Куренна А.,
студентка V
курсу, магістр, спеціальність економіка промисловості
Ровенська В.В.,
старший
викладач кафедри економіки підприємства,
Донбаська державна машинобудівна
академія, м. Краматорськ
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ В УКРАЇНІ
Досвід постсоціалістичних держав
та країн з розвинутою ринковою економікою свідчить про необхідність збереження
регулюючих впливів на заробітну плату. Однак для розробки дієвого механізму регулювання
оплати праці недостатньо прикласти до нашої дійсності одну з зарубіжних
економічних моделей. Слід
враховувати умови, в яких перебувала економіка країни протягом останніх
десятиліть, забезпечити прив'язку напрямів реформування у сфері трудових відносин
до її традицій і специфіки. Концепція
реформи оплати праці в Україні, в умовах ринкових відносин, передбачає
державний вплив на заробітну плату, тобто регулювання на макрорівні, на основі
встановлення мінімальної заробітної плати, тарифної системи оплати праці,
індексації в залежності від зростання інфляції, нормативів розподілу прибутку
підприємств на оплату праці
та накопичення, гнучкої політики оподаткування, участі в укладанні генеральних
та галузевих тарифних угод [1]. В
даний час ключові проблеми у сфері реформування заробітної плати пов'язані з
регулюванням оплати праці на основі системи тарифних угод і колективних
договорів, недопущенням невиправданої диференціації у заробітній платі,
підвищенням тарифної ставки першого розряду і встановлення диференційованих
нормативів формування фонду оплати праці залежно від результативності
діяльності підприємств, введенням нових нормативів індексації доходів
населення, аналізом діючих систем оплати праці і впливом на ефективність
діяльності підприємств [2]. Викладені
у роботі підходи можуть з'явитися методологічною основою послідовного
вдосконалення механізму регулювання заробітної плати, дозволять посилити
взаємозв'язок державних впливів з
результативністю праці та ефективністю діяльності підприємств в Україну.
У різні періоди часу вивченням та
організацією державного регулювання заробітної плати займалися відомі вчені
такі як: Абалкін Л.І., Аганбегян А.Г., Адамчук В.В.,
Бунич П.Г., Жуков А.Л., Жуковська І.Ф., Волгіна Н.А.,
Капустіна Є.І., Костіна Л.А., Микульський К.І.,
Ракитський Б.В., Ржаніцкій Л.С., Соловйова А.К.,
Шкурко С.І., Яковлєва Р.А.,
Андрієнко В., Базилюк А., Герштейн Ф., Куликов Г.,
Осовий Г., Палкін Ю., Уманський А., Харченко М.,
Ф. Кордра (Албанія), В. Цанов (Болгарія ), Ю. Ренко (Словаччина), Л. Хетті
(Угорщина), М. Кабай (Польща), С. Перт і В. Вассіле (Румунія), а
так же фахівці відділення МОП по країнах Центральної та Східної Європи
(Г. Стендінг і Д. Войген-Вайтхедом)
та інші.
Метою дослідження є аналіз
єдиного комплексу заходів,
які держава застосовує з метою вдосконалення механізму
державного регулювання оплати праці
в ринкових умовах.
Поставлена мета визначила коло завдань, основними з яких є:
-
визначення ролі і місця оплати праці
в державному регулюванні трудових відносин;
- аналіз стану оплати праці в динаміці;
- розробка рекомендацій щодо вдосконалення форм і систем оплати праці.
Предметом дослідження є основні закономірності, принципи і організаційно-економічні відносини, які складаються в
процесі державного регулювання оплати праці на різних рівнях.
Оплата праці - така економічна
категорія, яка повинна, слідуючи за своїм економічним змістом, забезпечити
вирішення як мінімум двох важливих державних проблем: відтворення робочої сили
потрібного рівня і якості, а також стимулювання працівників до результативної
праці [3].
У нашій державі організація оплати
праці не вирішує ці проблеми.
З урахуванням цього, концепція
реформування оплати праці в комплексі проведених економічних реформ повинна
містити основні положення, відповідно до яких державне регулювання заробітної
плати повинно:
- забезпечити справедливість оплати праці на основі адекватної оцінки його
витрат і результатів;
- створити можливості для зростання добробуту працівників та їх сімей до
рівня передових країн світу на основі безперервного підйому економіки;
- сформувати умови для розширеного відтворення робочої сили [3].
Держава прямо регулює заробітну
плату тільки на підприємствах і в установах, які до неї відносяться. В приватному господарстві заробітна плата
визначається на ринковій основі, залежно, насамперед, від продуктивності праці
та співвідношення між попитом на робітничу силу та її пропозицією [4].
Законодавство
про працю, у багатьох розвинених країнах, включає в себе встановлення
мінімальної заробітної плати. Проте на практиці воно нерідко не
виконується.
У нинішніх умовах орієнтація на
прожитковий мінімум, як практично на першооснову всієї системи оплати праці,
втрачає сенс. Тому Президент України Віктор
Федорович Янукович справедливо виступив за скасування використання в бюджеті
поняття "прожитковий мінімум", назвавши його ганебним. Адже очевидно, що він став гальмом для встановлення
обґрунтованого розміру заробітної плати у всіх сферах економіки України.
У нинішньому вигляді, прожитковий
мінімум, який визначається за діючою методикою, ніколи не дозволить нам
наздогнати передові країни за рівнем життя громадян, а, отже, і рівнем
заробітної плати.
Відповідно до Закону України
"Про прожитковий мінімум" – «Прожитковий мінімум - це вартісна
величина набору продуктів харчування, а також мінімального набору
непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, які необхідні для
нормального функціонування організму людини і для задоволення основних соціальних і культурних потреб
особистості» [5].
За законом, склад споживчого
кошика, тобто набору товарів і послуг, необхідних для задоволення першочергових
потреб людини, повинен мінятися не рідше, ніж
раз на п'ять років (див. рис.1.).
Рис.1 – Динаміка мінімальної
заробітної плати та величини прожиткового мінімуму в Україні за 2005 - 2011
рр.(відповідно до даних http://sf.ukrstat.gov.ua).
Однак переглядали споживчий кошик
останній раз майже 10 років тому. Прожитковий мінімум визначається у розрахунку
на одну особу на місяць. Окремо прожитковий мінімум розраховується для тих, хто
відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком
до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які
втратили працездатність [4].
Прожитковий мінімум
застосовується:
-
для загальної оцінки рівня життя
в Україні;
-
для встановлення розмірів
мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення
розмірів соціальної допомоги та інших соціальних виплат, виходячи з вимог
Конституції України та законів України;
-
для визначення права на
призначення соціальної допомоги;
-
для
визначення державних соціальних гарантій і стандартів обслуговування та
забезпечення в сферах охорони здоров'я, освіти, соціального обслуговування та
інших;
-
для
встановлення величини неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;
-
формування Державного бюджету
України та місцевих бюджетів. [3]
Прожитковий мінімум
встановлюється Кабміном України після проведення науково-громадської експертизи
сформованих набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору
послуг [2]. Він щороку затверджується Верховною Радою України в законі про
Державний бюджет України на відповідний рік.
Органами місцевого самоврядування
для оцінки рівня життя в регіоні, реалізації регіональних соціальних програм
може затверджуватися регіональний прожитковий мінімум, який повинен бути не
нижче встановленого законом [1].
Заробітна плата, як економічна
категорія, з одного боку, відображає ціну специфічного товару - робочої сили,
визначаючи винагороду і будучи стимулом
у сфері виробництва, регулятором у сфері обігу, а з іншого - є важливим
елементом собівартості будь-якого продукту [2].
На жаль, законодавство
України не приділяє належної уваги поняттю "вартість робочої сили",
значимість якого для формування обґрунтованої системи оплати праці
велика.
Вартість робочої сили - це розмір
коштів, необхідних для її відтворення, включаючи утримання сім'ї, навчання
дітей, придбання і утримання житла, лікування, задоволення духовних і культурних
потреб і т.д. [3].
На
українському ринку праці вартість робочої сили, ціна праці та розмір заробітної
плати - величини, далеко не завжди взаємопов'язані. Їх зближення - процес
тривалий, який може бути здійснений в міру проведення економічних реформ.
При визначенні розміру
мінімальної заробітної плати враховуються пропозиції, вироблені шляхом
переговорів між представниками профспілок, власників або уповноважених ними
органів, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення
Генеральної угоди [4].
За своїм змістом мінімальна
заробітна плата, яка використовується сьогодні являє собою кошти, мінімально
необхідні для підтримки життєвих функцій працівника (прожитковий
мінімум). Тарифна ж система повинна ґрунтуватися на вартості робочої сили,
об'єктивніше відображати умови її відтворення. Така переорієнтація
дозволить послідовно наблизитися до передових країн не тільки за рівнем цін, а
й за рівнем купівельної спроможності заробітної плати [2].
Законом України "Про оплату
праці" передбачаються дві сфери регулювання заробітної плати - на
державному і договірному рівнях. Схема регулювання оплати праці в Україні
представлена на рис.2.
Державний рівень заробітної плати
полягає у законодавчому регулюванні оплати праці працівників, шляхом
встановлення мінімальної заробітної плати, а також інших державних норм і
гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств,
заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств,
установ і організацій, які фінансуються або дотуються з бюджету,
регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів, а також
шляхом встановлення податків на доходи працівників [4].
Державний вплив на відносини з
оплати праці здійснюються також шляхом встановлення правових норм про договірне
регулюванні оплати праці. Так, стаття 8 Закону України «Про колективні
договори і угоди» передбачає внесення в зміст генеральної угоди умов про
мінімальні соціальні гарантії оплати праці, які забезпечували б достатній
рівень життя працівників [1].
