УДК 338.242.4:338.432

Дюк А.А.

к.е.н., доцент

Вінницький національний аграрний університет

Державне регулювання аграрного сектору як невід’ємна складова реформування

Підвищення ефективності АПК в стабільності економіки країни пов'язано з триваючим зміцненням матеріально-технічної бази, удосконаленням організаційно-економічного механізму керування виробничими, фінансовими ресурсами, виділення аграрного сектора в пріоритети з реалізацією соціальних потреб села. Головна суть нового підходу в поглибленні розвитку сільського господарства полягає у формуванні економічної політики із соціальною складовою як домінуючого фактора мотивації до високоефективної праці і забезпечення гідного рівня оплати праці та доходів сільського населення.

Вищими, головними цілями є формування найбільш сприятливих умов для підтримки економічного розвитку аграрного сектору (включаючи його соціальну сферу) і суспільну стабільність. Можливості і межі ефективності державного регулювання не можуть отримати точної кількісної оцінки вже тому, що вони мають багато аспектів. Ефективність державного регулювання, наприклад соціальна стабільність у суспільстві, взагалі не мають однозначних кількісних параметрів. Крім того, практично неможливо визначити внесок кожного напрямку господарського механізму забезпечення прийнятних темпів економічного зростання, збільшення зайнятості або підвищення ефективності суспільного виробництва. Внаслідок цього можна запропонувати лише деякі якісні оцінки можливостей і меж державного регулювання.

Як видно, всі перераховані ключові передумови, що забезпечують ефективну роботу сільськогосподарських організацій, що належать до функцій державного управління. Це підтверджує тезу про те, що вирішальна роль в економіці належить державі [4]. Напрямки державного регулювання аграрної реформи (рис. 1).

0

Рис.1 Напрями державного регулювання аграрної реформи

Стратегія розвитку аграрного сектору економіки України спрямована на формування ефективного соціально спрямованого сектору економіки держави, здатного задовольнити потреби внутрішнього ринку та забезпечити провідні позиції на світовому ринку сільськогосподарської продукції та продовольства на основі закріплення його багатоукладності, що на даному етапі розвитку вимагає пріоритету формування різних категорій господарств, власники яких проживають у сільській місцевості, поєднують право на землю із працею на ній, а також – власні економічні інтереси із соціальною відповідальністю перед громадою [4].

Під дією цих факторів у більшості країн світу відбулися аграрно-управлінські реформи за такими основними напрямами щодо зовнішнього середовища:

- Зміна принципів та механізмів вироблення внутрішньої політики держав у напрямі її суттєвого підпорядкування політичним рішенням наддержавних об’єднань та міжнародних організацій.

- Запровадження спеціальних механізмів координованого вироблення на національному рівні пропозицій та проектів політичних рішень, які в подальшому приймаються на рівні наддержавних об’єднань або міжнародних організацій [1].

Список використаної літератури:

1. Адуков Р.Х. Аграрные реформы в России и Германии: итоги, проблемы и перспективы / Р.Х. Адуков // Международный сельскохозяйственный журнал.- № 6. - 2004. -http://www.adukov.ru/ images/address.png/

2.Кравченко С. О. Державно-управлінські реформи : теоретико-методологічні обґрунтування та напрями впровадження : монографія / С. О. Кравченко – К. : НАДУ, 2008. – 296 с.

3. Хусаинов Р.З. Особенности управления реформированием сельского хозяйства региона в стабилизирующейся экономике: диссертация к.е.н. : 08.00.05 / Хусаинов Р.З.; [Место защиты: Удмурт. гос. ун-т]. - Уфа, 2008. - 184 с.