Викладач англійської мови Павлович А. В.

Національний технічний університет України «КПІ»

Прагматичні формативи в мовленнєвому дискурсі

Все ще існує питання стосовно деяких лінгвістичних категорій, що не потребують пояснення. Це – головні типи речень: питальне, наказове, розповідне та окличне. Ми можемо припустити домінування цих типів речень.

Треба чітко розрізняти лінгвістичні вирази (речення) і їх вживання в контексті, в конкретних випадках для певних цілей (висловлювання), хоча інколи є спроби об’єднати їх систематично. Отож потрібно чітко розрізняти такі групи термінів, як наказове, питальне, стверджувальне і окличне речення та таку групу термінів, як наказ (чи прохання), питання і твердження. Перша група – це лінгвістичні категорії, що стосуються речень, а друга група – лінгвістичні категорії, що стосуються вживання речень (тобто висловлювань і їх типів). Розглядаючи лінгвістичні категорії та їх реалізацію в дискурсі, потрібно визначити ці співвідношення. Завданням даного дослідження є також проблема співвідношення ілокутивних актів та окличних типів речень. Постає питання стосовно того, чи окличні речення реалізовують хоча б головні сфери мовленнєвих актів чи вони самі є реалізацією певного виду мовленнєвого акту.

Щоб детально розглянути дане питання можна застосувати теорію ілокутивних актів та теорію мовленнєвих актів [2, 112].

Згідно з цими теоріями, речення містить в собі зміст судження та певні ілокутивні засоби, що вказують на силу висловлювання. Щоб визначити яка була мета певного ілокутивного акту, слухач повинен визначити потенціал ілокутивного акту для того, що сказав мовець і вирішити який з потенційних актів планувався.

Можна припустити, що часто, але не завжди речення містить в собі третій елемент, який не є частиною ні змісту судження, ні засобу, що вказує на силу висловлювання. В цього елемента немає семантичного змісту, але він сам вказує на певні типи ілокутивних актів. Це припущення було введене Брюсом Фрейзером [3, 29-59]. Він називає ці елементи прагматичними формативами (утвореннями) і обмежує їх наявність до одного виду ілокутивних актів, репрезентативних. Типологічно прагматичні утворення дихотомічні, вони діляться на лексичні і фонологічні. Автор вважає, що крім змісту судження мовець також виражає свої емоції.

Наприклад речення “But, hell, if I seen Herb Turnbull coming for me with a knife, I’d squash him down with a showel again.” (I. Steinbeck. The grapes of wrath: 58), має форму стверджувального типу речення і належить швидше до директив ніж до репрезентатив. Яка роль слова hell? Це навряд може бути способом передачі ілокутивного наміру мовця, ствердження, що він сердитий. Ми не можемо сказати, чому він сердитий, бо ми не знаємо причину гніву. Все, що ми можемо сказати зі слова hell – це те, що мовець не тільки погрожує, але він ще й сердитий. Слід взяти до уваги, що визначення слова hell, яке дає словник, не може охопити ілокутивний намір цього слова. На противагу, це лексичне прагматичне утворення, здається, залежить від ілокутивної сили речення, в якому воно вживається. Важливо те, що це лексична прагматична форматива очевидно вимагає особливого фонологічного пояснення для даної сили вираження.

Якщо є лексичні прагматичні формативи, то ми можемо знайти фонологічні прагматичні утворення. Вони, однак, є частиною речення, а частиною висловлювання. Мовець, який каже: «Let’s surprise them» (I. Steinbeck. The grapes of wrath), маючи намір подати це у формі ствердження, може промовити це зі стиснутими зубами, показуючи, що він сердитий, чи дрижачим голосом, показуючи своє хвилювання і т.д. Кожне з цих прагматичних утворень повинне розглядатися як прагматична ідіома, де їх прагматична інтерпретація не може систематично виходити з його компонентних частин.

Вираження емоційного стану мовця – не єдина функція лексичних чи граматичних прагматичних утворень. Лексичний елемент I’m afraid – це інше утворення цього типу, яке не функціонує як частина судження, з якою воно може асоціюватися в реченні. Але I’m afraid передає швидше аспект переконання мовця щодо відносин між ним та слухачем, ніж емоційний стан мовця, і його спілкування набирає форми репрезентативного висловлювання, ствердження. Висловлювання “I’m afraid, Mrs. Heathcliff, the door must bear the consequence of your servants’ leisure attendance” (E. Bronte. Wuthering Heights), буквально і прямо є твердженням, але також, буквально і прямо, є ствердженням, що мовець зобов’язаний слухачеві певним сигналом поваги.

Завдяки класифікації Б. Фрейзера ми можемо припустити, що речення з певною ілокутивною силою трансформується у висловлювання із ствердженням про певні емоції, передаючи тип відносин між мовцем та слухачем за допомогою прагматичних форматив (лексичних та фонологічних). Це означає, що речення, яке несе ілокутивний намір, трансформується у певний тип речення (тобто висловлювання) через застосування певної групи лексичних та фонологічних прагматичних форматив.

Можна визначити ці групи. Наприклад, речення “I’ll tell them a few things”, де мовець виражає своє сильне переконання, що майбутня дія правдива (репрезентативне речення), має стверджувальний тип речення (тобто висловлювання). Але якщо припустити, що мовець має намір попросити виконати дію за допомогою фонологічного прагматичного утворення (тобто інтонаційного зразка питання), ми отримаємо: “I’ll tell them a few things?” у формі питального типу речення. Якщо додається лексичне прагматичне утворення “these gentlemen”, тоді буде речення “I’ll tell these gentlemen a few things?”, в якому стверджується наявність аспекту відносин (повага або субординація). Якщо додати лексичне утворення “these bastards” і фонологічне утворення (інтонаційний зразок окличного речення) з ілокутивним наміром залякування (директива), то в результаті отримаємо таке речення: “I’ll tell these bastards a few things!” (I. Steinbeck. The grapes of wrath), в якому мовець показує, що він сердитий. Можна розглянути інший приклад: “We’re not going to be here that long”. Тут мовець виражає своє впевнення, що зміст пропозиції правдивий (репрезентативне речення) і дане висловлювання має окличний тип речення. Якщо припустити, що мовець виражає бажання того, що слухач не повинен виконувати дію, вказану в судженні, тоді додається фонологічне прагматичне утворення прохання і питальне речення “We’re not going to be here that long?” показує, що мовець не може сам виконувати дію. Але якщо мовець виражає сильне бажання піти із ствердженням свого гніву, фонологічне утворення окличного речення допоможе створити доречну розмову: “We’re not going to be here that long!” (J. Canfield, M. V. Hansen, J. R. Hawthorne, M. Shimoff. Chicken Soup for the Woman’s Soul). Приклади не залишають сумніву, що мовець використовує формативи згідно з його намірами організувати відповідну розмову.

Ця розмова характеризується відповідністю наміру мовця і розпізнаванням цієї мети слухачем. Таким чином, якщо ви розпізнаєте, що мовець хотів, щоб його висловлювання вважалося проханням, вибаченням або твердженням, то він досяг успіху у вираження прохання, вибачення чи твердження в той самий момент, коли ви зрозуміли, що це його намір [1, 78]. Така природа вербального спілкування. А мовець, щоб досягти успішного спілкування, вдається до вживання прагматичних утворень.

Враховуючи сема-аналіз та аналіз прагматичних утворень, можна сказати, що вживання окличної семи чи прагматичних утворень вигуку трансформує висловлювання в окличне речення.

Література:

1. Geis M. L. Speech Acts and Conversational Interaction. – Cambridge University Press, 1995. – 248 p.

2. Searle J. R. Expression and Meaning. – Cambridge University Press, 1979. – 179 p.

3. Richards J. C., Schmidt R. W. Language and Communication. – Longman Group Limited, 1983. – 276 p.