Педагогічні науки / 3. Методичні засади виховного процесу

К.ф.н. Погребной В.В.

Полтавська місіонерська духовна семінарія

Української Православної Церкви, Україна

Новий погляд на гру,

як метод сучасної православної та світської педагогіки

В історії Церкви, як паралельної настільки ж об'єктивної реальності оточуючого нас матеріального і соціального світу, ніколи не виникало позитивного досвіду абсолютної педагогіки «на всі часи». Чітко сформульовані правила віри проявлялися у міру постановки cуспільством питань. На цивілізаційному шляху виникала проблема, її всебічно вивчали і давали відповідь як повинна людина і християнин відповідати на виклик часу. Тільки так з'явилася вся теоретична база, в тому числі і віровчительна, і педагогічна, яка викликає у нас – присутніх тут сьогодні – особливий інтерес. Якби ми були володарями якоїсь інтелектуальної панацеї, наукові і освітні конференції були б ні до чого. І сьогодні мені хочеться торкнутися питання, яке може бути сприйняте двояко у світлі черчилєвского афоризму природності лібералізму в молодості і консерватизму в зрілості.

Однією з безумовних реальностей, яка надає величезний вплив на сучасну систему виховання і освіти є гаджет. Його застосування ширше, ніж здається пересічному громадянину. Він покликаний удосконалювати і спрощувати життя людини у галузі медицини, спорту, економіки, в інших областях, і, безумовно, освіти. Саме так і відбувається. Однак у останньої, зважаючи на те, що робота ведеться з поколінням яке формується, функції наявних в учнів особистих гаджетів все більш перетікають в область розваг. Для цього достатньо зайти на перерву в середню школу, ВНЗ; посидіти в парку, проїхатися в громадському транспорті. Плавне зміщення акцентів передбачене одинадцять років тому Антоном Поповим у праці «Маркетингові ігри: розважай і володарюй» про обов'язковий перехід пріоритету в іграх від суто розважальної функції до функції комунікативної, сталося. Ігри стали одним з видів спілкування, при цьому їх розважальний компонент зберігся [1, с.18]. Педагогіка, психологія, філософія не мовчать і реагують даючи нові інструменти нейтралізації негативного впливу і перенаправлення тимчасових і силових векторів зусиль вчителів, батьків. Але безумовним апологетом поведінки наших дітей, учнів є те, що, знаходячи в своєму роді універсальний апарат розваг, вони отримують його в період своєї вікової ігрової легітимності. А от зупинити потік від розвиваючої гри до гедоністичної виявляється складним. Навіть зайве наводити якісь статистичні дані – вони прямо пропорційні продажів гаджетів. Спробувати зупинити цей цивілізаційний потік – все одно що увійти в гірську річку під час паводків – вона знесе будь-кого, хто став на її шляху. При чому ця тенденція жодним чином не є долею тільки світської молоді. Як багаторічний викладач і вихователь педагогічної лабораторії в області духовної освіти – Полтавської місіонерської семінарії, я помічаю величезний вплив цифрових технологій на моїх студентів. І хоча їх моральний стан залишається більш чистим, по відношенню до їх ровесників у світському світі, трансформація і навіть деформація комунікації «педагог-учень» безумовна. Відповідь на одвічне питання «Що робити?» в цьому випадку породжує різні педагогічні прийоми, але якісь поради все ж універсальні. І мені хочеться сьогодні констатувати необхідність включення педагогів у гру без кордонів вікових періодів. Нам всім знайомі поради Костянтина Ушинського, що час для ігор повинний відводитися згідно віку: чим більше дитина, тим менше часу вона має проводити в грі [4]. Однак цю закономірність Костянтин Дмитрович відносив до школяро-дошкільнят. Ми ж стикаємося зараз і зі шкільно-пост-шкільною грою. І одним з компонентів нейтралізації віртуальної грайливості бачиться все більше впровадження у навчальний процес і в середньо освітній системи (у нашому випадку на уроках християнської етики та біблійної історії) і в системі недільних шкіл ігрових форм у лекційний час і під час контролю знань; домінування діалогу і полілогу над монологом педагога, хоча б рідкісна сократівська зміна аудиторної обстановки і багато багато іншого, що може виступити дійсною альтернативою ігровій віртуальності.

Духовні, релігієзнавчі, етичні істини часто здаються монадою, яка постає завжди в одному і тому ж вигляді, а інформативне їх подання не так, як у підручниках XV-XIX століть порушить класичні педагогічні принципи (теологія все ж фундаментальна наука і була однією з трьох перших університетських в середні віка), або призведе до єресі. Але ми повинні констатувати, що гра вже щільно і незалежно увійшла в життя наших дітей всіх віків. І шкільному суспільству необхідна наша вірна конструктивна рефлексія – відповідь на виклик часу. Вести позитивну боротьбу за увагу та час дитини на території, за межі якої вони часто вже психологічно не можуть вийти, оскільки коренева система їх індивідуального зростаючого, але не вірно розвиваючого характеру, поглибилася до того, що перенесення у позаігрову загрожує конфліктами і асоціалізацією. І можливі битви і дорослого педагога і підростаючого учня на території ігри не повинні нас лякати. За словом Василя Сухомлинського «гра – це широке і багатогранне поняття. Вона може полягати у великому напруженні творчих здібностей, уяви. Без гри розумових сил, без творчої уяви неможливо уявити повноцінного навчання» [3, c. 73]. При цьому Василь Олександрович констатує, що його досвід переконав педагогічний колектив, що школа не повинна вносити різкий перелом у життя дітей. Нехай, ставши учнем, дитина продовжує робити сьогодні те, що робила вчора. Нехай нове з'являється в її житті поступово і не приголомшує лавиною вражень» [3, c. 77]. Німецький психолог і філософ Карл Грос, який перший у кінці XIX ст. робив спробу систематичного вивчення гри, назвав ігри початковою школою поведінки [6]. Для нього, якими б зовнішніми або внутрішніми факторами не мотивувалися ігри, сенс їх саме в тому, щоб стати для дітей школою життя. Гра об'єктивно – первинна стихійна школа, уявний хаос якої надає дитині можливість ознайомлення з традиціями поведінки людей, що його оточують [5]. Костянтин Дмитрович Ушинський уточнює – традиціями поведінки національної. І в цьому контексті і батько, перевіряючий сюжет комп'ютерної гри, і педагог, який надає початкові фундаментальні наукові дані в ігровій формі – співробітники. Хочу зазначити, що в цілому говорити про це мене змусила не суха статистика, а несподіваний поворот у бесіді з молодими колегами – викладачами юридичного та економічного факультетів одного з вузів України. У довірчій бесіді тема перейшла до рідних дітей в зв'язці з молодим студентством. І свіжоспечені доктора, доценти, люди з педагогічним стажем почали зізнаватися, що подати якусь життєствердну і розширюючу кругозір інформацію вже не вдається в іншій формі, крім ігрової. І це не висновок з багатьма «якщо». Це виявилися на сьогодні єдині двері в глухому куті нерозуміння між вченим батьком-матір’ю і їх дитиною, куди їх завела спроба вихованцю XXI століття дати знання і орієнтири в житті сухою інформацією, як отримували її ми у другій половині XX століття. «Так, шановний, спорт у нас через гру. Спільне приготування їжі та знайомство з кухнею – через гру, домашнє завдання – знову гра. Я це усвідомила і поступово стала розуміти і переносити цю форму і в аудиторію», – зізналася 36-річна професор. І першою перешкодою на цьому шляху в наш час стає економічний базис. У кризові періоди педагогу, який усвідомлює висоту свого служіння, тим не менш складно мотивувати себе на ще більшу креативність і комунікативність. Але наша віра в Бога і практичний досвід – впевненість в існуванні вічного світу ідеалів – є тією підтримкою, якої, на жаль, позбавлені педагоги невіруючі. Нам простіше розставити акценти у важливому, що тече в вічність, і тимчасовому, що нищиться за десяток років. Відповідно залишитися в старому костюмі, але відпустивши у дорослий світ підготовлений за словом святителя Григорія Богослова «мікрокосмос», або Генріха Гейне – «цілу всесвітню історію». Педагогічне служіння так високо, що зізнаюся вам, коли сам бачу палаючого своєю справою педагога, вже записую його в своїй пам'яті як полусвяту людину.

У контексті сучасної педагогічної проблеми вже зовсім по іншому звучать слова «патріарха» педагогічної теорії і практики Яна Амоса Каменського, який закликав всі «школи-каторги», «школи-майстерні» перетворити в місця ігор [7, c.19]. Усяка школа, на його думку, може стати універсальною грою і треба все здійснювати в іграх і змаганнях, узгоджуючись з віком у школі дитинства, отроцтва, юності. У грі завжди є якесь таїнство – неодержана відповідь, що активізує розумову діяльність учня, штовхає на пошук відповіді.

У сучасній психології розроблено таке розуміння сутності особистості, згідно з яким, особистістю є людина, що володіє певним творчим потенціалом. Ця дефініція не позбавлена християнського сенсу. Оскільки виділяє в людині першорядну функцію – вона вільний творець створений за подобою Творця-Бога. А основою творчості, основою творення нового є уява, прохання-молитва до Господа побачити ідею або сутність речі, процесу. Від того і уява має бути творчою і відтворюючою. Не так давно британський режисер Рідлі Скотт сказав, що «найкращий у світі кінозал – це мозок людини, і ти розумієш це, коли читаєш хорошу книгу». При читанні навчальної та художньої літератури, при вивченні історичних описів постійно виявляється необхідним відтворювати за допомогою уяви те, що відображене в цих книгах і розповідях [2, c.331]. І ми повинні допомогти молодій людині відкрити і користуватися самим досконалим комп'ютером – людським мозком, безумовно в зв'язці з не менш значущим центром його природи – серцем. В такому ключі розвиває думку про погодження наочності і власного мислення і уяви і відомий православний педагог священномученник Фадей (Успенський) [8].

Христос теж закликав до свого роду інтелектуальної гри, виховуючи і освітчюючи людей, що зустрічалися Йому, які збиралися численними групами, саме притчами. Ці проповіді з обов'язковими малими залишковими питаннями віддавали луною в житлах, на роботі, в звичайних новинах на вулицях, коли Спаситель вже був географічно далеко. Цей ефект настільки протяжний, що і через дві тисячі років нас і досі приваблює цей простий євангельський метод із елементами розвиваючої гри; для когось саме він став інтелектуальним мостом до нового життя.

У настільки стрімкому потоці інформаційного та електронного перенасичення євангельські слова про зміїну мудрість і голубину простоту стають педагогічної заповіддю. Всім колегам бажаю заради простоти і чистоти нашого служіння постійного застосування мудрості пошуку нових і результативних педагогічних прийомів та шляхів.

Література:

1. Попов А.П. Маркетинговые игры. Развлекай и властвуй. – М.: Манн, Иванов и Фербер, 2006. – 320 с.

2. Репринцева Е. А. Педагогика игры: Теория. История. Практика. – Курск: Изд-во Курск. гос. ун-т, 2005. – 421 с.

3. Сухомлинский В.А. Сердце отдаю детям. – Киев: Радянська школа, 1974 г. – 288 с.

4. Ушинский К.Д. Собрание сочинений // http://elib.gnpbu.ru/ Режим доступу: 03.02.2017.

5. Церенова О.А. Игровые формы обучения как средство активизации познавательной деятельности на уроках истории (технология игровых форм обучения). – г. Новосибирск: 1998 г. Рукопись.

6. Дурныкина Е.О. Игра как основной вид деятельности дошкольника // http://nsportal.ru/ Режим доступу: 02.02.2017.

7. Я. А. Коменский, Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо, И. Г. Песталоцци. Педагогическое наследие. – М.: Педагогика, 1989 г., – с.416.

8. Фаддей (Успенский), архиеп. Записки по дидактике // https://azbyka.ru/ Режим доступу: 02.02.2017.