Економічні науки / 12. Економіка сільського господарства
Аспірант Карунос С.А.
Херсонський державний
університет, Україна
У сільському господарстві земля є головним засобом виробництва. На відміну
від інших засобів виробництва, за умови правильного використання земля постійно
відновлює свою родючість, якісно поліпшується. Проте її природна родючість
неоднакова в різних природно-кліматичних умовах. Тому в землеробстві праця
однакової кваліфікації і фондоозброєності дає різні результати залежно від
природних умов, тобто продуктивність праці тут визначається передусім
продуктивністю природних ресурсів.
Вплив
природних факторів на результати виробництва можна обмежити шляхом розвитку
продуктивних сил. Йдеться про економічну родючість, підвищення якої досягається
через раціональне використання землі, систематичне впровадження нових
технологій, досягнень науки і техніки, поліпшення культури землеробства тощо.
Таким чином, у землеробстві економічний процес відтворення незалежно від
його суспільного характеру завжди взаємодіє з природним. Тому підприємець
повинен добре знати і вміло використовувати не тільки економічні закони, а й
закони природи. Адже тут об'єктом діяльності людини є живі організми: рослини і
тварин. Їх біологічні процеси протікають за певними законами природи, а вплив
людини на ці процеси обмежений. У сільському господарстві неможливо прискорити
виробничий процес, як у промисловості. Наприклад, строк вирощування озимої
пшениці становить 10місяців. Процес праці переривається в проміжках між
посівом, внесенням добрив, весняним боронуванням і збором урожаю. Звідси -
повільний оборот виробничих фондів, зумовлений великою різницею між часом
виробництва і робочим періодом.
Другою суттєвою особливістю сільськогосподарського виробництва є його
сезонність. У певних межах її можна згладжувати шляхом виготовлення продуктів,
які мають неоднакові час виробництва і робочий період. Йдеться про таку
організацію виробництва, яка поєднує основні й допоміжні галузі, промислові
підприємства і промисли залежно від економічних і природних умов. У сільському господарстві також
дуже важливим є своєчасне виконання робіт (наприклад, сівба, збір урожаю,
догляд тварин з інтервалами, які визначаються природою, тощо). Якщо в
промисловості несвоєчасне виконання технологічних операцій веде до затримки
виготовлення продукції, то в сільському господарстві це призводить до прямих
втрат продукції, погіршення її якості, великих втрат втіленої в неї праці. Це негативно
позначається на результатах підприємництва, дохідності аграрного виробництва у
цілому.
Науково-технічні інновації здійснюються на основі ринкових механізмів
господарювання, що в сільському господарстві, передбачає не просто використання
техніки, а створення системи сільськогосподарських машин. Система машин повинна
враховувати особливості й специфіку виробництва кожного виду сільськогосподарської
продукції в їх поєднанні, виходячи з принципу максимального використання
робочих машин, агрегатів, транспортних засобів. Дуже важливо також
забезпечувати максимальну кількість необхідних засобів виробництва в критичні
строки, з тим щоб виконати всі роботи в оптимальний період і не допустити втрат
продукції внаслідок, скажімо, затримки при посіві чи збиранні врожаю. Тому в сільському
господарстві необхідна більша маса засобів виробництва, більш висока
енергоозброєність праці.
У сільському господарстві підприємець обмежений вибором виробництва тих чи
інших продуктів природними умовами і специфікою цієї галузі. Наприклад, високі
врожаї коріандру, рицини, соняшнику і т. д. можна одержати в зоні степу
України. В Поліссі природні умови для них непридатні і через низьку
врожайність. Тут доцільніше вирощувати льон, картоплю і т. д. Підприємництво в
сільському господарстві відрізняється і тим, що земля як особливий і
обов'язковий засіб виробництва обмежена в просторі. Цей фактор поряд із
зростанням потреб на продовольчу продукцію визначає необхідність інтенсифікації
сільського господарства як основної форми виробництва.
Будь-який суб'єкт підприємництва у сільському господарстві повинен також мати
право самостійно вибирати напрямок спеціалізації (з урахуванням умов розміщення,
ресурсів, фінансової стабільності, позиції на ринку даного господарства),
визначати перспективи й економічно ефективну структуру посівних площ та
виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних підприємств та обслуговуючих
видів діяльності. Потрібна також свобода вибору партнера, договірних
взаємовідносин з суб'єктами ринку, форм організації та оплати праці. Без цього
ні приватна, ні колективна власність не зробить селянина повноцінним
господарем, тим більше що досвід розвинутих країн (США, Франції, Німеччини, Японії
та ін.) свідчить: у господарській діяльності функціонує не форма власності, а
підприємець, який враховує реальності конкурентних відносин.
Верховна Рада України прийняла ряд законів, які покликані створювати умови
для розвитку різноманітних форм господарювання. Так, Закон "Про селянське
(фермерське) господарство" визначає економічні, соціальні й правові основи
створення та діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні. Він
гарантує право громадян на добровільне створення цих господарств, їх
самостійність, рівність з іншими формами господарювання. Закон "Про
колективне сільськогосподарське підприємство" визначає правові,
економічні, соціальні й організаційні умови діяльності колективних
сільськогосподарських підприємств.
Цей закон гарантує неприпустимість втручання держави в здійснення
господарських функцій підприємства, обмеження його прав та інтересів з боку
державної влади та управління, забезпечує рівні умови колективних
сільськогосподарських підприємств з державними, селянськими (фермерськими)
господарствами. Прийнятий Закон "Про плату за землю" визначає
порядок, розміри, строки сплати земельного податку та орендної плати.
Приймаються відповідні нормативні акти Кабінетом Міністрів.
Але на практиці відповідні законодавчі акти не достатньо забезпечені
матеріально-технічними засобами, організаційно-економічним господарським механізмом
розв'язання суперечностей і узгодження економічних інтересів різних суб'єктів виробничої
діяльності. Це породжує на селі фактично протистояння різних соціальних груп і
може призвести до великих економічних, політичних і моральних втрат.
Перспективною є така структура організації аграрної сфери, яка не
протиставляє, а навпаки, органічно поєднує різні уклади і форми господарювання.
Оптимізація такої системи має здійснюватися поступово, в міру відновлення
матеріально-технічної бази, виробничої та соціальної інфраструктури на селі. На
кожному етапі мають бути свої критерії цієї оптимізації. Слід вибирати надійний
господарський механізм розв'язання суперечностей і узгодження економічних
інтересів господарств населення, фермерських господарств, орендних колективів,
кооперативів, переробних промислових підприємств.
Не менш важливо використати і такий досвід: у розвинутій соціально
орієнтованій економіці кожен підприємець, коли починає займатися бізнесом,
старанно відшукує нішу своєї господарської діяльності, яка б вдало вписувалася
у великий агробізнес. Що стосується організації сільськогосподарських
колективних господарств за сучасних умов, то альтернативними сегментами їхньої
діяльності можуть бути такі, що доповнюють основне виробництво: переробка
сільськогосподарської продукції, матеріально-технічне постачання, реалізація
продукції, виробництво будівельних матеріалів і т. д. Подібна система
організації основного виробництва і допоміжних виробництв фермерських і
колективних господарств, безумовно, знімає ряд суперечностей, що виникають між
окремими суб'єктами в аграрному секторі економіки. Тому ринкова економіка
розкриває широкі можливості для розвитку підприємництва.
Література:
1. Благодатний В.І., Мармуль Л.О. Основи
підприємництва та агробізнесу: Навчальний посібник. – Херсон: Айлант, 2002. –
274 с.
2. Губені Ю. Основи підприємництва та агробізнесу: Навч. посіб. –
Львів: Українські технології, 2002. – 256 с.
3. Малік
М.Й. Фінансово-кредитний механізм у розвитку аграрного підприємництва //
Фінанси України. – 2004. – № 5. – С. 47-51.
4. Юрчишин В.В. Сільські території як
самоутворюючі фактори розвитку аграрного сектора економіки // Економіка АПК. –
2005. – № 3. – С. 3-10.