История / 1.Отечественная история

к.і.н. Федоренко Я.А.

Черкаський інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля НУЦЗУ ЕКОЛОГІЧНИЙ СТАН ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ В УКРАЇНСЬКОМУ СЕЛІ В КІНЦІ ХХ – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

У процесі аграрного реформування, котре було розпочато після проголошення незалежності, керівництвом держави не було достатньо приділено уваги екологічним питанням, пов’язаним із використанням земельних ресурсів. Причиною стала відсутність співпраці між екологічними і аграрними органами влади, а також низька екологічна культура останніх. За роки проведення реформ послабився державний контроль за використанням сільськогосподарських угідь, проведенням природоохоронних заходів. Тому сьогодні нераціональне природокористування досягло рівня, загрозливого для здоров’я людини та існування безпечного довкілля.

Варто акцентувати увагу, що в країні протягом всього періоду незалежності не було сформовано вагомої законодавчої бази, котра б змогла регулювати всі питання пов’язані з екологічною безпекою земельних ресурсів. Хоча окремі екологічні норми у нормативно-законодавчих актах все ж таки містились. Зокрема, у Законі України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18 жовтня 2005 року [1] було визначено орієнтир на забезпечення сталого розвитку аграрного сектора. А у Державній цільовій програмі розвитку українського села на період до 2015 року також передбачались заходи щодо переведення аграрного виробництва на засади агроекологічного розвитку [2]. Проте в той же час не було вироблено дієвого організаційно-економічного механізму реалізації зазначених норм, а контроль за їхнім виконанням на практиці не проводився. Такий стан призвів до ігнорування суб’єктами господарювання екологічних вимог при веденні сільського господарства та їх масового порушення. Результат такої діяльності був визнаний Законом «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» від 2010 року, який охарактеризував стан земельних ресурсів України як близький до критичного [3]. Одна із причин, на думку науковців та політиків, зокрема Болотського М.В., полягає в тому, що земельна реформа проводилася без урахуванням еколого-соціального виміру, як одного з основних чинників реалізації принципу «природа – суспільство» [4,с.18]. А тому за період її здійснення значна кількість проблем була не лише не розв’язана, а й загострилася. Зокрема, по всій території країни поширились процеси деградації земель, серед яких найбільш масштабними стали ерозія (близько 57,5 відсотка території), забруднення (близько 20 відсотків території), підтоплення (близько 12 відсотків території).

Після проголошення незалежності, перерозподіл земель, який відбувся в процесі здійснення земельної реформи, привів до поступової зміни когорти землекористувачів і землевласників сільськогосподарських територій. Варто відзначити що велика частка даного контингенту не мала спеціальної освіти і досвіду роботи на землі. Їх головною метою стало не ведення господарства за усім раціональними законами агрономії, а намагання отримати якомога більші врожаї для підвищення власних доходів. Результати не забарились і боляче вдарили не тільки по економіці країни, а й вкрай тяжко позначилися на її екології. Споживацькі дії нових землевласників згодом привели до скорочення посівних площ. Так, Міністерством аграрної політики було зафіксувало той факт, що в 1999 році порівняно з 1990 роком в усіх категоріях господарств ці території зменшилися на 3,6 мільйона гектарів (або на 11 відсотків). Це було зумовлене значним скороченням площ у сільськогосподарських підприємствах (на 6,1 мільйона гектарів, або на 20 відсотків). У той же час посіви в господарствах населення за цей період зросли на 2,5 мільйона гектарів (в 2,2 рази) і становили у 1999 році 4,5 мільйона гектарів (15 відсотка до загальної посівної площі в країні) [5].

В той же час, інтенсивно використовуючи земельні ресурси, більшість користувачів земельними ресурсами не тільки не проводили жодних заходів, спрямованих на збереження ґрунтів та підвищення їхньої родючості, а і масово ігнорували вимоги сівозміни, віддаючи перевагу вирощуванні декількох високоприбуткових експортно-орієнтованих культур (пшениці, ячменю, соняшнику, кукурудзи, ріпаку). В результаті такої діяльності комерційні культури зайняли майже 80-90% у щорічних структурах посівів сільськогосподарських підприємств десяти регіонів країни [6,с.8]. Негативно вплинуло на екобезпеку аграрного сектору і безмірне застосування окремими господарями переважно мінеральних добрив. Пестициди та гербіциди, які проникали при цьому в ґрунт та водні джерела не жодним чином не сприяли покращенню екологічного стану сільськогосподарських територій.

ЛІТЕРАТУРА

1. Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року. Закон України від 18.10.2005 № 2982-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2982-15

2. Про затвердження Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року . Постанова Кабінету Міністрів України від 19.09.2007 № 1158 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/ show/1158-2007-%D0%BF

3. Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року. Закон України від 21.12.2010 № 2818-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2818-17

4. Болотських М.В. Земельна реформа в Україні: еколого-соціальні умови реалізації в історичному контексті (90-і ис. ХХ ис. – 2005 р.):автореф. ис.. На здобуття наук. Ступеня к.і.н.: спеціальність 07.00.01 «Історія України» / Болотських Михайло Васильович. – Луганськ, 2006. – 23с.

5. Зведені дані про зміну структури сільськогосподарських угідь в Україні у 1990-1999 роках // Поточний архів Міністерства аграрної політики України. Департамент реформування сільського господарства. – 1999, Грудень

6. Посівні площі сільськогосподарських культур під урожай 2010 року: Статис. Бюллетень. – К., 2010. – 53 с