Історія / Історія України / Вітчизняна історія

Кандидат історичних наук, Нікітенко К.В.

Львівський інститут менеджменту, Україна.

ФОРМУВАННЯ СТАЛІНСЬКОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ — РЕПРЕСИВНО-АДМІНІСТРАТИВНА ЛІКВІДАЦІЯ БАГАТОУКЛАДНОСТІ.

Воєнно-комуністична “кавалерійська атака” мала для економіки України вкрай важкі наслідки. Фактично було зруйноване господарство країни, а переконання у “непотрібності грошей при комунізмі” призвело до повної ліквідації банківської системи. Під тиском обставин, під прямою загрозою втратити владу, правляча більшовицька партія була змушена піти на докорінну зміну своєї політики — запровадити НЕП. Однією з основних її складових стала відбудова фінансово-банківської системи. Першим наприкінці 1921 р. відновив свою роботу Держбанк. Втім, відбудова промисловості вимагала великих капіталовкладень, значних фінансових ресурсів, забезпечити якими Держбанк на початковому етапі своєї роботи апріорі був не здатний. Так, за висновками фахівців, на початок 1920-х рр. потреба у кредиті була задоволена менш ніж на 8%. Ситуація в економіці продовжувала залишатися критичною. Правляча партія пішла на наступну поступку — було створено низку спеціальних банків, у тому числі й приватних — товариств взаємного кредиту (ТВК). Їх основним завданням було кредитування приватного сектору, який практично не мав доступу у державні банки.

Слід відзначити, що приватна ініціатива відіграла досить значну роль у відбудовчих процесах. В умовах катастрофічного падіння виробництва до 10% від довоєнного, коли на недосяжний дефіцит перетворилися навіть товари першої потреби, значною мірою, саме приватники допомогли наповнити ринок необхідними товарами (у деяких галузях легкої промисловості — борошномельній, олійній, шкіряній тощо домінування приватного виробництва було беззаперечним), забезпечували сировиною та напівфабрикатами великі державні підприємства, допомогли з працевлаштуванням тисячам безробітних тощо.

За умов, коли головним питанням державних банків було кредитування державного сектору, приватні ТВК пройшли швидкий шлях своєї відбудови — на середину 1920-х рр. в УСРР їх діяло понад 100. Проте, з самого початку приватні банки діяли під пильним державним контролем, що повністю відповідало вказівкам В.Леніна. Так, окреслюючи рамки співіснування держави з приватним сектором, він неодноразово наголошував: „Ми нічого „приватного” не визнаємо, для нас усе в галузі господарства є публічно-правове, а не приватне”; „ми визнавали і визнаватимемо тільки державний капіталізм” [1, c. 382, 381].

Контроль мав чітко визначену економічну складову. Резолюція ХІ з'їзду РКП(б) “Про фінансову політику” підкреслила: “створення підсобних кредитних інститутів, які контролювалися б Держбанком... повинно відбуватися у межах, що не порушують домінуючої ролі Держбанку” [2, с.320]. Таким чином, Держбанк із самого свого заснування створювався монополістом нововідбудованої кредитно-фінансової системи. Всі інші кредитні установи мали виконувати тільки допоміжні функції та перебувати у постійній фінансовій залежності від головного банку країни. Повною мірою це відчули на собі приватні банки.

Так, на засіданні кредитово-планової комісії при Всеукраїнській Конторі Держбанку у грудні 1926 р. з метою посилення контролю за діяльністю приватних товариств було прийняте спеціальне рішення, в якому наголошувалося: “кредитування ТВК зосередити виключно у Держбанку” [3]. Аналогічні рішення були прийняті й на засіданні Економічної Наради УСРР у лютому 1927 р.: “маючи на увазі значення кредиту, як найважливішого фактору в справі регулювання приватного капіталу” максимально підпорядкувати та “ув'язати” діяльність ТВК із Всеукраїнською конторою Держбанку [4]. Такі дії дозволяли не лише підпорядкувати собі діяльність товариств, зробити їх максимально залежними від державного фінансування (яке могло бути надзвичайно непослідовним, мінливим, а могло й зовсім припинитися, що незабаром й відчули на собі ТВК), але й зробити контроль за приватними грошовими потоками всеохоплюючим.

З іншого боку, приватні банки функціонували в умовах постійного державного не тільки економічного, але й адміністративного тиску. Як наслідок, взагалі неможливо назвати ТВК повністю незалежними приватногосподарськими установами, які керувалися в своїй роботі виключно ринковими законами. Товариства постійно відчували на собі примус адміністративного регулювання. Державні партійно-господарські органи регулярно втручалися у діяльність приватних банків, віддавали вказівки і розпорядження, повністю підпорядкувавши всю кредитову політику. Характерним приміром може стати телеграма НКФ, розіслана по всіх окружних фінвідділах від 4 квітня 1926 року: “Всім ТВК припинити кредитування, а також не видавати й гарантійних листів приватним особам та установам, які ведуть торгівлю вовною” [5]. Наприкінці того ж року НКФ України черговим циркулярним листом повністю заборонив кредитування приватних власників млинів, а 8 січня 1927 р. НКФ попередив ТВК про обмеження кредитування також і приватної шкіряної промисловості. Повністю було заборонено кредитування кустарів та дрібних промисловців-шкурників [6] тощо. Втім, тільки регламентацією кредитної політики державні регулюючі органи обмежуватися не збиралися. Так, архівні матеріали свідчать, що були непоодинокі випадки, коли місцевий партійно-господарський актив намагався вимагати з ТВК гроші на будівництво залізничної магістралі, встановлював обмеження по заробітній платі працівникам, робив спроби у примусово-наказному порядку призначати своїх людей на керівні посади в ТВК тощо [7].

В умовах проголошеної індустріалізації і формування тоталітарної сталінської економічної моделі, приватники, як більш-менш незалежні суб'єкти господарювання (наскільки це дозволяли умови тогочасного суспільства) стали не тільки зайвими, але й шкідливими. У боротьбі за абсолютну монополію на кредитному ринку влада не вагаючись задіяла весь арсенал адміністративних важелів знищення. Так, на нараді, присвяченій питанням розвитку банківської системи (червень 1927 р.), наркомторг України М.Чернов наголосив: “У світлі перспектив звуження приватно - капіталістичного обігу за рахунок розширення усуспільненого, політика стимулювання розвитку ТВК з державних ресурсів є недоцільною й не відповідає як соціальній політиці держави, так і об’єктивним економічним тенденціям” [8]. Проведені наради на місцях підтримали вказану керівну лінію. На 1 жовтня 1927 р. державне кредитування ТВК скоротилося майже на 20% (порівняно з попереднім роком), а в наступному році – взагалі майже на ¾. Зрозуміло, що такі дії значно підірвали фінансову спроможність ТВК. Втім, приватні банки мали велику адаптабельність, швидко пристосовувалися до мінливої кон'юнктури ринку, тому такий “голодний фінансовий пайок” хоча і значно обмежив їх діяльність і навіть призвів до ліквідації певної кількості, переважно, провінційних фінансово заслабких товариств, але не ліквідував всієї системи.

Тому, в умовах наступу на приватника влада вдалася до більш радикальних кроків. Арешти керівників, показові судові процеси, і, як наслідок, ліквідація товариств, стали буденним явищем. Так, восени 1929 р. було заарештоване все правління Кам'янець-Подільського ТВК, у грудні того ж року на лаві підсудних опинилася вся адміністрація Харківського ТВК “Жилбудкредит” тощо. ХVІ з'їзд дав директиву “провести рішучу ліквідацію установ і форм управління як некритично запозичених у капіталізму, які, хоч і мали значення в перші роки радянської влади, але втратили значення в умовах переважання соціалістичних елементів в економіці країни” [9, с.405]. Так доля ТВК була вирішена. Відтепер фактично щотижня товариства припиняли свою діяльність. У жовтні 1930 р. ліквідувалися одразу 10 ТВК (Запорізьке, Харківське, Семенівське, Жмеринське, Полтавське та ін.), у листопаді – ще 7 (Сталінське, Одеське, Глухівське та ін.) тощо [10, с.213].

Таким чином, багатоукладність у банківській сфері країни була ліквідована не в умовах перемоги у конкурентній боротьбі та, як наслідок, відмирання віджилих форм, а виключно за допомогою командно-адміністративних, репресивних заходів. Новосформована сталінська одержавлена банківська система стала важливою, цілком і повністю підконтрольною, залежною від суто кон'юнктурних політичних рішень складовою тоталітарної системи. Відповідно, тоталітаризм і ринкові відносини, безумовно, були несумісними явищами.

Література.

1. Ленін В.І. Про завдання Наркомюсту в умовах нової економічної політики // Повне зібрання творів. – К.: Політвидав України, 1974. – Т. 44. – 702 c.

2. КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК / – К.: Політвидав України, 1980. – Т.4. (1927-1931 рр.). – 557 с.

3. Центральний державний архів вищих органів влади України (далі ЦДАВО України). – Ф.35, оп.3, спр.104, арк.33.

4. Державний архів Миколаївської області. – Ф. Р-161, оп. 2, спр. 29, арк. 73 (оборот).

5. Державний архів Донецької області. – Ф. Р-302, оп. 1, спр. 35, арк. 23.

6. Офіційний бюлетень НКФ УСРР. – 1926. – № 10. – С.9; Там само. – 1927. – № 27. – С.48.

7. Державний архів Луганської області. – Ф. Р-608, оп. 1, спр. 1052, арк. 5.

8. ЦДАВО України. – Ф. 337, оп. 1, спр. 5752, арк. 8.

9. КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК / – К.: Політвидав України, 1980. – Т.4. (1927-1931 рр.). – 557 с.

10. Волосник Ю.П. Нова буржуазія України та розвиток приватнопідприємницької діяльності на фінансовому ринку в роки НЕПу / Волосник Ю.П. – Харків: НМЦ „СД”, 2002. – 383 с.