Аспірант, Вірковська А.А.

Тернопільський національний економічний університет

Основні підходи до визначення національного інтересу країни

З розвитком світового господарства поглиблюється й загострюється процес розширення геоекономічної парадигми як вищої форми інтернаціоналізації господарського життя. Все більше втрачають свою закритість національні економіки – вони ефективно функціонують лише за умови оптимальної інтеграції у глобальний світогосподарський простір, займаючи важливе місце в системі міжнародного поділу праці та формуванні відповідних організаційно інституціональних механізмів адаптування внутрішньоекономічної моделі розвитку країни до нових геоекономічних явищ. При цьому, за прогнозом видатного американського соціолога І. Валерстайна: «нинішня світ-система з її глобальними економічними і політичними процесами перебуває в найглибшій кризі, на порозі змін, які можуть призвести до виникнення зовсім нового світопорядку» [1]. Таким чином, виникає необхідність формування наднаціональних механізмів щодо узгодження інтересів країни у процесі міжнародного співробітництва.

До середини ХХ ст. у політичній науці сформувалися два класичних підходи до аналізу національного інтересу. Перший представлений школою «політичного реалізму», а другий - школою «політичного лібералізму». Розуміння даної категорії реалістами істотно відрізняється від її розуміння лібералами. По-перше, для реалістів національний інтерес, до якого прагне держава, вище власних інтересів і визначається зовнішнім середовищем, а не внутрішніми соціальними потребами держави. По-друге, для реалістів домінуюче положення в розумінні національних інтересів займають геополітичні пріоритети, у той час як у лібералів на першому плані серед імперативів стоять міркування економічного добробуту громадян. Крім того, в реалістів національний інтерес є унітарним, а не плюралістичним. Отож, реалістичне розуміння національних інтересів держави виключає на відміну від лібералів визнання національних інтересів інших держав.

Що стосується факторів формування національних інтересів, то одні дослідники (представники школи «політичного реалізму») вважають, що вони мають об'єктивний характер і не залежать від інтересів груп людей, які перебувають при владі або окремих осіб. Інші (прибічники теорії «прийняття рішень»), навпаки, заперечують об'єктивний характер національних інтересів і зводять їх формування до суб'єктивних забобонам, філософським і політичним поглядам правлячої еліти. Представники даного напрямку стверджують, що «національні інтереси суб'єктивні за характером… національний інтерес – це те, що нація, то є той, хто приймає рішення» [2].

Основне питання, яке стоїть в центрі сучасних дискусій з даної проблеми, полягає в тому, хто є суб'єктом національного інтересу. Одні дослідники вважають, що пріоритетне право визначати і формулювати інтереси нації має належати громадянському суспільству. Інша частина політиків і дослідників ототожнює інтерес нації, навпаки, з інтересом держави, розглядаючи останнє як носія, виразника і гаранта національного інтересу.

Розглядаючи глобалістичний підхід до поняття «національний інтерес», то тут ставиться під сумнів правомірність використання даної категорії. Цей напрямок критикує концепцію національного інтересу на підставі взаємозалежності держав, виникнення «транснаціональних» і «наднаціональних» учасників міжнародних відносин, що веде до послаблення ролі нації-держави і заміні національних інтересів, по-перше, інтересами бізнесу в особі ТНК, по-друге, інтересами світової спільноти.

Що стосується конструктивізму, то його сутність полягає в уявленні про те, що національні інтереси «є не втіленням об'єктивної істини, а лише конструюванням реальності, яка обумовлена довільними діями влади» [3]. Якщо конструктивісти цікавляться тим, яким чином конструюються національні інтереси, то інструменталісти - які функції виконують національні інтереси по відношенню до суспільства. Російський політолог І. Л. Прохоренко виділяє три основні функції національного інтересу, а саме: політичну (основа для прийняття керівництвом держави внутрішньо-та зовнішньополітичних рішень), комунікативну (пояснення населенню цілей і завдань політики держави) та ідеологічну (виправдання зовнішньополітичних відносин, нейтралізація їх негативного сприйняття)[4].

Таким чином, аналіз основних трактувань поняття «національний інтерес» говорить про відсутність єдиної думки щодо теоретичної обґрунтованості та практичної корисності даної категорії, що можна пояснити і методологічним плюралізмом, і полярною наукової орієнтацією дослідників.

Література:

1. Валерстайн И. После либерализма / Пер. с англ. М. М. Гурвица, П. М. Кудюкина, Л. В. Феденко под ред. Б. Ю. Кагарлицкого. – М.: Едиториал УРСС, 2003. – 256 с.

2. Цит. по: Красин Ю. А. Национальные интересы: миф или реальность? // Свободная мысль. 1996. № 3. С. 5.

3. Васкез Д. Ф. Постпозитивистское течение: реконструирование национального подхода и теории международных отношений в эпоху критики классического рационализма // Теория международных отношений на рубеже столетий / Под ред. К. Буса, С. Смита, М., 2002. С. 233.

4. Прохоренко И. Л. Национальный интерес во внешней политике государства. Опыт современной Испании. М., 1995. С. 21.