Решетилов К.В., студент зварювального факультету Московченко Д.А.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут ім. Ігоря Сікорського»

Глибокий ліризм природи та історія України – основи власної філософії Тараса Шевченка

Першим поштовхом для «філософствувань» завжди була і є сама людина, життя з усіма його неправдами та несправедливістю, з усім лихом і добром, з ніжним і жорстоким, з любов’ю і ненавистю. Це саме й обіймав обширом своїх думок Шевченко. Поза сумнівом, він шанобливо долучався до джерел нашої чудової народної філософії. Саме вона, народна мудрість, виразно проміниться в його творах. Олександр Кониський, один з перших біографів Шевченка, пише: «Першими батьками, що годували Тарасів дух і поетичний дар, першими ніжними няньками, що пестили в кріпацькому тілі мужицької дитини кебету поетичну, були природа та історія України». Природа напувала його душу ще змалку високим ліризмом, а народна історія, переказана йому в піснях сліпих кобзарів, розповідях діда Івана й більше за все – пісні народу, наповнювали серце поета високим народно-національним почуттям. Крім того, побут народу, його тяжка неволя – все це незримою цівкою вливалося й насичувало весь духовний та моральний організм Шевченка; ростило талант, повитий сивим туманом. У цьому сповивачі зростав повільно, мовчки, велетень нашого слова.

Другим духовним хлібом, можна сказати, змалку і до останку, стає Біблія і переважно Псалтир. Біблію, за порадою Брюллова, читав він і потім. Читав її у казематі й казармі.

Сам Шевченко в «Артисті» пише: «Брюллов дуже суворо заборонив мені брати теми з чого іншого, а тільки з Біблії та історії греків і римлян. Там, казав він, є сама краса, а в середньовічній історії – неморальність і біда».

Німецький філософ А. Шопенгауер стверджував, що «терпіння – це життя, а найбільше терпіння в житті має геній». Чи не через це Шевченко так натерпівся за життя? Він не думав про себе, коли накидав такі чудові рядки у своєму «Артисті»: «За що ж, питаю, припадає оцим янголам олицетвореним, оцим представникам живої чесноти на землі, така сумна, така гірка доля?»

Після закінчення солдатчини Шевченко у духовному піднесенні пише такі глибокі та дуже особисті твори, як «Художник», де після всіх випробувань долі виставляв себе, колись недосвідченого і молодого, на суд совісті. З начерків у щоденнику («Журнал») бачимо його високоморальність і чистоту душі. Це своєрідний автопортрет часу написання «Варнака», «Москалевої криниці» й багатьох інших вершинних творів.

Особливу філософічну наснагу містять поезії Шевченка на історичні теми: «Гайдамаки», «Перебендя», «Гамалія». Скільки в них прозорої аналогії із сучасністю!

Мотиви та образи з Біблії, факти із світової й української історії набувають у Шевченка алегорично-притчевого звучання. На цьому автор «Неофітів» сам промовисто акцентує у присвяті їх М. Щепкіну і листі до Я. Кухаренка від 16 лютого 1858 року: «Скомпонував ще я тут з нудьги одну штуку, поему „Неофіти”, нібито із римської історії».

В епіцентрі етично-філософських поезій Шевченка невідступно перебувають думи про народ, а вже навколо цього обертається нехай похідне, а проте визначально-характерне – доля, воля, правда. Парадокси художньої трансформації неодмінно мають у Шевченка певну філософську підпорядкованість, з чого постає вже ціла сув’язь таких неординарних проблем, як безвинна вина, недостойний вчинок і кара за нього, як і покута.

Інтуїція поета чутливо не приймає абсурду завороженого кола «зло – за зло», «кара – за кару». Він не вказав шляхи вирішення цієї проблеми проблем, чи то причини страждань, чи то наслідку зла людей – є тільки пошук виходу. Взаємозаперечення і взаємодоповнювання тут у замкненому просторі «правди – помсти» і «правди – любові» засвідчують, що саме побивання поета-філософа є безкінечним пошуком, що не вписується в жодну завершену систему поглядів.

Це не лише вічний підхід до істини якимсь визначеним істинним шляхом, а й пошук самого шляху та критеріїв його істинності. Шевченко як творець власне національної культури, де ідея національного буття народу піднесена до гуманістично осмисленого рівня, мав вирішальний вплив на подальший характер і навіть тональність української філософсько-поетичної традиції. Інша річ, що вплив цей реалізувався відповідно до розуміння й глибини прочитання його спадщини та засвоєння вмінь осмислювати проблеми життя.

Гуманістична концепція Т. Шевченка проростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України бере початок Шевченкова філософія пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин – лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, оборонець рідного краю, носій народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований на різних пригноблювачів, прийшлих і доморощених. Подвиг Шевченка-гуманіста, вся вибухова сила його творчості в тому, що серед мертвої тиші, ненависті, підозри, загальної заціпенілості він зумів посіяти надію. Пульсування цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко доводить, що нездоланність людського духу виявляється, зокрема, в тому, що безстрашних співців свободи, які чутливим серцем вловлюють бунтівний голос покривджених соціальних низів, народжують найпохмуріші, глухі часи.

Вінець Шевченкової творчості – висвячування свободи, першої і неодмінної передумови людського поступу, добробуту і щастя.

«Кобзар», без перебільшення, належить до найулюбленіших наших книжок. Поезія Тараса Шевченка багато чим зобов’язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології та надбання світової культури. У ній крізь людський біль, крізь особисте раз у раз проривається загальнолюдське, досвід минувшини мудро перегукується із сьогоденням, із сучасним життям. Шевченко – невичерпний. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть в його творчості синтез народного і загальнолюдського досвіду, як ми знаходимо це в книгах біблійних апостолів.

Література:

1. Бучинський Д. Християнсько-філософська думка Тараса Шевченка. – К.: Українська видавнича спілка, 2016. – 295 с.

2. Соловей Е. Українська філософська лірика. – К.: Юніверс, 1999. – 368 с.