненависть, погорду і т. і. Та головна річ тут та, що вона не втихомирює, а розбурхує до жвавішого ділання наші вищі духовні сили.” [3, 272]

Як стверджував Л. Виготський, „створення образу - це високе педагогічне мистецтво” [117, 273]. Він підтримував думку про спорідненість педагогіки та мистецтва, зауважував, що саме у художньому образі є „велика сила, яка запалює почуття, збуджує волю, підвищує енергію, що зумовлює та готує до дії. Дуже важливим у педагогіко-антропологічному аналізі художньої літератури є вдалий підбір художнього твору. О. Рудич зазначає, що кваліфіковано дібрана книжка сприяє розвиткові естетичного смаку, як відносно художньої літератури, так і відносно живопису. Те, що ми сприймаємо “на слух”, є основою для власного художнього образу, створення якого починається вже із сприймання запропонованого образу. Процес сприймання художнього образу вимагає наявності розвиненої уваги, уяви, абстрактного мислення та сенсорної готовності (тобто певного розвитку процесів сприймання). У ході сприймання художнього образу відбувається активне дослідження твору, його художньо-емоційну цінність, змістове навантаження. Активно залучаючись до створення власного художнього образу, ми суб’єктивізуємо усі отримані емоційно-естетичні враження, знаходимо найбільш повну інформацію про суть, ідею художнього твору взагалі. Створення цілісного художнього образу є творчим актом і полягає у наявності змістових, звукових, рухових, образних його характеристик [5, 57-59].

Так, наприклад, при вивченні курсу „Методика роботи домашнього вихователя” студентам V курсу пропонують застосувати педагогіко-антропологічний аналіз при підготовці до практичного заняття з теми „Образ домашнього вихователя у творах світової літератури”. До переліку творів рекомендованих до опрацювання включено роман „Джен Ейр” Шарлоти Бронте, роман „Червоне і чорне” Ф. Стендаля, новела „Гувернантка” Стефана Цвейга. Часто звертали свій погляд на образ домашнього вихователя видатні майстри пера: О. Пушкін, К. Станюкович, Н. Кобринська та багато інших. Дитяча література також не залишилася осторонь, на її сторінках і А. Ліндгрен, і П. Л. Треверс намагалися створити образ ідеального домашнього вихователя, про якого мріють всі діти.

Розглядаючи питання особливостей індивідуального навчання та виховання на території України XVIIІ - XIХ ст., студенти усвідомлюють становище няньки через призму сприйняття цього аспекту автором твору „Перша вчителька”. Твір Наталії Кобринської „Перша вчителька” має автобіографічний характер. Про значення автобіографічних матеріалів для гуманітарних досліджень у різних галузях науки говорили Ю. Шлюмбом, М. Хайнеман, Б. Бім-Бад [4, 9]. Зважаючи на те, що автобіографічні матеріали - це історії про самого себе, історії своєї душі, своєї діяльності, є свідченням культурних зразків тієї чи іншої епохи, пам’яткою літературного жанру, документом свого часу, припустимо, що твір є історично достовірною хронікою зазначеного історичного етапу.

На сучасному етапі, розвитку набула психологічна герменевтика, яка торкається проблеми розуміння та інтерпретації реальності, особистого досвіду людини, який зафіксовано у різних текстах. Науковці, що займаються цією проблемою, схиляються до думки, що не лише свідомість особистості можна уподібнити до певної суми текстів, а й дії людини, події її життя. Слід зазначити, що текст тлумачиться у широкому семіотичному розумінні - і як текст, представлений у письмових джерела, і як текст, який творить людина у внутрішньому діалозі, намагаючись осмислити, зрозуміти себе, свій досвід, власні проблеми. Текст оповідний (нарратив), організовує, структурує та артикулює життєвий досвід. Людина, намагаючись осмислити, висловити описати, власний досвід, шукає відповідний сюжет, який міг би впорядкувати певні події, наприклад, літературний, історичний, тобто сюжет, тими чи іншими засобами зафіксований у культурі. Особливістю є те, що для різних культур та історичних епох характерними є типові сюжети. Згідно з Брунером, утілення досвіду у форму оповіді дає змогу осмислити його в інтерперсональній, міжособистісній сфері, оскільки форма нарративу, що вироблена у ході розвитку культури, уже сама по собі передбачає опосередкований досвід міжособистісних стосунків.

Зважаючи на вищесказане, педагогічна герменевтика має широкі перспективи у процесі підготовки фахівців Згідно педагогіко-герменевтичного підходу значимість має не лише високо художній літературний текст, а і текст лекції, пояснення нового матеріалу, схеми, таблиці, моделі, які широко використовуються у процесі підготовки фахівців відповідного профілю.

Література:

1. Всемирная энциклопедия: Философия ХХ век / Главн. науч. ред. и сост. А. А. Грицанов. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, Современный литератор, 2002. – 976 с.

2. Жигалова М.П. Герменевтика – теория интерпритациии художественного текста // Мир образования – образование в мире. – 2004. – №3. – С. 34–42.

3. Лещенко М. П. Щастя дитини – єдине дійсне щастя на землі: До проблеми педагогічної майстерності: Навчально-методичний посібник. – К.: АСМІ, 2003. – Ч.1. – 304 с.

4. Наукові здобутки студентів - школі XXI століття: Збірник наукових праць студентів психолого-педагогічного факультету – Випуск 1. – Полтава, 2001 – 224 с.

5. Рудич О.О. Підготовка майбутніх учителів початкових класів до використання сучасної англомовної дитячої літератури: Дис... канд.. пед. наук: 13.00.04. / Київський національний університет імені Т.Г.Шевченка, Київ, 2005. – 229 арк.